Ростислав Семків - Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків

Якщо людина хоче писати про жах, то без досвіду читання Кінґа рішуче нічого не вийде. Конче ознайомитися і з його художніми текстами, і з порадами про письмо. Але я би пішов далі: я переконаний, що кожна освічена людина повинна прочитати Кінґа. Ні, не всього; ні, не обов’язково найтовстіші романи; але без нього не можна: картина світової літератури кінця ХХ — початку ХХІ ст. буде неповною.

Кінґ за своєю ваговою категорією нагадує мені (і не мені одному) Чарльза Дікенса. Не раннього з веселими «Записками Пік-вікського клубу», а пізнішого, похмурого — з «Ніколасом Ніклбі» та «Домбі і сином». На свій час Дікенс теж був цікавим оповідачем, письменником-шоком і автором повчальних притч. І з накладами у нього все було гаразд (насправді Кінґові ще потрібно 50 мільйонів примірників сумарного тиражу, аби досягти Дікенсової планки у 400 мільйонів, але, думаю, Стівен впорається). Дікенса цінують як найважливішого англомовного письменника ХІХ ст., але сучасники просто вважали його класним. Вони чекали на кожен наступний його роман, як ми нещодавно чекали Кінґового «Інституту». До речі, у ще малого Стівена саме з Дікенса почалося знайомство із «серйозною» літературою: утрьох із мамою та старшим братом вони читали вголос Дікенсові книжки. Пізніше, коли у 90-х Кінґ почав публікувати тексти невеликими уривками в періодиці, його знову порівнювали саме з Дікенсом, який свого часу робив те саме. Отак порційно було надруковано, скажімо, «Зелену милю». І що, хтось зважиться сказати, що вона гірша за будь-який із романів старого британця?

Отже, є лише одна причина не вивчати Кінґа у школі: багато вчителів воліли б тоді вчинити з ним те, що вже вчинили з Ді-кенсом, — зробити цього книжкового монстра пісним і нецікавим, звести його тексти до повчань і сухих переказів. Типовий шкільний парадокс: підбирати до вивчення глибші тексти, щоб потім їх схематизувати та звести до легкостравного переказу змісту.

Ні, ну сам Кінґ би заперечував свою співмірність із Дікенсом. Стівен відкрито визнає, що текстами більше прагне визнання та попиту, ніж творення мистецтва. Мистецтво для короля жахів — це побічний продукт, коли книжка чи фільм дають щось більше, ніж від них чекали. Але ж Кінґові тексти і справді дають значно більше. Нас непокоїть булінґ у школах, домашнє насильство, криза сім’ї, проблема сексуальних домагань, деспотична влада держави та корумпова-ність поліцейських? Та про все це в Кінґа було ще в минулому сторіччі! Може, поговоримо про техногенні катастрофи, відповідальність політика та митця чи гуманне ставлення до людей з інвалідністю? І це теж є. За рівнем серйозності проблем, які цей автор розглядає у своїх текстах, він на голову випереджає більшість нашої теперішньої «серйозної» прози, яка силкується бути соціально-психологічною. Кінґ свідомий того, що у світі є психоаналіз і людська душа глибша, ніж нам здається, тому його центральні персонажі ніколи не банальні та здебільшого не наївні. Плюс маса алюзій на відомі європейські та менш нам відомі американські літературні й кінотексти. То Стівен Кінґ — інтелектуальний письменник? Так, інтелектуальний. Освічений і достатньо глибокий.

То які ще критерії можуть застосувати прихильники «високої» літератури, переконані послідовники Меф’ю Арнольда й Томаса Стернза Еліота, аби заперечити причетність Кінґа до серйозної літератури? Стиль? Та чудовий у нього стиль! Багатий словник, добротне шліфування фрази й навіть гумор — бар’єр, який вдається подолати не кожному письменнику. Можливо, горор — не той жанр? Але ж Гофман, По та Гоголь давно серед класиків! Детектив після Агати Крісті, фентезі після Толкіна, sci-fi після Бредбері та Ґібсона — це вже давно не лише розважальні жанри. Так, Нобелівку дають не за це, але в Кінґа 100500 інших нагород і, що теж важливо, буквально мільйони читачів.

Якщо ці рядки читає хтось із українського фан-клубу Стівена Кінґа, то в такої людини мало б уже назріти роздратування: та що ти пояснюєш очевидне?! Кому ще не зрозуміло, що Кінґ — це скеля посеред штату Мен? Та багатьом, на жаль, не зрозуміло. Так би мовити, є питання. От їх я й намагаюся нейтралізувати, намагаюся переконати, що культурній людині нашого часу не лише соромно не прочитати «1984», а й не менш ніяково залишитися без «Сяйва». Як викладач літератури кажу.

Одна моя добра знайома, та ще й читачка зі значним досвідом, якось сказала, що не читає Кінґа, бо береже свою психіку: хтозна, що потім почне ввижатися. Це очевидно — Кінґ не для слабкої психіки. Але хіба не потерпає наша психіка через Дікенса та Золя? Та ще й як! Сильні тексти взагалі за визначенням сугестивні — вони навіюють переживання, стани, емоції, вони хвилюють нас і не відпускають. Кінґ — це сильна література. Тексти, про які варто говорити і які варто, якщо пишемо, наслідувати.

Поруч із потужними американськими письменниками другої половини ХХ ст., серед яких, до речі, кілька нобелівських лауреатів, Кінґ пише на рівних. Джон Стейнбек і Джон Апдайк із їхніми гіркими життєвими сюжетами, Сол Беллоу та Філіп Рот із вічно депресивними персонажами, бітники Джек Керуак і Вільям Берроуз, культові Кен Кізі, Філіп К. Дік, Гантер Томпсон, стильний Володимир Набоков і навіть всуціль контркультурний Чарльз Буковскі — Стівен Кінґ цілком вписується в цю добру (чи погану) компанію. А якщо додати відомих жінок-письменниць, як-от Еліс Вокер, Еріка Джонґ, Анджела Картер чи Тоні Моррісон, то певну суголосність побачимо й тут: Кінґові ду-у-уже важать жіночі персонажі — вони в нього далеко не завжди жертви й часто лише вони зберігають здоровий глузд і здатність опиратися жахливому. Та що там казати — як побачимо далі, Кінґ майже повністю завдячує своєю кар’єрою активним жінкам.

Стівен Кінґ не просто написав низку зразкових романів жаху, більшість з яких стали бестселерами, — він винайшов багато важливих жанрових ходів (про це згодом), а також інфікував горором цілий ряд інших жанрів: антиутопію, героїчне фентезі, наукову фантастику, детектив, вестерн і, звісно ж, мелодраму. Тобто читати Кінґа — це не лише лякатися, це ще й багатшати на сюжети та сенси. А жах... Ну що ж, як вірити Фройду, то крихтами жаху (як і дрібками порно) конче годувати наше несвідоме завжди. Інакше воно виповзе і зжере все саме — причому разом із власником. Профілактичне читання Кінґа точно збереже нас від такого прикрого повороту подій. Горор гартує психіку. І якщо екзистенціалісти заявляють, що людина — це тривога, то Кінґ дуже екзистенціаліст, а з огляду на кількість усе ж порятованих у його романах — ще й гуманіст, якому