Йорн Лієр Хорст - Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст

побачивши, як мило бавляться дідусь і внучка, але вмить заціпеніла, завваживши синій рот Амалії і брудний одяг.

— Що сталося?

— Вона розгризла кулькову ручку.

— А ти куди дивився?

— Та вона так чемно гралася.

— Але ж ти був поруч?

— Звичайно. Я й зогледітися не встиг, як мала вже вся вибруднилася в пасті. То була, здається, твоя ручка. Мабуть, випала з торбинки, коли ти виймала квитанцію на штраф.

Ліне послинила великий палець, спробувала відтерти синє підборіддя Амалії.

— Я телефонував на швидку, — виправдовувався Вістінґ. — Трішки пасти нічим не загрожує. Важкувато відмити, але безпечно.

Ліне зітхнула.

— Покупаю її вдома.

Вона сіла на стілець, почала вдягати доню.

Вістінґ прибрав розкидані іграшки.

— Я їй куплю нову одежинку. Чи дам тобі гроші…

Ліне похитала головою.

— Пусте! Дякую, що посидів з малою.

— Вибач мій недогляд… Погана з мене нянька.

Ліне всміхнулася.

— Усе гаразд!

Вона кинула погляд на коробку з документами.

— Не забудь, що на вихідні повертається Тумас.

Тумас був її братом-близнюком. Він працював пілотом гелікоптера в міністерстві оборони і вдома бував лише двічі на рік.

— Приготую піцу, — усміхнувся Вістінґ.

Відколи Ліне й Тумас увійшли в підлітковий вік, піца стала його коронною стравою. Щоп’ятниці, після роботи, Вістінґ учиняв тісто, а діти допомагали йому з начинкою. Так тривало всі дев’яності, доки Тумас пішов на військову службу.

— Ми прийдемо, — Ліне пригорнула Амалію. — Скажеш «па-па» дідусеві?

Вістінґ обійняв по черзі Діне й Амалію, провів їх до дверей, а потім стояв ще на порозі, дивлячись, як вони йдуть під дощем до свого будинку на нижньому кінці вулиці.

Він збрехав, зізнався сам собі. Як легко йому збрехалося, начеб він пильнував Амалію, хоча насправді захопився «справою Катаріни». І не лише збрехав, а ще й переклав відповідальність на Ліне. Звинуватив доньку в тому, що її кулькова ручка опинилася серед іграшок дитини.

Вістінґ зачинив двері, повернувся до вітальні, став посеред кімнати, задивившись на відсунену до стіни коробку з документами.

Брехня — частина кожного розслідування. Всі брехали. Про пряму брехню ішлося не часто, однак усі в той чи той спосіб намагалися обійти правду. Свідки давали неоднозначні свідчення, замовчували деталі, переборщували і прикрашали, щоб додати собі ваги, або ж утаювали факти, боячись себе очорнити. А ще в людей буває оманлива пам’ять, коли події пригадуються цілком інакше, ніж було насправді. Замість визнати, що не пам’ятають подробиць, вони заповнювали пустоти ймовірними здогадами чи подіями, що їх часто почули або побачили сторонні люди. Щоб викрити ці брехні, слідчий мусив мати ще й іншу інформацію, яка допомогла б йому перевірити сказане.

Вістінґ нахилився, підняв з підлоги ручку, яку погризла Амалія. Під слідами від зубчиків ледь виднілося лого «Федерація поліції». То була його ручка! Цікаво, признається він Ліне чи змовчить. У будь-якому разі, ручка вже ні на що не годиться. Він пішов на кухню й викинув її до сміття. Потім повернувся у вітальню, відкрив коробку і знову взявся до справи.

2

Тонкі, прозорі, скісні струмені дощу протинали в темряві світло фар, коли Вістінґ заднім ходом виїжджав з гаража. Ближче до ранку дощ припустив ще більше. Вістінґ просидів далеко за північ, намагаючись зловити нитку, яку вже намацав напередодні ввечері, але намарно.

