Ростислав Семків - Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків

в кожному Кінґовому тексті (щоправда, тут повно вигадок, маскувань та інверсій): наприклад, у житті Стівена є старший брат, а самі знаємо де, у Білла Денбро, що потім стане письменником, є молодший — у жовтій курточці, яку так уподобав стрьомний клоун Пеннівайз.

Біографії письменників, особливо великих, постають чудовою ілюстрацією їхнього руху до визнання. У Кінґа це просто гігантський каталог різних більш чи менш вдалих кроків до слави. Як йому все це вдалося? Талант до письма у Кінґа, безперечно, був від початку (він багато в кого є). Але йому вдалося своє обдарування не загубити, примножити та вивести на кілька нових рівнів. Дуже багато епізодів Стівенового життя працювали на отой остаточний успіх. «Колись я хотів стати справжнім королем, — сказав у одному інтерв’ю Кінґ, — мені це було вкрай важливо».

Кілька значущих моментів дитинства

Епізод із сусідським хлопчиком, якого збив поїзд у Стівена на очах, коли йому було чотири роки, письменник не пам’ятає. Про це пізніше розповідала його мама — жахливий випадок, ясна річ, вразив усіх в околиці. Сам Кінґ пізніше говорив про це як про факт, яким не-минуче скористаються всі психологи, пояснюючи його пристрасть до горору, хоча йому епізод видавався не настільки значущим. «Ви про це не думаєте? — перепитала на одній із зустрічей психологиня із залу. — Та ви тільки про це й пишете!»

Утім, цей епізод мав би стати (і став) хіба одним із багатьох, які рухали письменником. Кінґ народився не надто комфортного 1947 р., коли в Америці ще не почався економічний бум 50—60-х і фінансове становище його сім'ї було доволі скрутним. «Щоправда, ми не голодували», — одразу додасть Кінґ, але якраз ця ремарка позначає межу, до якої родина була, мабуть, надто близько. Батько зник, коли майбутньому письменнику було два роки, пішов по цигарки і загубився — типовий жест волелюбних і егоцентричних чоловіків, яких надміру зв'язує сім'я, відомий від «На дорозі» Джека Керуака до «Кролику, біжи» Джона Апдайка. Утім, за кілька років Стів зі старшим братом Дейвом знайдуть на горищі батьків «спадок» — книги, фотографії, платівки та плівки, що дієво підштовхнуть обох до творчості. Лавкрафт, там був Лавкрафт! Можливо, все сталося б інакше, якби у тій скрині трапився Аполлінер.

Отже, є самотня жінка Неллі Рут, яка виховує двох хлопців — усиновленого парою Девіда, який, до слова, завжди був рідним, і Стівена. Є більша родина, що складається з батьків матері, її сестер і братів, сім'ї яких не розпалися. Тому також є тиск на самотню жінку, яка не втримала чоловіка («хоч ми давно тобі казали, що він такий») і тепер є наочним прикладом того, як не треба. Родина милосерд-но-крізь-зуби допомагає, на кожному кроці моралізуючи. Мама Рут метається між низькооплачуваними роботами (освіта є, навіть кілька років у консерваторії є, але кому тоді була потрібна піаністка?) — все, аби хлопці не голодували. Врешті, знайдено цілком протестантський, вигідний усім компроміс: мама Рут буде доглядати старих батьків і жити з ними, хлопці, відповідно, матимуть дах над головою, а дядьки-тітки, не забуваючи моралізувати, даватимуть сім'ї якісь гроші. Проте й це пішло на користь: разом із дідом і бабцею можна було слухати радіоп'єси на старенькому приймачі. Радіо дуже вплинуло на Кінґа — воно творило таємничий світ, де у напівтемряві звучать хрипкі слова й розгортаються цікаві (і жахливі теж) сюжети. Колись мама заборонила Кінґу послухати оповідання Рея Бредбері, тому хлопець зачаївся за напівпрочиненими дверима — налякався до чортиків і якийсь час міг спати лише з увімкнутим світлом.

До слова, мама Рут щосили намагалася додати хлопцям освіти. Читали не лише Дікенса, читали вголос і в ролях — нема чого нарікати, що у нас мало читачів, доки теперішні мами (і тати, само собою) не візьмуться до читання самі, а ще краще — вкупі з дітьми.

Усе-таки більшу частину часу й до школи, і попри школу хлопці розважалися самостійно. Кінґ, наприклад, згадує, як вони ходили із сусідськими пацанами дивитися на труп кішки, що поволі розкладався, — звісно ж, Стівен знову підбирає специфічні епізоди з-поміж тих, які могли викувати з нього горор-райтера. Щоправда, одразу пояснює: дітям просто все цікаво — і жахливе теж. Цікавіше те, що більше вражає. Особливо якщо воно огидне чи не надто пристойне, як Стівові хрестоматійні спогади про няньку-тінейджерку, що силоміць сідала йому на голову та перділа, чи про підтирання дупи отруйним плющем у лісі, після чого сам довго не міг сидіти (лексичний аромат Кінґових мемуарів збережено).

Насправді у нього було цілком звичайне дитинство американського хлопчика 50-х: жуйка, джинси, самотність, дворові старша-ки, що корчать із себе бандюків, глузуючи з молодших, бібліотека… Стоп — бібліотека. Для мене досі таємниця, як американські літературознавці переконали прагматичну спільноту своїх співгромадян, що зв'язок між знанням і прибутком дійсно існує. Тоді в університетах почався просто літературний бум, який протримався аж до кінця 80-х. Проте — ні, Кінґ не читав, аби стати глибшим чи приємнішим. Йому, по-перше, просто подобалося проводити час за читанням, а по-друге, він змалечку хотів бути письменником, щоби заробляти гроші. Чому письменником, а не продавцем авто — отут загадка.

Напевне, знайшов точку, де троянди поєднуються з виноградом — красиве із корисним.

Про школу нічого особливого Кінґ не каже і його біографи не кажуть теж. Він був протестним, навіть проблемним підлітком і залюбки пригадує всі випадки протистояння зі шкільною адміністрацією — особливо ті, що стосуються перших спроб письма. Рішення писати було дієвим, і от уже вони з братом самі починають видавати журнальчик «Девідова промокашка», навіть тиражують його за допомогою найпростішого друкарського верстата. Журнальчик знаходить читачів. По-перше, мама починає платити Стівену по 25 ¢ за оповідання, по-друге, примірники купує родина (не знаю, чи мора-лізють при цьому дядьки-тітки, але гроші дають, — імовірно, маємо справу із традиційним для американського суспільства заохоченням будь-якого підприємництва). Коли Стівену 11, йому на Різдво дарують друкарську машинку популярної натоді марки Royal Futura вартістю 125 $ — приблизно двотижневий заробіток його матері. Щось мені важко отак зразу пригадати ситуацію, коли б сім'я когось зі знаних авторів настільки трепетно, до глибини власної кишені, підтримувала ще неясно чи перспективне захоплення малого хлопця.

Врешті, Кінґ сольно виходить на зовнішній ринок і одного дня 1961 р. реалізовує у школі 36 примірників свого окремо віддрукованого на тій-таки Royal Futura оповідання — по тих самих