Коцюбинський - Дорогою ціною, Коцюбинський

Остап пiд­вiв Со­ло­мiю й по­тяг її до кри­нич­ки.

Стань на ко­лi­на i ди­вись у во­ду…

Соломiя наг­ну­лась i за­зир­ну­ла до кри­нич­ки. Звiд­ти гля­ну­ло на неї свi­же, пов­не об­лич­чя з ка­ри­ми очи­ма, що так ви­раз­но бi­лi­ло при кар­та­то­му очiп­ку й пас­мах чор­но­го во­лос­ся, що пiд час сну по­вис­ми­ку­ва­лось iз-пiд очiп­ка.

- Тепер глянь на свої но­ги.

Соломiя гля­ну­ла i враз за­ли­ла­ся дзвiн­ким смi­хом.

- Ха-ха-ха!..- не вга­вав Ос­тап.- Го­ло­ва мо­ло­ди­цина, а но­ги па­ру­бочi…

Вони ре­го­та­лись, мов дi­ти: во­на - тон­ко i дзвiн­ко, як мо­ло­да дiв­чи­на, вiн - груб­ше, пе­ред­час­ним бас­ком двад­ця­ти­лiтнього па­руб­ка.

- Що ж во­но бу­де? - спи­тав пе­ре­го­дом Ос­тап.- Таж як хто пiдг­ле­дить твiй очi­пок, не ми­не нас ха­ле­па.

- А ось що бу­де! - рi­шу­че про­мо­ви­ла Со­ло­мiя i з си­ми сло­ва­ми здер­ла з го­ло­ви очi­пок. Чор­нi буй­нi ко­си впа­ли їй на пле­чi й вкри­ли їх ниж­че по­яса.- На, рiж…

- Що ти ка­жеш? - жах­нув­ся Ос­тап.

- Рiж, ка­жу…

- I то­бi не жаль, Со­ло­мiє?

- Анi крих­ти… Рiж! - упер­то на­ма­га­лась мо­ло­ди­ця й сi­ла до­лi.

- Та в ме­не й но­жиць чорт­ма.

- Рiж но­жем!..

Остап сто­яв, ва­га­ючись, але ба­ча­чи мо­ло­ди­ци­ну упер­тiсть, вий­няв нiж, по­то­чив йо­го об ка­мiнь i по­чав об­ти­на­ти в кру­жок Со­ло­мi­iне во­лос­ся.

Довгi пас­ма чор­них кiс, мов мерт­вi га­дю­ки, ти­хо зсу­ва­лись по пле­чах до­до­лу i ля­га­ли на зем­лi див­ни­ми по­ко­са­ми.

Однак Со­ло­мiя ду­ри­ла се­бе, за­пев­ня­ючи, що їй не жаль кiс. Як тiльки нiж шур­нув по во­лос­сю i до нiг Со­ло­мiїних упа­ло пер­ше пас­мо кiс, во­на по­чу­ла який­сь бiль у гру­дях, щось стис­ло за сер­це, i на очi на­бiг­ли сло­зи.

Робота бу­ла скiн­че­на. Ос­тап одс­ту­пивсь од Со­ло­мiї, щоб зда­ле­ка кра­ще при­ди­ви­тись до своєї ро­бо­ти, а Со­ло­мiя, мо­в­чаз­на й за­мис­ле­на, си­дi­ла до­лi се­ред об­тя­то­го во­лос­ся i вдив­ля­лась ку­дись у прос­тiр.

Заходяче сон­це чер­во­ним свiт­лом ося­ва­ло сю кар­ти­ну: йо­го, струн­ко­го й мiц­но­го, з чор­ни­ми очи­ма, ор­ля­чим но­сом i тем­ним мо­ло­дим ву­сом на зас­ма­ле­но­му об­лич­чю, i її, що в об­ра­зi бi­ло­лицього чор­ня­во­го хлоп­ця ди­ви­лась у про­с­тiр зас­му­че­ни­ми ка­ри­ми очи­ма.

- Ну, по­ра нам ру­ша­ти… Гей ти, па­руб­че, як те­бе зва­ти - Се­ме­ном чи як?

- Про ме­не й Се­ме­не…- зiтх­ну­ла Со­ло­мiя i зня­лась iз мiс­ця.