Глянув через плече на будинок доньки у кінці вулиці. У кухні світилося. Він знав, що Амалія прокидається о шостій ранку. Якийсь час посидів нерухомо за кермом, зважуючи, чи не заглянути до Ліне й поцікавитися, як почувається мала. Вістінґ нікуди не квапився. Як завжди вранці. Робочий день почнеться лише за годину. Можливо, Ліне ще пощастить приспати Амалію, тож ліпше їх не турбувати.

Наскільки він пригадував матеріали справи, десятого жовтня двадцять чотири роки тому був ясний день, з південного сходу віяв теплий, легкий вітерець. До вечора трохи захмарилося. Вітер посилився, на кілька градусів похолодніло.

Вістінґ неспішно котився кварталом приватних будинків, звернув ліворуч і виїхав на Ларвіксваєн. Наперед знав, що робочий день буде малопродуктивний. Він не зможе зосередитися на чомусь іншому ні до, ані після зустрічі з Мартіном Гауґеном.

Катаріна вже й раніше зникала. Тоді її звали Катаріна Бауер. їй виповнився двадцять один рік, вона сіла на мотоцикл у своєму рідному австрійському містечку Перґ і більше її там ніхто не бачив.

Тоді вона втекла від родини, агресивного вітчима-алкоголіка й душевнохворої матері. Катаріна з сестрою були дуже близькими, обидві дбали про молодшого брата, а коли він виріс настільки, що вже сам міг про себе подбати, Катаріна спакувала наплічник і подалася геть з дому.

Її подорож закінчилася в Норвегії. Десь у цій країні жив її батько. Принаймні так розповідала мати, казала, що батько — норвег. Катаріна не мала великої надії розшукати його. Знала лишень, що називався він Ріхардом, і якийсь час він був постійним відвідувачем ресторану, в якому влітку 1958 року працювала її мати. Згодом він кудись поїхав, можливо, навіть не знав, що став батьком.

Катаріна опинилася в Норвегії, звісно, не з бажання розшукати батька. їй просто дуже хотілося покинути осоружний дім. Але Норвегія давно її цікавила, вона вивчила її географію та історію і навіть трохи мову.

Приїхавши до Норвегії, вона таки почала пошуки батька. Серед її паперів знайшли списки й адреси чоловіків на ім’я Ріхард, з різними способами написання імені. Та, вочевидь, жінка відмовилася від пошуків ще задовго до свого другого зникнення. Деякі імена були викреслені, однак понад три чверті залишалися в списку. Поліція контактувала з усіма. Ті, що були викреслені, підтвердили, що до них зверталася Катаріна, проте вони виявилися не тими, кого вона шукала.

Вістінґ увімкнув на більшу швидкість «двірники». Ближче до центру рух на дорогах пожвавився. Дощі за кілька днів вимили собі нові русла, місцями дорога обвалилася, і транспорт скеровували в об’їзд.

Ще в Австрії Катаріна здобула освіту геодезиста й землевпорядника. Опинившись у Норвегії, вона якийсь час працювала в місцевій автодорожній службі. Вона швидко опанувала мову, непогано розмовляла норвезькою, пішла вчитися у технічному професійному коледжі. Згодом її взяли на роботу в Державний департамент автодоріг, де вона брала участь у проектуванні й будівництві швидкісного шосе в південній частині Телемарка. Там і зустріла Мартіна Гауґена. Він був начальником, з тих будівельників, які багато часу перебували в офісі.

Авта поволі сунули дорогою. Якийсь велосипедист у дощовику вихляв поміж автомобілями.

До Мартіна Гауґена Вістінґ збирався ближче до дванадцятої. Цього разу, як і завжди, вони не домовлялися про зустріч заздалегідь. Але щороку після зникнення Катаріни Вістінґ приїжджав в один і