Петро Немирівський - Джен, Петро Немирівський

Іноді Джен вимагала припинити ці заняття живописом. Закидала мене складними завданнями, приміром, просила підготувати детальну письмову презентацію справи хворого або прочитати якусь довгу, нудну статтю в науковому журналі. Я мчав зі шпиталю в інститут, звідти — до бібліотеки і сидів там до закриття. Їв похапцем, що під руку попаде, засинав у метро. А коли їздив на машині, то боявся заснути за кермом. І звідки, справді, бралися в мене ті сили? Голод. Голод, лібідо і жага до грошей — ось три основних джерела невгамовної людської енергії.

— Мені здається, Вікторе, живопис вас цікавить набагато більше, ніж психотерапія. Може, вам варто серйозно подумати над тим, чи правильно ви обрали собі професію.

— О’кей, міс, подумаю, — бурмотів я, передаючи Джен новий етюд, на якому вона була зображена сидячи на кушетці, злегка прикрита білим легким халатиком.

Незважаючи на суворість її голосу, вона ці малюнки охоче приймала і, здається, чекала на нові з нетерпінням. Вдягалась на роботу ще з більшими смаком і вишуканістю, ніж раніше, до того ж її одяг вже однозначно виходив за межі професійного стилю. Постійно міняла манікюр і педикюр, щоразу густіше наносила туш та помаду. Безкінечні вбрання, туфлі-човники і на височенних шпильках, коралові намиста, золоті ланцюжки, що спадали між грудей у виріз сукні, блискітки на повіках, феєрверк капелюшків…

Словом, психотерапевт Джен Леві вся блищала і сяяла. Під час наших супервізій вона тепер часто вставала, ходила по кабінету, то поливала квіти у вазонах, то шукала на полицях якусь книжку, при цьому нахиляючись з неабиякою грацією. Позувала.

Єдине, чого я більше ніколи на ній не бачив, то це туфель на корковій платформі. Проте кілька разів вона вдягала високі чорні чоботи-ботфорти з широкими халявками біля колін.

Ох, і смикнув же мене чорт! У всьому винні ті її чоботи-ботфорти…

— Вікторе, я віддаю належне вашим талантам, — цього разу голос Джен пролунав дійсно суворо. — Але як безпосередній керівник вашої практики вимагаю негайно припинити заняття живописом. Це зайшло вже досить далеко! Аж за край. І якщо з вашого боку це ще якось можна пробачити, бо ви, вибачте, трохи телепень, то з мого боку — жодним чином. Ви закінчуєте інститут, сплачуєте за навчання величезні гроші, тисяч сто, мабуть, чи не так? Ну от, бачите. Як ваш супервайзер я маю зробити все від мене залежне, щоб від вашої практики ви отримали максимум професійних знань. А ви замість цього легковажно захопились малюванням, і я мимоволі вам у цьому потураю.

ЇЇ очі гнівно блищали, на щоках з’явився рум’янець. Вона повернула мені черговий ескіз, де була зображена «ню» — лише в чоботях-ботфортах, стоячи спиною впівоберта, з розпростаними великими крилами. «Чорний Лебідь».

Цей етюд знищувати було шкода — вийшов він прегарно. Я повісив його в себе вдома на стіні. Потім ліг на диван, закинувши руки за голову.

Замислився про своє життя, про минуле, про батьків у Коннектикуті, з якими давно не спілкувався. Вони були українцями, іммігрантами у третьому поколінні, мали невеличкий ресторан і завжди сподівались, що я стану успішним бізнесменом. Вони досі не змирились із тим, що я розлучився з дружиною, котру вони по-батьківські ніжно називали «наша Марічка»; засуджували вони і мій вибір стати психотерапевтом. Цікаво, що б вони сказали, дізнавшись про мої зазіхання до Джен?Якоїсь миті я наче побачив своїх батьків, які повернулися з церкви, наш дім, садок біля дому і баскетбольний щит біля гаражу.

А в цій маленькій, холодній квартирці зараз порожньо. Вітер на вулиці — зимовий вогкий вітер — намагається вдертись в кожну щілину віконних рам. І батареї ледь жевріють теплом. Порожньо. Розлучення з Марією. Неможливість кохання із Джен.

З вулиці сюди, в кімнату, долинало виття та скиглення собак.

Глава 5

Серед пацієнтів, з якими я працював як психотерапевт, був такий собі Френсіс Новак.

Френсіс був молодим чоловіком двадцяти двох років; його батько — поляк, мати — пуерторіканка. Батьки Френсіса розлучились, коли йому було дев’ять років. Місцезнаходження батька відтоді залишалось невідомим. Френсіс мав неповну (одинадцять класів) шкільну освіту і не мав жодної спеціальності. Він жив в одному притулку в Брукліні, а його мати з молодшою сестрою — в іншому притулку. Одружений Френсіс ніколи не був, дітей не мав.

Півроку тому його арештували за участь у квартирній крадіжці. Під час карного розслідування у слідчих виникли питання щодо психічної адекватності Френсіса. Хлопця відправили на спеціальну медкомісію, де намагалися зрозуміти причини його дивної поведінки: чому він ніде не працює, не вчиться, живе аби як. Медкомісія дійшла висновку, що у Френсіса є якесь порушення психіки, яке заважає йому соціально адаптуватись. Але яке саме — так встановити і не змогли.

Відбулися «депресією» і з цим діагнозом відправили до суду, де розглядають справи підсудних із психіатричними порушеннями.

  За учать у квартирній крадіжці Френсісу дали один рік умовно. Але суддя погодився, що у хлопця «є проблема», тому державі слід взяти його під опіку. Френсісу запропонували допомогу по безробіттю, пообіцяли поставити в чергу на субсидовану квартиру. За це він мав відвідувати нашу психіатричну амбулаторну клініку. На такі умови Френсіс погодився, хоча психічно хворим себе не вважав.

Рідною мовою для Френсіса була англійська, другою — іспанська. В його обличчі не було нічого слов’янського, хоча його батько і був поляком і син носив польське прізвище. На вигляд хлопець був чистокровним латиноамериканцем.

Худорлявість, близька до виснаження. Страшенно бліде обличчя, в яке, наче у гіпсову маску, встромлено чорні очі-ґудзики. Коротко обстрижене темне волосся, чорна жорстка борідка на вузькому підборідді і чорні вусики ще більше підкреслювали блідість його обличчя. Погляд — цілковито збайдужілий. У всьому вигляді — якась безнадія, зацькованість.

Десь таким чином я почав би описувати зовнішність Френсіса. Весь одяг на ньому висів, старі широкі джинси він носив нижче поясу, шнурки кросівок завжди були розв’язаними. Ходив Френсіс досить дивно: засунувши руки в передні кишені джинсів, широченними кроками, розгойдуючись з боку на бік усім корпусом. Наче на шарнірах. Впродовж наших сеансів він ніколи не дивився мені в очі, а кудись у куток стелі.

Не знаю, як він проводив вільний час до нашого знайомства. Коли ми познайомилися, Френсіс серйозно готувався… вступити до молодіжної вуличної банди. Я про це дізнався,