II

Була тем­на осiн­ня нiч... Гус­та мря­ка чор­ним за­пи­на­лом єд­на­ла з не­бом спа­ле­ну сон­цем по­ли­ни­ну. У до­ли­нi, на ви­д­нок­ру­зi, сi­рi­ло щось ши­ро­кою сму­гою i розп­ли­ва­лось у пiтьмi.

То був Ду­най.

Ще гус­тi­ший мо­рок ви­пов­няв гли­бо­кi чор­то­риї, що збi­га­ли в до­ли­ну по схи­лу при­бе­реж­но­го уз­гiр'я. В од­нiй з та­ких яруг, гли­бо­ких та пок­ру­че­них по всiх нап­рям­ках вес­ня­ни­ми во­да­ми, на са­мо­му днi во­ру­ши­лись лю­ди. То бу­ли втi­ка­чi. Два днi i двi но­чi си­дi­ли во­ни тут у вог­кос­тi й пiтьмi, хо­ва­ючись вiд ко­за­чих пi­ке­тiв, роз­ки­да­них по лi­во­му бе­ре­зi Ду­наю. Як­раз сьогод­нi, з опiв­но­чi, му­си­ли во­ни прок­рас­ти­ся у при­бе­реж­нi ко­ми­шi i там че­ка­ти пе­ре­вож­чи­кiв iз-за Ду­наю.

Було i там чо­ло­вi­ка з трид­цять, iз дiтьми, з уся­ким хат­нiм збiж­жям, зi сла­би­ми на­вiть, яких не мож­на бу­ло ки­ну­ти у чу­жiй сто­ро­нi.

По днi яру­ги нес­ло­ся глу­хе, при­ду­ше­не шем­ран­ня. Не то осiн­нi во­ди шу­мi­ли, збi­га­ючи у Ду­най, не то вi­тер бив­ся в за­ло­мах про­вал­ля. Лю­ди го­во­ри­ли по­ти­ху, сли­ве по­шеп­ки. Який­сь мо­ло­дий з нот­кою сер­деч­нос­тi го­лос опо­вi­дав зви­чай­ну iс­то­рiю втi­ка­ча… "I по­павсь я до гре­ка, i заз­нав я не­во­лi ще гiр­шої, як удо­ма. Гнав ме­не на ро­бо­ту i вдень i вно­чi, i го­ду­вав гiрш за со­ба­ку… Со­роч­ка на ме­нi чор­на, за­но­ше­на, ну­яса ме­не на­па­ла, їсть… I хо­див я, як звiр той лi­со­вий, та не смiв i сло­вом пе­ре­чи­ти ха­зяїно­вi, бо вiн нах­ва­ляв­ся нас­ла­ти на ме­не по­сi­пак…"

- Ох-хо! - вир­ва­лось iз чиїхось гру­дей i ти­хою скар­гою за­ги­ну­ло в тем­но­му про­вал­лi.

Десь зда­ле­ку бри­нi­ла, як му­ха по­вес­нi, при­ти­ше­на пiс­ня.

- Отче наш… да бу­деть во­ля твоя…- мо­лив­ся хтось iз при­тис­ком, iз чут­тям.

Хвора жiн­ка важ­ко ди­ха­ла i сти­ха пос­тог­ну­ва­ла. Ме­жи втi­ка­ча­ми бу­ли й Ос­тап iз Со­ло­мiєю. Заз­нав­ши вся­ких при­год, во­ни вреш­тi до­би­лись до Ду­наю i вку­пi з iн­ши­ми че­ка­ли пе­ре­во­зу.

- Ти ще не зас­ну­ла, Со­ло­мiє? - сти­ха обiз­вав­ся Ос­тап.

- Та ма­ло що… Так сон на­лiг на ме­не, так на­лiг­Ко­ли б уже швид­ше ру­ша­ти звiд­си…

- Ще ра­но, до пiв­но­чi да­ле­ко… Ну й хо­лод - чис­то змерз!.. Iва­не! - обер­нув­ся Ос­тап у дру­гий бiк.- Як ду­маєш, не за­ва­див би нам обе­ре­мок ба­дил­ля на вог­ни­ще? га?

