Шекспір Вільям - Генріх VIII, Шекспір Вільям

І глядіть,
Щоб все було обставлено, як личить
Такій особі славній та вельможній.
Бекінгем Облиште це, сер Нікласе. Сьогодні
Всі почесті здаватимуться глумом.
Я досі звався лордом-конетаблем
І лордом Бекінгемом, а тепер?
Тепер я Бун, лиш бідний Едвард Бун,
Однак багатший від моїх убивць,
Бо знаю правду. Кров моя тавром
На них залишиться й пектиме, доки
Самі не заволають: "Правди! Правди!"
Ще Генрі Бекінгем, мій славний батько,
Що перший проти Річарда-тирана
Підвів чоло, якось у хвилю скрути
Слузі, на ймення Баністер, довіривсь
І, зраджений тим злиднем, без суда
Пропав навік — хай з богом спочиває!
Жалкуючи за батьком, Генріх Сьомий
Великодушно зволив поновити
Мене в правах моїх, і відродилось,
Засяло знов імення Бекінгемів!
І ось його нащадок, Генріх Восьмий,
Ім'я, і честь мою, й саме життя
Одним ударом змів з лиця землі!
Мене судили і судили чесно —
У цьому я щасливіший за батька,
А в іншому недоля в нас одна:
Обох згубили щонайближчі слуги,
Так чорно нам востаннє прислужившись!
Ми всі в руках господніх, та одне
Я, смертник, вам скажу напевно: бійтесь
Своїм найближчим душу відкривати,
Бо ті, кому довіритесь занадто,
У скруті щезнуть, як вода, безслідно,
А з'являться — щоб вас лиш потопити.
Молітеся за мене, люди добрі!
Я ж покидаю вас і це життя,
Таке важке і довге. Прощавайте!
А трапиться коли посумувати —
Згадайте мій талан. Я все сказав.
Прости мене, о господи!
Бекінгем з ескортом виходить.
1-й дворянин Від цього
Аж серце крається! Боюсь, мілорде,
Що надто страшно люди проклянуть
Призвідців цеї смерті.
2-й дворянин Так, якщо
Не винен герцог — лиха не минути.
Та є гадки, що жде нас інше лихо.
Чи й не страшніше.
1-й дворянин Хай нас бог боронить!
І що б то мало бути? Я, мілорде,
Умію зберігати таємниці.
2-й дворянин Ця таємниця вельми небезпечна,
На неї треба доброго замка.
1-й дворянин Довіртесь,— я не надто балакучий.
2-й дворянин Я буду щирий, сер,— тож будьте й ви.
Подейкують про розвід короля
І королеви. Чули?
1-й дворянин Я це чув,
Але не вірю. Бо король відразу,
Лише довідався, віддав наказ
Покласти край пліткам, а язики,
Що розпускають їх, прикоротити.
2-й дворянин Однак ця плітка, все ж, здається, правда,
Бо поголос росте — й дедалі дужче:
Всі певні, що король на розвід піде.
Хтось — може, кардинал, а чи один
З прибічників його — доніс державцю
Якусь дрібну провину королеви,
Щоб спекатись її. Для того, певне,
І кардинал Кампеюс завітав.
1-й дворянин Це, звісно, Вулсі. І мета відома:
Помститися іспанцеві за те,
Що не йому дісталося Толедське
Єпископство, якого добивавсь.
2-й дворянин Гадаю, ви попали в ціль. Однак
Хіба це не жорстоко, щоб дочка
Страждала через батька? Кардинал
Свого доб'ється, а її погубить.
1-й дворянин Біда, та й годі. Зрештою, не тут
Про це балакати. Знайдімо місце
Безпечніше для нашої розмови.
Виходять.
СЦЕНА 2
Передня зала палацу.
Входить лорд-камергер, читаючи листа.
Лорд-камергер "Мілорде, я поклав усі сили на те, щоб коней, по
які ваша світлість посилали, було відібрано, об'їжджено і спо-
ряджено. Усі молоді ft гарні і породи у нас на півночі якнайкращої.
Та коли вже коні були готові рушати в Лондон, слуга лорда кар-
динала, за наказом його й повноваженням, забрав їх у мене, бо,
мовляв, "панові його послужити належить поперед усякого підда-
ного, ба навіть самого короля". Це й закрило нам рота, сер".
Боюсь, до того йдеться. Що там коні!
Цей матиме усе, чого захоче!
Входять герцоги Иорфолк і Сеффолк.
Норфолк Вітаю, лорде-камергере.
Лорд-камергер Добридень, ваші світлості, обом.
