Коцюбинський - Дорогою ціною, Коцюбинський

I

Дiялось се в трид­ця­тих ро­ках ми­ну­ло­го сто­лiт­тя. Ук­раїн­ське пос­пiльство, по­бо­ре­не у кла­со­вiй бо­ротьбi, з яр­мом пан­щиз­ня­ної не­во­лi на шиї, тяг­ло свою до­лю з глу­хим ремст­вом. То не вiл був у яр­мi, зви­чай­ний гос­по­дарський вiл, яко­го па­ша й спо­чи­нок мог­ли зро­би­ти щас­ли­вим: яр­мо бу­ло нак­ла­де­не на шию ди­ко­му ту­ро­вi, заг­на­но­му, зне­си­ле­но­му, але овi­яно­му ще сте­по­вим вiт­ром, iз не втра­че­ним iще сма­ком во­лi, ши­ро­ких прос­то­рiв. Вiн йшов у яр­мi, ско­рив­шись си­лi, хоч ча­сом iз гнi­ву очi йо­му на­ли­ва­лись кров'ю, i то­дi вiн хви­цав но­га­ми i нас­тав­ляв ро­ги…

Вiльний дух на­ро­ду ще тлiв пiд по­пе­лом не­во­лi. Свi­жi тра­ди­цiї во­лi, та­кi свi­жi, що ча­сом труд­но бу­ло вiд­рiз­ни­ти сьогод­нi од вчо­ра, пiдт­ри­му­ва­ли жев­рi­ючу пiд по­пе­лом iск­ру. Стар­ше по­ко­лiн­ня, свi­док iн­шо­го жит­тя, по­ка­зу­ва­ло ще на до­ло­нях мо­зо­лi вiд шаб­лi, пiд­ня­тої в обо­ро­ну на­род­них i людських прав. Пiс­ня во­лi, спо­ети­зо­ва­ної, мо­же, в днi ли­хо­лiт­тя, ча­ру­ючим акор­дом лу­на­ла в сер­цях мо­ло­дi, по­ри­ва­ла її ту­ди, де ще не чуть кай­да­нiв, ско­ва­них на лю­дей людьми. На ши­ро­кi бес­са­рабськi сте­пи, вiльнi, без па­на й пан­щи­ни, рва­лась га­ря­ча уява й тяг­ла за со­бою сот­ки й ти­ся­чi…

От хоч би там, за Ду­наєм, гей, там, за Ду­наєм!.. Не­до­бит­ки сi­чо­вої руїни, хо­роб­рi­шi, зав­зя­тi­шi, зви­ли со­бi гнiз­до в Ту­реч­чи­нi i во­зи­ли звiд­ти на Вкраїну, мов конт­ра­бан­ду, пал­кi зак­ли­ки у кiш на во­лю, до сi­чо­во­го бра­терст­ва.

Ярами, ко­ри­та­ми висх­лих рi­чок, лi­со­ви­ми нет­ря­ми, при­к­ри­ва­ючись нiч­ною тем­ря­вою, хо­ва­ючись, мов од ди­ко­го звi­ра, тi­ка­ло од па­на i пан­щи­ни все, що не зап­лiс­нi­ло в не­во­лi, не втра­ти­ло ще жи­вої ду­шi, тi­ка­ло, щоб здо­бу­ти со­бi те, за що пред­ки вий­ма­ли шаб­лi з пi­хов або ста­ва­ли до бою з кiл­ля­ми та ви­ла­ми…

А тим ча­сом во­рог не дрi­мав.

