Коцюбинський - Дорогою ціною, Коцюбинський

- Ой бо­же ж мiй! - скрик­нув вiн рап­том i по­ле­тiв навз­на­ки в во­ду. Хиб­кий чо­вен наг­нувсь пiд ва­гою йо­го тi­ла i ви­ки­нув Со­ло­мiю. Льодо­ва во­да гол­ка­ми прой­шлась по Со­ло­мiїно­му тi­лу, сон щез i свi­до­мiсть ос­вi­жи­ла мо­зок. На­ма­га­ючись вхо­пи­тись за пе­ре­ки­ну­тий чо­вен, Со­ло­мiя по­ба­чи­ла, що Ос­тап б'ється в ру­ках двох тур­кiв, а тре­тiй - той са­мий, що був пiд Iва­но­вим вес­лом,- дер­жить у ру­ках ди­му­чу ще руш­ни­цю. Дов­гий чо­вен трi­павсь пе­ред її очи­ма на во­дi, як ве­ли­ка ри­ба.

Значить, нi во­на, нi Iван нi­ко­го не за­би­ли… Зна­чить - усе про­па­ло… Але їй не до то­го… Во­на чує, що мо­гут­ня те­чiя бе­ре її в свої обiй­ми, а чор­на гли­бiнь тяг­не її за но­ги. При­хо­дить смерть. Але во­на не дасться. Вона має сильнi ру­ки, а до бе­ре­га не­да­ле­ко. Во­на чує за со­бою якiсь кри­ки, Ос­та­пiв го­лос, та їй не до них. Во­на му­сить пос­пi­ша­ти­ся, по­ки не змерз­ло тi­ло… Ди­кi, нев­га­мов­нi си­ли жит­тя вста­ють, i пру­ться, i роз­пи­ра­ють гру­ди, зрос­та­ють у лю­тiсть… Усi си­ли до­бу­ти… всю теп­лу кров… усю во­лю… Ось ближ­че до бе­ре­га… Ось бе­рег вид­ко… а там так гар­но, там сон­це сяє, там зе­ле­но, там не­бо синє, там ра­дiсть, жит­тя… Ду­ша рветься до сон­ця, а тi­ло тяг­не до се­бе чор­на бе­зод­ня. Во­на око­вує йо­го за­лi­зом, об­вi­шує ка­мiн­ням, об­хоп­лює хо­лод­ни­ми ру­ка­ми… Все тяж­чим i тяж­чим стає во­но, все глиб­ше i глиб­ше пiр­нає у во­ду…

- Остапе!..- з роз­пу­кою кли­че ду­ша.

- Соломiє-є!..- до­но­ситься до неї крик сер­ця.

- Соломiє!..- чує во­на крiзь хо­лод­ну хви­лю, що б'є їй в очi, тор­кається чо­ла, розп­лу­тує ко­си…

Жовте, ка­ла­мут­не свiт­ло по­ти­ху ли­не до­го­ри… згад­ки жи­т­тя зай­ма­ються, як iск­ри, i гас­нуть, по­пе­лi­ють, як iск­ри…

По чор­нiй рiч­цi по­мiж бi­ли­ми бе­ре­га­ми пруд­ко пли­ве чо­вен, та­не вда­ли­нi i обер­тається в цят­ку… за ним не­се во­да дру­гий, по­рож­нiй, хлю­пає в йо­го бi­лi бо­ки i фар­бує їх у че­р­во­ний ко­лiр…

Тихо в по­вiт­рi…

***

Чимало во­ди утек­ло в Ду­наї з то­го ча­су. На ви­со­кiй бес­са­рабськiй по­ло­ви­нi, де удень ко­титься бруд­на хви­ля ове­чої ота­ри, а по но­чах сум­но гу­де вi­тер, стоїть оди­но­ко ви­со­кий пам'ятник, пос­тав­ле­ний на згад­ку роз­ли­ву людської кро­вi. Там ко­лись би­лись ту­рецькi яни­ча­ри з мос­ковським вiй­ськом.