Сеффолк Чим зайнятий король?
Лорд-камергер Він сам-один,
В полоні дум тривожних.
Норфолк А причина?
Лорд-камергер Гадаю, власний шлюб із братовою,
Що зачепив сумління.
Сеффолк Ні — сумління,
Що зачепилось за чужу спідницю.
Норфолк Отож! А все те кардинал накоїв,
його величність кардинал! Усім,
Немов синок Фортуни, заправляє,
Не дивлячись, наосліп! Та король
Складе іще ціну йому.
Сеффолк Дай боже —
Бо тільки так собі ціну пізнає!
Норфолк Який він святобливий у ділах!
А що вже ревний! Тільки-но зірвав
Угоду із небожем королеви,
А вже укрався в душу короля,
Вже сіє там підозри, страх і сумнів,
Докори совісті з причини шлюбу;
Ще й ліки радить від усіх гризот —
Розрив, розлучення! І це з тією,
Що двадцять років перлом осяйним
Блищить на грудях короля; з тією,
Що мужа любить вищою любов'ю,
Як ангел — чисті душі! Таж вона,
Прийнявши навіть цей удар останній,
Благословитиме державця! Чим,
Скажіть на ласку, не свята порада?
Лорд-камергер Крий боже від таких порад! А чутка
Правдива ця, бо на вустах в усіх,
І кожне серце щире через неї
Слізьми вмивається; хто сміливіший,
Той добачає й головну мету —
Сестру французького монарха. Небо
Колись відкриє очі королю,
Що довго спали, на цього зухвальця.
Сеффолк І скине з нас ярмо отця святого.
Норфолк За звільнення з ярма
Молитись треба серцем і душею,-
Інакше цей владика нас, панів,
Пахолками поробить: перед ним
Усі відзнаки гамузом лежать —
Відмірює, як хоче!
Сеффолк Щодо мене,
Я не люблю його, та й не боюся —
За принципом: ким був до нього, тим
І буду, з ласки короля; а всі
Його прокльони чи благословення —
Для мене звук порожній. Кардинала
Я знав і знаю. А чваньком він став
Із волі папи; папа ж хай і судить.
Норфолк Ходім до короля — у справі ніби —
І відвернім його від цих думок,
Що ятрять душу. Ви, мілорде, з нами?
Лорд-камергер На жаль, король послав мене десь-інде.
Та й хвиля, як побачите, неслушна.,-
Здорові будьте!
Норфолк Дякуєм, мілорде!
Лорд-камергер виходить.
Король, відхиливши завісу, сидить, заглиблений у читання.
Сеффолк Який сумний! Страждає він, це видно.
Генріх Хто там?
Норфолк О боже, тільки б не гнівивсь!
Генріх Хто там, питаю? Як посміли ви
Порушити мій спокій? Хто я вам?
Норфолк Король ласкавий, що дарує кожну
Провину незловмисну: ми прийшли
Не просто так, але в державній справі
За присудом ясновельможним.
Генріх Геть!
Я вас навчу, коли приходять в справах!
Не знаєте годин для діл мирських?
Входять Вулсі та Кампеюс з повноваженнями.
Хто там? Мій добрий кардинал? О Вулсі,
Бальзам на рани совісті моєї,
Ти — незамінний лік для королів!
(До Кампеюса)
Вітаю вас, високовчений отче;
До ваших послуг— наше королівство
І ми у нім.
(До Вулсі)
Подбайте, щоб слова ці
На вітер не пішли.
Вулсі Та що ви, сер!
Хотів би я, щоб ви нам уділили
Годинку для приватної розмови...
Генріх
(до Норфолка і Сеффолка)
Ми зайняті.
Норфолк
(убік до Сеффолка)
Святеннику цьому
Бракує гордості.
Сеффолк
(убік до Норфолка)
Та що й казати!
Хоч я й не побивався б так за місцем,
Якого він досяг. Одначе, мусить
Прийти цьому кінець.
Норфолк Як ні — тоді я
Рискну на герць із ним.
Сеффолк А я — на другий,
Виходять,
Вулсі Величність ваша мудрості зразком
Всіх принців перевершили, віддавшись
У сумнівах своїх на розсуд церкви.
Хто зараз дорікне вам? Чи огудить?
Всі родичі й улюбленці її —
Іспанці — мусять визнати відверто,
Що суд цей справедливий і високий,
Бо кожен клірик — цебто вчений клірик —
В країнах християнських має право
На вільний голос. Рим, колиска суддів,
Прохання ваше вволивши, прислав
Одного речником усіх: іще раз
Представлю вам — учений богослов
І муж достойний, кардинал Кампеюс.