Власники душ, по­вер­не­них у ро­бу­че бид­ло, за­пи­са­них у гос­по­дарський iн­вен­тар дi­ди­ча ра­зом iз во­ла­ми й кiньми, най­бiльш бо­ялись то­го нес­по­кiй­но­го, вiльно­люб­но­го ду­ху на­род­но­го, бо йо­го нi­як не мож­на бу­ло при-па­су­ва­ти до пан­ських iн­те­ре­сiв, по­го­ди­ти з нез­мiр­ни­ми скар­ба­ми; якi да­ва­ла па­но­вi об­роб­ле­на хло­пом ук­раїнська зем­ля, вi­ко­вi­ч­на бо­ротьба двох ста­нiв - пансько­го й му­жи­чо­го, бо­роть­ба хро­нiч­на, що ча­сом прий­ма­ла гост­рi фор­ми i бу­рею про­но­си­лась над не­щас­ним краєм,- нi­ко­ли не кiн­ча­лась, ба й не мог­ла скiн­чи­ти­ся, хоч пан пе­ре­мiг. Ще не­дав­но, вмив­шись в Ума­нi влас­ною кров'ю i на­ки­дав­ши в Код­нi стi­жок гай­да­мацьких го­лiв, пан сма­ку­вав пе­ре­мо­гу, пильно обо­ро­ня­ючи свої пра­ва на жи­вий ро­бо­чий iн­вен­тар - хло­па. Хлоп про­тес­ту­вав, хлоп тi­кав на вiльнi зем­лi, ря­ту­ючись, як мiг, од пан­щи­ни, ли­ша­ючи на рiд­нiй зем­лi все до­ро­ге, все ми­ле йо­го сер­цю." Але й там, да­ле­ко вiд рiд­них осель, нас­ти­га­ла йо­го панська ру­ка. На вiльних зем­лях зор­га­нi­зо­ва­нi бу­ли на втi­ка­чiв ло­ви, справж­нi об­ла­ви, як на вов­ка або вед­ме­дя. По всiй Бес­са­ра­бiї га­ня­ли до­зор­цi, вис­те­жу­ючи скрiзь по ро­вах, сто­гах сi­на, ко­ми­шах бо­ло­тя­них рi­чок збiд­же­них, змор­до­ва­них лю­дей. На пiвд­нi Бес­са­ра­бiї, од би­ст­ро­го Пру­ту, по лi­вiм бо­цi Ду­наю, аж ген до мо­ря сто­яло на ча­тах вiй­сько i зас­ло­ня­ло во­лю, що там, за ши­ро­ким Ду­наєм, за зе­ле­ни­ми при­бе­реж­ни­ми вер­ба­ми, си­нi­ла десь у чу­жiй країнi…

Голову втi­ка­ча оцi­не­но. За кож­но­го спiй­ма­но­го при­бе­реж­нi ко­за­ки дiс­та­ва­ли пла­ту. Сот­ки, ти­ся­чi не­щас­них по­па­да­ли­ся до рук ко­за­кам - i му­си­ли ви­пи­ти гiр­ку до краю. Ли­ха до­ля че­ка­ла втi­ка­ча: йо­го од­да­ва­но в нек­ру­ти, за­си­ла­но на Си­бiр, ка­то­ва­но кан­чу­ка­ми, тав­ро­ва­но, мов ху­до­бу, або з ого­ле­ною на­пiв­го­ло­вою, зби­то­го, зба­са­ма­не­но­го, од­си­ла­но в кай­да­нах на­зад до па­на, знов у не­во­лю, на пан­щи­ну...

Чого вiн мiг спо­дi­ва­ти­ся вдо­ма дiд па­на? А про­те, мов та­лiї во­ди пiд теп­лим по­ди­хом вес­ни, рiч­кою тек­ло вкра­їн­сь­ке се­лянст­во ту­ди, де хоч до­ро­гою цi­ною мож­на здо­бу­ти ба­жа­ну во­лю, а нi - то по­ляг­ти кiст­ка­ми на вiч­ний спо­чи­нок…

- То ти, Ос­та­пе?

- Я, Со­ло­мiє…

- Що ж во­но бу­де?

- А що ж бу­де?.. Хай во­но за­го­риться без вог­ню й ди­му… Вте­чу… Пi­ду за Ду­най, мо­же, ще там лю­ди не по­со­ба­чи­лись… От ба­чиш - сак­ви… Бу­вай здо­ро­ва, Со­ло­мiє…

- Тiкаєш… по­ки­даєш ме­не… I отеє я л­ишу­ся са­ма з тим осо­руж­ним чо­ло­вi­ком… Нi, тi­кай, тi­кай, Ос­та­пе… Ко­ли б ти знав, що ро­биться у гор­ни­цях: пан бi­га по ха­тi, мов ска­же­ний. "Бун­тар, кри­чить, гай­да­ма­ка! Вiн ме­нi лю­дей ба­ла­му­тить!.." Пок­ли­кав оса­ву­лу: "Ве­ди ме­нi за­раз Ос­та­па Манд­ри­ку…"

