Іван Якович Франко - Для домашнього огнища. Детективна повість, Іван Якович Франко

зимовім військовім плащі і в мундирі капітана австрійської піхоти. Лице його, невважаючи на признаки великої втоми і тільки що відбутої далекої подорожі, дихало здоров’ям. В сивих очах виднілася доброта і лагідність, хоч бистрі і певні рухи свідчили про військову дисципліну, що ввійшла, так сказати, в кров і нерви.

Капітан Антін Ангарович вертав власне з Боснії, де пробув цілих п’ять літ у військовій службі. Відкомандирований туди з одним із перших відділів окупаційного війська, він мав участь у всіх бійках і перестрілках, серед яких доконано окупації і пацифікації того краю, відзначився при здобуванні Сараєва і пізніше кілька разів у боях з бандами «гайдуків», що волочилися по краю, авансував з поручника на капітана, лишився добровільно ще три роки в військовій службі в Боснії з огляду на вищу плату і обіцяний йому дальший аванс, і, власне, по п’ятилітній неприсутності вертав назад до Львова, на лоно своєї сім’ї. Його приділено до львівського гарнізону, при найближчім маєвім авансі його мали іменувати майором, а се значило пенсію, що сяк-так забезпечить прожиток і будущину його сім’ї. Найсміліші, найгаря-чіші його бажання близькі були до здійснення.

— Так ось ти мені! ось ти мені! мій найдорожчий скарбе! моє золото! життя моє! По тільких літах, по тільких трудах, по тільких небезпеках! — приговорював капітан голосом, уриваним зі зворушення, все ще тулячи в своїх обіймах жінку, що раз хлипала з плачу, то знов вибухала сміхом. — Тепер я твій, тепер ніщо нас не розлучить.

І обоє, сплетені раменами, сіли на софі.

Тільки тепер капітанів зір побачив Юлію, що, стурбована і збентежена, стояла, не знаючи, що їй почати, і, очевидно, бажала б була нечутно і незримо вифур-кнути з сього щасливого гнізда.

— Halt, Regiment![2] — весело скрикнув капітан. — А се хто? — запитав, обертаючися до жінки.

— Ах, я й забула представити тобі — Юлька Ша-блінська, моя товаришка ще з пансіону. Юлечко, сей нечемний хлопчисько, — бачиш його? — з тими поганими вусищами, се є той Антось, про котрого я тобі наторохтіла повні вуха.

Юлія злегка відклонилася і зачала пришпилювати до волосся капелюх.

— Herstellt![3] — крикнув капітан. — Положити капелюх! Сюди, на стіл! Сідати! Приятелька моєї жінки мусить бути й моя приятелька. Приятеля я, мабуть, визвав би на шаблі, але приятельку взиваю, щоби лишилася з нами на обід.

Юлія, очевидно, ще дужче заклопотана, держала капелюх у руці і не знала, на яку ступити.

— Пане капітане, — промовила нарешті, — дякую за ласкаві запросини, але сьогодні у панства такий день, що моя присутність буде зовсім не на місці. Справді...

— Gilt nichts![4] — відрубав капітан жартовливо грізним голосом. — Сьогодні я в такім настрої, що міг би обняти і цілувати весь світ, і оту стару жидівку, що на Зарваниці продає варений біб.

— Fi donc![5] Антосю! — перервала Анеля, даючи йому кляпса по рамені.

— А нехай мене твоя приятелька не визиває на од-вертість! — відмовив капітан. — Скажи їй, витолкуй, що у мене нема ніяких викрутів, що опозиції не терплю. Слово сказалося, і клямка запала. Панна Юлія лишається з нами на обід і по всьому.

— Ха, ха, ха! Але ж вона не панна! Бачиш, і висмикнулася тобі з-під твойого слова.

— Не панна? А що ж вона таке?

— Чудесно б ти їй прислужився, якби вона для твоєї вподоби мала лишитися старою панною.

— Не люблю старих паннів. Значить, вона замужня. Тим ліпше. Задержимо її тут, поки нам її муж екзекуції не надішле.

— Але ж ти знов зловився на полову, старий воро-бію! Пані Юлія вдова.

Лице капітана виявило велике комічне розчарування.

— Вдова? Ненавиджу вдів. Вдови — сови, се птахи, що ворожать лихо. Чи хоче вдова йти додому? — запитав, обертаючися до Юлії.

— Думаю, що пан капітан... — почала Юлія, все ще вагаючися, чи має пришпилити капелюх до голови, чи покласти його на столі.

— Але ж з паном богом! з паном богом! — перервав їй капітан, а потім, зірвавшися з софи, чемно поміг їй надіти плащ, взути калоші, віднайшов її парасольку і, стискаючи в своїх могучих долонях її дрібну ручку, мовив поважно: — Даруйте, пані, отсе жартливе привітання. Дуже жалую, що пані не були ласкаві лишитися, але таки бачу, що ваша правда. Сьогодні я справді був би неможливим у чужім товаристві. Чи ви, пані, не гніваєтеся на мене?

— Але ж, пане капітане! — протестувала пані Юлія.

— І відвідаєте нас, пані?

— З найбільшою охотою.

— Але незабаром! Завтра!

— Коли мені тілько час позволить.

— Ніяких «коли»! Ніяких «коли»! Коли, пані, завтра не прийдете, то буду се вважав знаком, що гніваєтеся на нас.

— Але ж, пане капітане! Відки така думка?..

Прощаючися з панею Анелею, Юлія шепнула їй до вуха:

— Якби що-небудь було, то забіжу ще сьогодні вечором.

Анеля поцілувала її і випровадила за двері.

Капітан тільки тепер скинув плащ, відіп’яв шаблю і силкувався вспокоїтися після могучого вибуху чуття. Та се не було так легко. Сів на фотелі, трібував розглянутися по салоні, та предмети скакали йому поперед очима, зливалися в якусь сіру масу, покривалися рожевим туманом, видавали якийсь чудовий гук, що сильно дуднів у його серці, живіше поганяв кров у жилах. По кількох секундах капітан схопився з фотелю, пройшовся кілька разів по салонику, а коли Анеля вернулася з коридора, він в тій хвилині вхопив її в обійми і почав покривати поцілунками її уста, очі, чоло і волосся.

— Але ж, дитино, задусиш мене! — пестотливо кричала Анеля. — Ну, так і видно, що з гарячішого клімату вертаєш. Давніше ти не був такий огнистий.

— Гніваєшся? — шепнув капітан, щасливий, з запаленілим лицем, держачи її за рамена і зблизька заглядаючи в її чудові огнисті очі.

— Певно! — відповіла жартливо Анеля, закручуючи його вуси, а потім, легесенько сіпнувши, посадила його на м’якій софі і, сівши на його колінах і обнявши його за шию і опираючи свою голову на його рамені, мовила: — Ну, але розповідай же мені, як тобі там поводилося? Як ти там жив? Як бідував? Адже ж ти й бідував, правда?

— О, не раз! Бували дні... Ну, та що там тепер про се згадувати, коли я тут, при тобі, при дітях...

І урвав.