Генріх А я іще раз в нас його вітаю,
Стискаючи в обіймах, вельми вдячний
Конклавові святому за любов
І посланця, якого я хотів.
Кампеюс Та хто ж величність вашу не полюбить
За благородство славне! Доручаю
Цю грамоту, якою Рим поклав
Мені — у парі з вами, кардинале —
Цій справі дати безсторонній присуд.
Генріх Достойна пара! Слід її величність
Негайно повідомити про все.
Де Гардінер?
Вулсі Я знаю — королеві,
Якій ви щиро віддані всім серцем,
Ви не відмовите в законнім праві,
їй поперед усіх жінок належнім,
Собі узяти вчених оборонців.
Генріх Вона їх матиме і то найкращих!
А з них найкращому я сам віддячу.
Гріх діяти інакше. Кардинале,
Пришли мені секретаря нового,-
Він ніби путній хлопець.
Вулсі виходить і повертається з Г а р д і н є р о м.
Вулсі
(вбік до Гардінера)
Дайте руку,-
Ну, зичу успіху! Віднині ви —
Послуга короля.
Гардінер
(убік до By асі)
Та будь-коли
До послуг вашого преосвященства,
Чия рука знесла мене високо.
Генріх Є Гардінер? Ходи сюди!
Походжаючи, щось тому шепоче.
Кампеюс Мілорде Йорку, чи не цю посаду
Займав раніше певний доктор Пейс?
Вулсі Займав.
Кампеюс Учений, кажуть, був?
Вулсі Учений.
Кампеюс Так-от, по щирості: йде поговір
Про вас-таки, мілорде.
Вулсі Як, про мене?!
Кампеюс Ви, кажуть прямо, заздрили йому
І, боячись, щоб він, бува, не виріс —
Бо вельми був достойний чоловік,-
Тримали Пейса осторонь від двору;
Той з горя збожеволів і помер.
Вулсі Що ж, мир його душі на небесі!
Там милосердя досить; а живим
Шепотунам і тут знайдеться кара.
Той дурнем був, бо над усе цінив
Свої чесноти; цей — мені покірний;
Я іншого не підпущу так близько.
Ми, брате, не для того живемо,
Щоб невідь-ким собі в'язати руки.
Генріх Перекажи все ґречно королеві.
Гардінер виходить.
Гадаю, найзручніший для гостей
Учених — монастир домініканців,
Де й стрінетесь у цій поважній справі.
Займися ним, мій Вулсі. О мілорде!
Котрий би чоловік у повні сил
Не плакав, розлучаючись з такою
Дружиною. Одначе совість, совість —
Тендітна штука! — змушує до того...
Виходять.
СЦЕНА З
Приймальня в покоях королеви.
Входять Анна Болейн і літня дама.
Анна Не те, усе не те: мій біль болючий,-
Що стільки літ король прожив із нею,
І що вона... Це ж доброта сама!
Чи хто коли обмовився про неї
Недобрим словом? Та, їй-бо, вона
В житті не знала кривди! Стільки раз
Щоб круг за кругом сонце зустрічати
На троні, серед величі й пишноти
(Як солодко спізнати все те вперше,
А втратити стократ гіркіші),— і раптом
Тепер почути "геть!"? Це жаль такий,
Що й нелюда пройняв би!
Дама Найчерствіші
Серця розм'якли, плачучи.
Анна О боже!
Повік не знати б величі отої!
Вона минуща, правда, та коли
Розлучниця-фортуна відбирає
її у тебе — це таке болюче,
Немов хто душу з тіла вирива!
Дама Гай-гай, сердешна,— знов чужа між нас...
Анна Тим більше співчуття знайти повинна,
Воістину, клянуся, краще жити
Між простолюддя скромно та щасливо,
Ніж величатись у парчевім горі
Та золотій печалі.
Дама Наше щастя —
Найліпший наш здобуток...
Анна Я нізащо —
На честь свою, на цноту присягаю —
Не стала б королевою!
Дама Я б стала,
І то не з біса залюбки: для цього
І цноти не шкода! Та й ви також,-
Попри усе дволичне красномовство.
Ви жінка не лише красою плоті,
А й серцем теж: одвіку серце жінки
Розкошів прагло, величі і влади —
Тих, скажем прямо, вищих благ, дарів,
Що їх, хоч як маніжтеся, а прийме
Шеврова совість ваша,— тільки звольте
Ледь розтягти її.
Анна Клянуся ж вам...
Дама Ні, справді,— не пішла б у королеви?
Анна За всі скарби!
Дама Як дивно...