Петро Немирівський - Джен, Петро Немирівський

  Частина правди в цих словах була. Джен неприховано цікавилась мною: на наших супервізіях все більше часу ми приділяли темам, далеким від психіатрії.

  Але вона, як і раніше, залишалася для мене сонцем, що сяє над вічною мерзлотою. Щоправда, в наших відносинах помітно поменшало вимушеності. В кабінеті, залишаючись зі мною наодинці, Джен легко скидала з голови свій «релігійний» молодіжний капелюшок, який, до речі, їй дуже пасував.

  Мені подобався такий її жест довіри і розкутості, одначе далі капелюшка справа не йшла. Я так і залишався у ролі її таємного шанувальника-інтерна, яких в неї було вдосталь до мене і, напевне, буде після.

  З її телефонних розмов і деяких коментарів я зрозумів, що з чоловіком вона давно розлучена, але якісь стосунки, пов’язані з дітьми та фінансами, вони зберігають. Її син нещодавно закінчив школу і вчиться в коледжі, старша донька заміжня і працює програмістом. Ще Джен входила в якусь єврейську благодійну організацію, що допомагала жертвам Голокосту. Ось, власне, і все, що я про неї знав. А, забувся, ще той Шварц, був би він здоровий.

— Що ж ви хочете про мене знати? — спитала вона.

— Наприклад, ви ніколи не розповідали мені про цю репродукцію. Чому вона у вашому кабінеті? — я вказав на репродукцію картини Дега «Прима-балерина».

— Ви хочете знати лише це? Таку дрібничку? — в голосі Джен прозвучали розчаровані нотки.

— Іноді якась дрібниця може розповісти про людину набагато більше, ніж вся її біографія.

— Хм-м… — вона відклала пилку для нігтів, задивившись довгим поглядом на репродукцію. — Не знаю, правду кажучи, що в цій історії цікавого. Проте, якщо ви так хочете… Скільки себе пам’ятаю, я обожнювала балет, обожнювала. Домоглася від батьків дозволу на мої зайняття в професійній балетній студії. Через це з батьками в мене були постійні скандали. Для них бо це була ганьба: дівчинка з ортодоксальної єврейської родини замість того, щоб вдягнути довгу спідницю, вивчати Тору і допомагати мамі по господарству, роздягається майже догола і всьому світові показує свої ноги і «тухес». Знаєте, що означає на ідиш «а нікейве»? Так-так,те саме — гультяйка, повія. Батьки завжди ставили мені за приклад мою старшу сестру Сару, яка була дуже правильною дівчинкою. Ця війна в родині тривала роками. Але в шістнадцять років я вже танцювала перші ролі, а в сімнадцять отримала перший приз на Нью-Йоркському фестивалі молодіжних балетних студій за виконання ролі Одетти в «Лебединому озері». Я вступила до інституту балетного танцю, але… — Джен, сумно посміхнувшись, замовкла.

— Вас змусили вийти заміж всупереч вашій волі, а чоловік виявився бездушним чурбаком, який нічого не тямить в мистецтві? І на цьому ваша кар’єра танцівниці закінчилася, так? — припустив я.

— Ні, мій чоловік дійсно нічого не тямив у мистецтві, але на той час для мене це не мало значення. Він був ортопедом, і якби не він, я би на все життя залишилася б інвалідом. Я потрапила в автомобільну аварію. Слава богу, залишилась живою, обійшлося кількома серйозними переламами. Після цього я ніколи не сідаю за руль… От, Вікторе, і вся історія. Нічого цікавого, я ж попереджала… — вона позирнула на мене допитливим оком.

  Зараз переді мною сиділа дівчинка з ортодоксальної єврейської родини, яка колись мріяла про танок і славу і яка заради цієї мрії збунтувала проти всієї рідні і вікових традицій.

— Навпаки, дуже навіть цікаво. І трохи сумно, — додав я.

Її очі блиснули вдячністю. Несподівано вона відштовхнулася ногами від підлоги і від’їхала в кріслі на коліщаткахвбік таким чином, що тепер я міг бачити її всю.

— Найважча травма була отут, — закинувши ногу на ногу, вона нахилилася і торкнулася пальцями правої литки, по якій пробігав ремінець її туфлі на високій корковій платформі.

  До речі, ці її туфлі мені страшенно не подобались — на мій погляд, коркові платформи позбавляють жіночу ногу стрункості, роблять її грубішою.

— Отут вся кістка була роздробленою, — вона гладила свою ногу від ремінця туфлі до коліна, ледь прикритого краєм сукні. — Наклали стільки швів, що в нас обох не вистачило би пальців порахувати їх… Містере Вікторе! Хел-лоу!

  Я витріщився на її розкішні ноги з виразно окресленими литками і насилу утримувався від спокуси їх погладити.

— Сподіваюсь, я задовольнила вашу цікавість? — не чекаючи на результат моєї боротьби зі своїми бажаннями, Джен від’їхала назад до столу. — Віднині ви знаєте про мене все найголовніше.

***

Через кілька днів я йшов в кабінет своєї наставниці з папкою в руці. Ніс копії професійних журнальних статей, а поміж ними — вкладений аркуш білого паперу, на якому…

— Це я? Ва-а-у!.. — вона тримала в руках мій малюнок. — Це ж бо справжній художній ескіз! Дякую, милий Вікторе. В мене є папка, де я зберігаю листи подяки і листівки від своїх інтернів. Ця картинка буде там лежати прямо зверху.

— Я дуже втішений.

— Хм-м, невже я така? — Джен підійшла до вікна, тримаючи аркуша таким чином, щоб малюнок був краще освітлений.

  На ньому було зображено молоденьку дівчину у балетній пачці, в «єврейському» капелюшку з козирком, яка сидить на матах. Схилившись, вона гладить свою ногу. Схожість юної танцівниці і лікарки Дженніфер Леві легко було помітити. Деякої карикатурності ескізу надавали громіздкі туфлі на корковій підошві замість пуантів.

— Так, міс докторко, це саме ви. В образі Одетти з «Лебединого озера».

— Чи означає це, Вікторе, що ви надумали зробити мене своєю натурницею?

Я правильно розгадала ваші наміри?

— Ну-у, не зовсім так… Я просто хотів спробувати зробити кілька ескізів у манері Дега.

— Ні. Ні та й годі.

Так, міс докторко, так…

Я любив малювати і колись, в підлітковому віці, навіть ходив до художньої студії. Однак мої здібності виявилися посередніми: я не вмів працювати ані з колоритом, ані з композицією. Єдине, що мені завжди гарно вдавалося, що було моїм коником, — це малюнок тіла, етюди простим чорним олівцем.

— Вікторе, це натяк на моє минуле? — запитувала Джен, розглядаючи новий ескіз, де дівчина у балетній пачці вибігає із синагоги.

В шухлядці її столу для моїх малюнків вже була заведена спеціальна папка.

  — Не