- Так…

- "З жи­во­го шку­ру зде­ру, чис­то об­бi­лую… Я ж йо­му при­га­даю, гай­да­ма­цi, Код­ню…"

- Так…

- "В нек­ру­ти, ка­же, од­дам…" А па­ня бi­ла, бi­ла, тряс­ця тря­се її, а во­на ру­ки за­ло­ми­ла та: "Ром­цю, ка­же, тi­кай­мо звiд­си, бо тi хло­пи заб'ють нас, як мо­го дi­ду­ся в Ума­нi…" Тi­кай, Ос­та­пе, тi­кай, сер­це… Спiй­ма­ють - ка­ту­ва­ти­муть не­лю­ди, жи­во­го не пус­тять…

- Враг йо­го бе­ри… Не так ме­нi страш­но ля­ха, як злiсть бе­ре на на­ших лю­дей: заст­ро­мив вiл шию в яр­мо та й бай­ду­же йо­му, тяг­не, хоч ти що… Ех, пi­ду, де во­ля, де iн­шi лю­ди… Бу­вай здо­ро­ва, Со­ло­мiє…

- Перелазь, хоч поп­ро­щаємо­ся.

Остап пе­ре­кинув че­рез тин, за яким сто­яла Со­ло­мiя, сак­ви i сп'явся на тин. На нiч­но­му зо­ря­но­му не­бi витк­ну­лась став­на па­ру­бо­ча пос­тать й зник­ла по хви­лi в гус­тих бу­р'я­нах по той бiк ти­ну.

- Ну, та й кро­пи­ва ж тут, чис­то по­пiк­ся. Де ти, Со­ло­мiє? По­но­чi й не вид­ко.

- Ось я…- i пе­ред Ос­та­пом за­чор­нi­ла ве­ли­ка, як на доб­ро­го му­жи­ка, пос­тать. Хо­дiм до став­ка, по­си­ди­мо пiд вер­ба­ми.

Плутаючись у ви­со­ких бур'янах, про­ла­зя­чи по­пiд ку­ща­ми, що тiс­но посп­лi­та­лись у сiй за­нед­ба­нiй час­ти­нi пансь­ко­го гаю, во­ни до­лiз­ли вреш­тi до во­ди. Тут бу­ло пар­ко. При пов­нiй ти­шi в по­вiт­рi гус­тий гай лег­ко зат­ри­мав зiб­ра­не за день теп­ло, i те­пер звiд­ти па­шi­ло, як iз пе­чi. По скля­но­му по­вер­ху став­ка, в гли­би­ни яко­го ви­зи­ра­ло тем­не зо­ря­не не­бо, ти­хо плив бi­лою хма­рою ту­ман i, мов на­мiт­кою, за­гор­тав бли­ма­ючi в таємнiй гли­би­нi зо­рi. Нiч­на за­ду­ха на­си­че­на бу­ла сильни­ми па­хо­ща­ми та­тарсько­го зiл­ля, ку­ши­ру, зог­рi­тої во­ди. Край чов­на, в не­ве­лич­ко­му пле­сi, ото­че­но­му осо­кою й ла­па­ти­ми ло­пу­ха­ми, жа­би ля­ща­ли так зав­зя­то, що заг­лу­ша­ли вся­кий згук у да­ле­кiй око­ли­цi, Ос­тап iз Со­ло­мiєю сi­ли пiд вер­бою, але їм не го­во­ри­лось. По­дiї, що нес­по­дi­ва­но при­ве­ли їх до роз­лу­ки, ба й не­вi­до­ма бу­ду­щи­на, яка ки­ну­ла вже свою тiнь на ду­шу, збiг­лись у цей мент до­ку­пи i мов за­му­ли­ли гли­би­ну сер­деч­ну. Го­во­ри­ти ма­ло - що ска­жеш кiлько­ма сло­ва­ми?.. Го­во­ри­ти шир­ше - на­вi­що? Не по­лег­ша на сер­цi, не од­мi­ниться до­ля… Та й нi­ко­ли вже… по­ра ру­ша­ти.

- Ти ж ку­дою по­да­си­ся, Ос­та­пе?

- Та ме­нi аби на чор­ний шлях, а там уже якось во­но бу­де… там на­пу­тять уже…