Петро Немирівський - Джен, Петро Немирівський

самотністю. Щодня і щоночі бачить перед очима Бруклінський міст і себе — як перелазить через високу огорожу. Казав спокійно, не припиняючи винувато посміхатись…

Але більшість пацієнтів до «Психіатричної швидкої» все ж таки потрапляють у стані шаленого марення, з галюцинаціями. Биття головою об стіну, волання, намагання схопити зі столу ручки та олівці, помилково прийняті за ножі, втручання шпитальної поліції з кайданками, шприці в руках медсестер, — все це буденність «Психіатричної швидкої», рутина.

Провів я деякий час і у психлікарні — «ку-ку хаузі», куди пацієнтів, вже перевдягнених у лікарняні халати, переводять з «Психіатричної швидкої».

Психлікарня — місце не з найпривабливіших. Вікна там забрані металевими сітками, доступ до ліфтів загороджують сталеві розсувні решітки на замках. Біля палат із буйними сидять санітари. Наджорсткий внутрішній режим. Об’яви в динаміках звучать суворим голосом: всім треба іти на обід або до віконця з ліками. Хворі, накачані психотропними препаратами, повільно і мовчазно пересуваються коридорами, човгаючи капцями. Майже всі вони, не зважаючи на свій стан, хочуть одного: чимшвидше звідти вирватися на волю. Мене представили деяким пацієнтам, я сказав їм, що студент і проходжу у шпиталі інтернатуру. Залишившись зі мною віч-на-віч, хворі негайно починали доводити, що вони абсолютно здорові, вже вилікувались, і умовляли, щоб я їх виписав. Я вибачався, намагаючись роз’яснити, що виписка не входить до моєї компетенції, що я звичайний практикант. Але вони або не розуміли, або не вірили, що я кажу правду. Щойно до них доходило, що я дійсно не можу їх виписати, вони відразу ж втрачали до мене інтерес.

Лише найкмітливіші з них розуміли, що звільнення з лікарні напряму залежить від дотримання трьох золотих правил: не потрібно нічого вимагати, не можна ні на що і ні на кого скаржитись, і найголовніше — треба без зайвих розмов приймати всі ліки.

Проте засвоїти ці правила могли геть не всі і не відразу. Важче за все це вдавалося «борцям за права людини», тим, хто скаржився на несмачну їжу, нестерпну поведінку сусіда по палаті або грубіянське поводження когось з персоналу. Таким «борцям» доводилось в дурдомі дещо затриматись…

— Дуже добре, Вікторе, що тепер ви маєте уявлення про всі психіатричні відділення шпиталю, — сказала Джен, коли повернулася з відпустки, а мій ознайомчий тур закінчився. — Не виключено, що деяким вашим пацієнтам невдовзі доведеться потрапити і в ті відділення також.

Глава 3

Тож, «просто» Джен.

Вона була напрочуд привабливою і фігурною. При цьому ще й розумницею. У клініці ходила в звичайному одязі, як і всі співробітники, а її білий лікарський халат висів на вішаку — на той випадок, коли треба було іти до «Психіатричної швидкої» або до психлікарні.

Вона була єврейкою, яка сповідувала, якщо не помиляюсь, консервативний (помірний) іудаїзм, але на роботі вона жодним чином не афішувала свою релігійність. Єдине, що виказувало в Джен іудейку, — це капелюшок з козирком, який вона ніколи не знімала, адже ортодоксальні заміжні іудейки мають завжди ходити з покритою головою.

В її кабінеті теж все було суто професійним. Винятком з лікарського антуражу була лише невеличка репродукція відомої картини Дега «Прима-балерина на сцені», що висіла на стіні. З цього можна було зробити висновок про пристрасть Джен або до живопису Дега, або ж до балету.

Її простота і щирість в спілкуванні були маскою, вірніше, професійним стилем. Як зимове сонце, доктор Дженніфер дарувала свою люб’язну посмішку і колегам, і пацієнтам. Але коли потребувала ситуація, Джен вміла і хмуритися, і скрушно зітхати. Я не міг зрозуміти, коли вона залишається байдужою, лише майстерно вдаючи якісь почуття, а коли дійсно співчуває.

Весь цей набір «технічних» засобів повною мірою вона застосовувала і до мене. Один раз на тиждень в своєму кабінеті вона вислуховувала мої коментарі з приводу проведених мною сеансів, і ми разом розбирали справи хворих. Зазвичай в цей час Джен уважно розглядала свій манікюр, своє обличчя в люстерку, розмовляла по телефону зі своїми родичами. Часто-густо наші бесіди переривав своїми візитами… Марк Шварц — завідуючий відділенням отоларингології, яке знаходилось на п’ятому поверсі в тому ж корпусі, що і наше.

***

Я знайомився з пацієнтами. Вивчав роботу складного механізму, яким є великий нью-йоркський шпиталь, і … щоразу боровся із собою, дивлячись на пружні стрункі литки та мереживний капелюшок Джен.

Кілька разів, коли вона збиралась на ланч, напівжартома пропонував їй свою компанію, а одного разу, наче випадково, прохопився, що збираюсь у кіно. Мої спроби залицятися були відхилені з найпринизливішою ввічливістю.

Якимось новим, досі невідомим вітром повіяло і овіяло мою душу, коли в своєму кабінеті я вперше побачив її розумні, пристрасні, з ледь помітною лукавинкою очі, чорне з відливом воронячого крила волосся, що спадало їй на плечі. Цей незнаний вітер дмухав с тої хвилини безперервно, дмухав з усіх чотирьох сторін світу.

Але… Було занадто багато «але», щоб бодай хоч на щось розраховувати. Джен була старшою за мене на одинадцять років: насправді їй було не сорок, як мені спочатку здалося, а сорок вісім. Вона — ортодоксальна єврейка, народжена в Америці. В неї свій дім у престижному районі Вільямсбург. Має ексчоловіка і двох дітей.

А я — студент з невизначеним майбутнім. Орендую дешевеньку квартирку в кримінальному районі Нью-Йорка і ледве спроможний зводити кінці з кінцями.

Навіть якщо і відкинути всі ці «але», видалити їх на хвилинку, мов з помаху чарівної палички, залишиться ще одне «але», котре видалити неможливо — завідуючий відділенням отоларингології Марк Шварц, якого назвати бойфрендом Джен якось і незручно, враховуючи його поважний вік — 62! Тому назвемо його по-старому — коханцем. (До речі, він був одружений.)

Проте… Щось таке світилося в її очах, якийсь вогник мерехтів, щось невимовлене залишалось в її словах… Так мені принаймні здавалось.

У визначений для супервізії день я особливо ретельно голився і приводив себе в повний ажур. Не йшов — летів по коридору до її кабінету, втішаючи себе думкою, що Джен також із нетерпінням чекає на мою появу.

Глава 4

— Це несправедливо, Джен. Ви знаєте про мене вже доволі багато: з якої я родини, якого роду-племені. Знаєте, що я колись закінчив інститут з Бізнесу і Менеджменту, але помилився з вибором професії, і що два роки тому я розлучився. Але про себе ви нічого мені не розповідаєте. Якась гра в одні