- Падку мiй! Таж то аж на­верх лiз­ти, гей! - жах­ну­лось щось у тем­ря­вi писк­ли­вим баб'ячим го­ло­сом i кiлька ра­зiв вiд­сап­ну­ло, не­мов ко­ро­ва у хлi­ву.

- I ку­ди йо­го по­си­лаєш? Ад­же вiн на своїх ко­рот­ких но­гах не злi­зе на го­ру,- ки­ну­ла Со­ло­мiя.

- Овва… ов­ва… боз­на-що ви­га­да­ли… я й не на та­ке ла­зив…- об­ра­зив­ся Iван. I з си­ми сло­ва­ми ста­ло чут­но, як вiн под­ря­павсь на стрiм­ку стi­ну ур­ви­ща, важ­ко й час­то вiд­са­пу­ючи.

- Бач, ста­рається Ко­ти­го­ро­шок…- про­мо­вив хтось iз тем­ря­ви,- аби мо­ло­ди­ця сло­во ска­за­ла - в пек­ло по­лi­зе.

За кiлька хви­лин обе­ре­мок ба­дил­ля пруд­ко ле­тiв у про­вал­ля, а за ним, об­ва­лю­ючи гли­ну i за­по­ро­шу­ючи усiм очi, ско­тив­ся до­до­лу трi­ум­фу­ючий Iван.

- От i не ви­лiз… от i ко­рот­кi но­ги… ге! Як­би не ко­рот­кi но­ги - си­дiв би один iз дру­гим по­но­чi… а те­пер у нас во­гонь бу­де… хе-хе-хе… Кре­са­ло є?.. Є!.. А губ­ка є?.. Є!.. Ну, ви­к­ре­ше­мо… ге!..- то­рох­тiв вiн, мов го­ро­хом си­пав.

Iван ме­ту­шив­ся, бi­гав без пот­ре­би з од­но­го мiс­ця на дру­ге, ше­лес­тiв су­хим ба­дил­лям, iро­щив йо­го i скла­дав на ку­пу.

Врештi черк­ну­лась кри­ця о кре­мiнь… спа­лах­ну­ла на мент iск­ра, i стi­ни ур­ви­ща не­мов двиг­ну­лись.

Iван при­пав до зем­лi i дув. Чер­во­ну цят­ку, до якої вiн ма­ло не тор­кавсь ус­та­ми, роз­би­рав гнiв: во­на рос­ла, чер­во­нi­ла, пирс­ка­ла, мов сер­ди­тий кiт, i вреш­тi, не вит­ри­мав­ши, схо­пи­лась по­лум'ям, бух­ну­ла си­вим ди­мом i зал­ля­ла свiт­лом дно чор­то­риi.

Нерiвне свiт­ло ося­ва­ло ко­рот­ку, гру­бу фi­гу­ру з круг­лим лас­ка­вим об­лич­чям, за­рос­лим, мов ку­де­лею, пас­ма­ми по­ло­во­го во­лос­ся, бли­ма­ло по на­ки­да­них без­лад­но клун­ках та по втi­ка­чах, що си­дi­ли й ле­жа­ли куп­ка­ми по зем­лi. Кру­тi гли­няс­тi стi­ни ур­ви­ща жов­тi­ли, i лиш уго­рi, в гли­бо­ких за­ло­мах, бив­ся кри­ла­ми спо­ло­ха­ний мо­рок.

Остап та Со­ло­мiя при­су­ну­лись до вог­ню. Рап­том зда­ле­ка, з бе­ре­га рiч­ки, по­чув­ся кiнський ту­пiт. Усi нас­то­ро­жи­лись.

- Гаси во­гонь! - обiз­вав­ся хтось по­шеп­ки й з три­во­гою.- Крий бо­же, ще по­мi­тять…

Остап зне­хо­тя по­чав за­топ­ту­ва­ти во­гонь, хоч се йо­му i не вда­ва­ло­ся. Жев­рi­юче ба­дил­ля роз­пов­за­лось скрiзь, мов ог­ня­нi хро­ба­ки, си­ча­ло й ку­ри­лось.

Тим ча­сом кiнський ту­пiт зав­ми­рав уда­ли­нi i вреш­тi зов­сiм за­тих.

У про­вал­лi знов ста­ло тем­но.