Іван Якович Франко - Для домашнього огнища. Детективна повість, Іван Якович Франко

Тільки тепер із уст його вирвалось слово, що його без відома вже від кількох хвиль шукав у своїй пам’яті, розворушеній і обезсиленій напливом різно-родних почувань.

— Анелько! — скрикнув з виразом справдішнього переляку на лиці. — А се що значить? А де діти?

— Ха, ха, ха! — засміялася Анеля, любуючися тим виразом його лиця. — Отсе мені батько! Півгодини вже сидить дома і зовсім забув, що має діти, забув навіть спитати, що з ними діється! Ха, ха, ха!

— Анелько, бійся бога! — благав капітан. — Не муч мене, а скажи, де вони?

— Пст! Тихо! — шепнула Анеля, прикладаючи палець до уст.

— Тихо? А се чому?

— Бо дітей побудиш. Ось тут у сусіднім покою вони сплять у колисочках. Власне перед твоїм приходом поссали по фляжечці молока...

Капітан уже схопився, щоби бігти до сусіднього покою, та голосний, непогамований сміх, яким вибухла Анеля, зупинив його в розгоні.

—Ах ти, легейдо, легейдо! І ти справді думав, що твої діти ще фляжечки ссуть, що все ще такі самі, якими ти їх лишив? Фе, встидайся, ти, стара дитино! Твої діти в школі.

— В школі? — скрикнув капітан, не тямлячи себе з радості. — А се відколи?

— Від осені.

— Як то, і ти мені нічого про се не писала?

— Ще чого не стало! Розсудливий батько і сам би сього догадався, що дітям уже пора до школи, а такий легейда, як ти, може потішитися несподіванкою.

Замість відповіді — нові обійми, нові поцілуї.

— Значить, обоє в першій класі! — радісно мовив капітан.

— Дуже перепрашаю, бо в другій, — строго відповіла Анеля. — Цесі вже шість літ минуло, а Михасеві на осьмий поступило. Я не хотіла надто вчасно засаджувати їх за книжку, та проте початків навчила їх сама, так що обоє принято відразу до другої класи. А як хороше вчаться! Учителі не можуть їх передо мною нахвалитися.

— Ти моє золото! Ти моє щастя! Ти моя мамочко дорога! — шептав капітан, притискаючи її до грудей.

Та нараз затих. Сльози, гарячі сльози несказанного щастя бризнули з його очей. Кинувшися на софу і закривши лице руками, він хлипав, як мала дитина, коли тим часом Анеля новими пестощами силкувалася його вспокоїти.

Не швидко їй се повелося, поки несподівана пригода не довела його знов до рівноваги. Отсе бачиться йому, що крізь якийсь м’який рожевий туман радісного зомління, в якім він поринав десь глибоко-глибоко, неначе шпарка ластівка, летить до нього щось таємне, загадкове, невиразне і нараз ось тут коло нього розпливається в гомін, у солодку музику, що не мелодією, а словами долітає до його слуху.

— Мамо, а се хто плаче? — гомонять ті слова.

Капітан помалу підводить голову, обертає зір у той бік, відки почув голос. Дві пари чорних блискучих дитинячих очей, наполовину цікавих, а наполовину зачудуваних, вдивляються в нього. Ті очі роз’яснюють і оживляють два дитячі личка, кругленькі, рум’яні, чудово хороші. Хвилю стоїть загальна мовчанка. Дитячі сердечка б’ються живо-живо, прочуваючи, що тут робиться щось незвичайне. Мати одним закоханим поглядом обіймає батька й дітей, а батько... Слова завмерли у нього на устах, духу в грудях не стало, а коли вкінці отямився, коли вхопив обоє дітей у свої обійми, коли їх цілував, і пестив, і обливав слізьми, то одно тільки слово міг вимовити і раз у раз повторяв те слово, оскільки лиш йому вистарчало часу між обіймами і поцілунками:

— Бачиш! Бачиш! Бачиш!

— Діти, адже се ваш татко! Бачите його? — крикнула мати.

Коли нарешті капітан випустив хлопчика зі своїх обіймів, сей станув перед ним і, вдивляючися в нього, промовив поважно:

— Так се ти наш тато?

— Ах ти, невірний Томку! — скрикнув капітан. — А се по-якому? Не віриш мені? Чи маю тобі се доказувати?

— А чого ж ти плакав? — питав Михась.

Капітан розсміявся.

— А того, — відповів, — що, прийшовши додому, я не застав ані тебе, ані отсеї панночки.

— То ти за нами плакав? — запитала Цеся, що й оченят своїх не зводила з батька, сидячи у нього на колінах, і ось-ось готова була заплакати.

— Ми були би тебе дожидали, — розсудливо мовив Михась. — Учитель був би мене пустив зі школи, якби я був знав, що ти приїдеш.

— Як же се? То ти не знав, що я маю приїхати?

— Знав.

— О, ми давно знали, — підхопила Цеся. — Мама день у день говорила нам про тебе.

— Ходи, покажемо тобі в нашім покоїку табличку, що на ній ми вичислювали, кілько ще днів лишається до твойого приїзду, — додав Михась.

— Та ось тітка Юля збаламутила нас.

—Я се знав, що вона нас одурить. І так се напевне говорила, що татко аж уночі приїде! Недобра та тітка Юля!

— Що се за тітка? — спитав зачудуваний капітан.

— Адже ж ти бачив її перед хвилею, — промовила Анеля.

— Ага, тота... твоя приятелька! Значить, вона часто буває в нашім домі?

— О, день у день! — підхопила Цеся. — Чекай, покажемо тобі, яких нам забавок понадаровувала. Мені прекрасну ляльку.

— А мені найбільше кармельків дає, — сказав Михась, — але я її не люблю.

— Чому? — поважно запитав капітан.

— Бо все мені щось такого наговорить, а потім покажеться, що се неправда.

— Ну, чекай, ми її покараємо! Як вона сміє тебе дурити! — мовив батько з комічною повагою.

І почалася розмова — ота люба, весела, розкішна гутірка в родиннім кружку, розмова ні про що, а притім займаюча, свіжа для духу серця, розмова, при котрій мозок спочиває, нерви дізнають лагідних, приємних зворушень, око впивається видом любих лиць, під-хапує кожду зміну виразу, найдрібніший рух коханих істот, а душа в кождій дрібниці знаходить нове таємне джерело розкоші.

Нараз капітан схопився на рівні ноги і, своїм звичаєм перескакуючи з веселого тону в страшенно розпучливий, скрикнув:

— Пропав я! Нещасливий! Уже по мені! Вже мене нема!

Діти аж поблідли з переляку. Михась ухопив батька за руку, немов хотів захистити його від якоїсь грізної небезпеки.

— Що тобі таке? — запитали всі разом.

— Я забув про найважнішу річ! — лементував капітан.

— Про яку?

— Адже ж я для вас із Боснії попривозив усякі подарунки.