Тьмяно свi­тяться вiк­на у ма­ленькiй ха­тин­цi, де сто­рож ва­рить со­бi убо­гу ве­че­рю. Ве­се­ло, з трiс­ком па­лає в пе­чi су­хий ко­миш i гу­го­тить у ко­ми­нi. В пе­чi щось булькає. Си­вий дiд грiє свою бо­ро­ду бi­ля вог­ню i слу­хає роз­мо­ву вiт­ру.

Що не ка­жiть, а вiн жи­вий, той вi­тер. Вiн ле­тить iз­да­ле­ку, по­над ти­хи­ми се­ла­ми i за­би­рає по до­ро­зi, вси­чує в се­бе i ти­шу се­ла, i кле­кiт мiс­та, шем­ран­ня тем­но­го лi­су, дзюр­чан­ня вод i дзвiн стиг­ло­го ко­ло­са. Вiн не­се в со­бi весь го­мiн зем­лi, вiд ти­хо-то бри­нiн­ня муш­ки до гур­ко­ту гро­му, вiд скри­то­го зiт­хан­ня сер­ця до кри­ку смер­тельної роз­пу­ки.

Треба тiльки умi­ти слу­ха­ти. А дiд нав­чив­ся. Дов­гi ро­ки са­мiт­но­го жит­тя се­ред роз­ло­гих прос­то­рiв, у цьому царст­вi вiт­ру, нав­чи­ли йо­го ро­зу­мi­ти таємну роз­мо­ву. Ось i те­пер при­но­сить йо­му той вiр­ний то­ва­риш уся­кi звiст­ки свi­ту i ки­дає, мов цiн­ний да­ру­нок, у ко­мин ха­тин­ки.

Дiд пiд­нi­має куд­ла­тi бро­ви i слу­хає. Йо­го мут­нi очi див­ляться в прос­тiр, а ус­мiш­ка роз­су­ває зморш­ки.

- Чую, чую…- шеп­че вiн i ви­хо­дить iз ха­ти. Тем­ря­ва i пу­ст­ка об­гор­та­ють йо­го. Вiн по­вер­тається у той бiк, де да­ле­ко, за се­ла­ми й ла­на­ми, пли­ве Ду­най,- i шеп­че:

- Знов ме­не кли­чеш, Со­ло­мiє? По­че­кай, швид­ко прий­ду, не за­ба­рю­ся вже…

А вi­тер гу­де, роз­вi­ває дi­до­вi бо­ро­ду i при­но­сить йо­му ти­хий, лед­ве чут­ний, мов iз дна Ду­наю, пок­лик:

- Оста-а-пе-е!..

- Отак во­на ме­не час­то кли­че,- опо­вi­дає дiд лю­дям, що iн­ко­ли за­хо­дять у сто­рож­ку.- Як тiльки вi­тер за­гу­де - так i кли­че до се­бе… то в ко­мин гук­не, то над­во­рi пок­ли­че… а ча­сом се­ред но­чi збу­дить… А не при­хо­дить, нi… Та й хва­ла бо­гу, бо зас­му­ти­лась би не­бiж­ка, ко­ли б про­чи­та­ла моє жи­т­тя, як во­но спи­са­не на спи­нi…

I Ос­тап охо­че пiд­нi­має со­роч­ку i по­ка­зує зба­са­ма­не­ний си­нiй хре­бет, де спи­са­на, як вiн ка­же, йо­го життєпись.

- Оце зза­ду пам'ятка вiд па­на, а спе­ре­ду, мiж реб­ра­ми, маю да­ру­нок вiд мос­ка­ля… кру­гом ла­та­ний… з тим i до бо­га пi­ду… До­ро­го зап­ла­тив я за во­лю, гiр­ку цi­ну дав… По­ло­ви­на ме­не ле­жить на днi Ду­наю, а дру­га че­кає й не до­че­ка­ється, ко­ли злу­читься з нею…

Листопад 1901 р.