Ростислав Семків - Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків

Любити Кінґа

Думаю, Стівен Кінґ є зараз найпопулярнішим в Україні автором прози. Якщо взяти сумарний наклад кількох десятків його книг, перекладених за останні двадцять років, то він, майже напевне, залишить позаду більшість або й усіх сучасних українських прозаїків (класиків не чіпаємо). Вплив Кінґа значний іще й через численні екранізації, проте для багатьох концептуально його не лише дивитися, а саме читати. Водночас порівняння текстів і подальших їхніх екранізацій — це окрема розвага справжніх фанів. До речі, Кінґ має наймасовіший в Україні фандом. Найбільш структуроване представництво цієї спільноти — фейсбук-сторінка «Стівен Кінґ. Український клуб», у якої майже 9000 підписників. Це активні читачі, що прискіпливо стежать, наприклад, за якістю українських перекладів письменника, уже кілька разів здіймали скандали довкола перекладацьких огріхів і навіть спонукали видавців вилучати з обігу наклади та доредаговувати книги (найбільшої критики зазнали «Воно» та «Кладовище домашніх тварин»). Так що люблять у нас Стівена Кінґа і дбають за нього.

Тому, починаючи писати, я на мить опинився в 1978 році, у барі поруч зі Стівеном і його приятелем, саме в той момент, коли Кінґ розказує, що видавець замовив йому книжку про літературу та фільми жахів — «Танець смерті». «Ти збожеволів, — відповідає Кінґо-ві приятель, — ти знаєш, скільки фанів у цього жанру? Та вони розірвуть тебе на шмаття! Усім не догодиш — вдалого не помітять, а за промахи розмажуть тебе по стінці». Проте Кінґ тоді не злякався писати про жах, а я просто хочу написати про Кінґа — цей автор точно вартує багатьох добрих слів. І він також зі мною дуже давно, як Агата, Рей, Маріо й Умберто з моєї книжки «Як писали класики». Тому, хоч я не знаю, як поставляться до цього видання численні наші прихильники титулованого автора (ті, які точно знають більше й читали більше), однак тішу себе думкою, що і їм може бути цікаво.

Як щодо, наприклад, окремих фактів із життя Кінґа, що наводять у біографіях письменника Джордж Бем, Альберт Роллз і Лайза Роуґак? А що з приводу творчості Стівена думають кінґознавці Ґері Гоппенстенд, Джонатан Дейвіс, Тоні Меджістраль? Я узагальню їхні погляди. Врешті, як змінюється думка про нього у самого Гарольда Блума? Так, отого авторитетного американського літературознавця, який 1994 р. видав фундаментальну працю про найважливіші книги — «Західний канон». Там Кінґа немає, але вже 1998-го професор уклав окремий збірник праць про нього, а 2003-го вкрай нищівно відгукнувся про вручення Стівену Національної літературної нагороди. Загалом академічний вектор осмислення творчості письменника дає шанси подолати архаїчну прірву між «елітарною» та «масовою» літературою, що не може не тішити усіх кінґоманів і кінґоманок.

Тому Стівен Кінґ у цій книзі поставатиме в різних перспективах, але повсякчас із погляду на його користь для майбутніх творців жанру. У першому розділі «Кроки до успіху» через біографію автора простежено етапи його перетворення на майстра горору № 1. Далі йдуть розділи з детальним оглядом «Танцю смерті»: у другому вслід за Кінґом говоримо про теорію жанру горору, а в третьому коротко простежуємо історію жаху в літературі та кіно. У четвертому розділі «Книжка про письмо: особисті рецепти Кінґа» знайдете дайджест прямих порад самого Стівена — між іншим, багаторічного викладача курсів літературної творчості. Там само поговоримо про невисловлені секрети майстерності автора.

Завершують цю книжку додатки: «Королівський спадок: як читати Кінґа» (мій короткий путівник його сюжетами), а також прикінцевий список літератури.

Усе, що я пишу про класиків (якщо хтось і далі готовий заперечувати, що Кінґ — класик, то пошліть його до Гарольда Блума), має дві мети: зробити їхні знахідки в царині письма видимими та придатними для використання у нас тут, а ще — привернути увагу до сильних і вдалих текстів, на які не шкода витратити свій час. Ходімо, я розкажу вам про Стівена Кінґа — супермена зі штату Мен, що спершу був простим працівником пральні та вчителем англійської мови. Це не просто історія успіху — це страшна історія успіху.

Шлях до успіху: Важливе з біографії

На в’їзді до штату, в якому живе Стівен Кінґ, розміщено спонсорований громадою щит: «Ласкаво просимо до штату Мен! Якщо ви ненавидите Стівена Кінґа, ми уб’ємо вас». Це навіть цікавіше, ніж вигадана Вільямом Фолкнером Йокнапатофа, де відбувається дія більшості його романів, чи Касталія Германа Гессе або інші утопій-ні території, що існують лише на папері. Мешканці Банґору, в якому мешкає король жахів, та інших містечок довкола добре знають, що давно є персонажами його історій. Наче й не існує реального штату Мен — є територія, вигадана Стівеном Кінґом, територія з альтернативними містами Деррі, Касл-Рок і Салем-Лот, готелями та пабами, де відбуваються справжні жахіття. Міфічний Мен, який дійсно виникає на межі уяви та реальності. І Стівен Кінґ десь там, у центрі цього жахливого терену, — письменник, що став не просто частиною місцевого культурного ландшафту, а й вагомим економічним фактором. Так, не сумнівайтеся, існує кінґотуризм: щодня фани фотографуються на тлі воріт із кажанами перед Кін-ґовим будинком.

Стівен Едвін Кінґ — це приклад успішного регіонального письменника, що не спокусився блиском фінансових та літературних столиць і більшість свого життя мешкає у місцевості, де народився. Це північно-західне узбережжя США, кордон із Канадою — частина т. зв. Нової Англії (британські колоністи у XVII ст. заселяли цю територію найперше). Очевидно, що до Кінґа ніхто нічого не знав про штат Мен. Це тепер ми розуміємо, що там чи не найжахливіше місце планети, поруч із містечком Сент-Мері-Мід Агати Крісті чи похмурим іншим Стокгольмом Стіґа Ларссона. Кінґ має віллу у Флориді, проте й далі живе в Банґорі, який розміром і населенням уп’ятеро менший за Білу Церкву.

Кінґ любить переповідати свою біографію, адже йому просто приємно (а кому таке не приємно?) згадувати минулі часи, коли пробивався крізь випробування до успіху. Плюс чудовий талант усе довкола перетворювати на історії. То чому б і не власне життя? Тим паче, що за допомогою таких історій можна багато що пояснити: звідки береться жах, як писати та не зневіритись, де шукати натхнення? Тому Кінґ і в «Танці смерті», своїй книжці про жахливе, і у відомому посібнику з літтворчості «Про письменство» додає значні за обсягом біографічні блоки. І в окремі передмови, і в інтерв’ю. Врешті, ціла купа біографічних паралелей виникає