Куліш П. - Байда князь Вишневецький, Куліш П.

class="p">Шестий

Ся Боч­ка, по царсько­му по­велінню,

Скотилась би і на Кав­казькі го­ри.

Москаль таківський: він із кожі рветься,

Догоджуючи волі са­мо­держ­ця.

Байда

Коли б у нас був сан та­кий ви­со­кий,

Ми б зво­юва­ли увесь світ ши­ро­кий.

Коли б ми всі до од­но­го гор­ну­лись,

Під на­ми б і царі, й на­ро­ди гну­лись.

Ми хва­ли­мо­ся, вбогі сіро­ма­хи,

І во­лею і ду­мою од­ною,

А ще не­дав­но на кри­вавім Старці [24]

З'єднали Ган­жу Ан­ди­бе­ра боєм.

Під са­ме не­бо си­па­ло гультяй­ст­во

Вали стра­шенні, а са­мо ври­ва­лось

До пек­ла в зем­лю, на по­ги­бель брат­ню.

Річками кров ко­зацька роз­ли­ва­лась,

Теряли ми свою сна­гу ос­тан­ню.

Тепер наш Ган­жа в корч­мах гетьма­нує

Чи в ка­баці у Насті Го­ро­вої,

Та ще й не ки­дає своєї дум­ки -

Звести до бою ко­заків зо мною.

Химерна дум­ка! Я вже не бо­юся

Його по­ту­ги: по­ляг­ла на Старці.

Кому фор­ту­на слу­жить у по­хо­дах,

До то­го й пе­ре­ки­нуться за­тяжці. [25]

Ще дав йо­му й князько­го не­до­лим­ка,

Щоб не жу­рив­ся, не вда­вавсь у ту­гу;

Дав че­рес і срібла, щоб поз­би­ра­лись

На йо­го пок­лик сиві ко­зар­лю­ги,

Ті, що з нудьги, з жур­би поп­ро­пи­ва­лись,

Кабачній Насті все по­зас­тав­ля­ли.

Бо я за­ду­мав од­ру­жи­тись чес­но,

Щоб не пор­вав­ся Бай­дин рід ве­ли­кий,

Не осяг­ли мої ва­рязькі доб­ра

Князькі підли­зи, римські ка­то­ли­ки.

А без ко­зацт­ва в кня­зя Конс­тан­ти­на,

У Ва­си­ля, не вис­ва­тать не­бо­ги.

І князь Вла­ди­мир, [26] київський мій пре­док,

Лицявсь се­ред по­ход­ної три­во­ги.

Як роз­пу­щу прис­тавст­ва по містеч­ках,

По се­лах, го­ро­дах, ма­нас­ти­ри­щах,

Та поїдять во­ни у ску­пер­дя­ки

Скирти дав­няшні й сте­пові до­бут­ки,

То му­сить з Бай­дою Ва­силь ми­ри­тись,

Йому Ост­ро­гом пиш­ним пос­ту­пи­тись.

Тогді ми за­раз дви­не­мо на мо­ре:

Нехай і тур­чин знає людське го­ре;

Нехай ор­ди в Моск­ву не по­си­лає.

І Бай­ди зо­ло­том не засліпляє.

Вертається Тульчинський.

Тульчинський

Пресвітлий кня­зю Бай­до, па­не й батьку!

Розняв пос­ли я по твой­му на­ка­зу;

Не дав крові у заїди то­чи­ти,

Твоє жит­ло ли­царське пля­му­ва­ти.

Байда

Я ба­чив, хло­ню. Ти справ­лявсь ро­зум­но,

І се твоя зас­лу­га най­славніша.

Ти вже мені дев'яту вес­ну слу­жиш,

Покинувши Тульчин, ко­лис­ку предків,

Отця, і неньку, і братів ко­ха­них

Задля мо­го ли­царст­ва за­нед­бав­ши.

З то­бою ми бу­ва­ли і на Рейні,

І по­за го­ра­ми лю­дей ви­да­ли,

Звичаї добрі, ри­царську на­уку

В бо­ях за прав­ду досвідом уз­на­ли.

Ти всю­ди був мені слу­гою вірним,-

Як братнє сер­це, чу­рою при­хильним.

Тепер не бу­деш більше чу­ро­ва­ти,

А з на­ми брат за бра­та про­бу­ва­ти.

Навколішки ж пе­ред ме­чем ли­царським!

Схились і встань то­ва­ри­шем ко­зацьким.

(Ударивши тричі го­лим ме­чем по пле­чах).

Усі

(опріч са­мо­го Бай­ди)

Вітаємо те­бе, Тульчинський па­не,

Товаришу, Са­му­сю наш ко­ха­ний!

Байда

А я те­бе до сер­ця при­гор­таю

І сьомим поб­ра­ти­мом об'являю.

Тульчинський

Цілую сей прес­лав­ний меч ва­рязький,

Наслідний до­ро­гий клей­нод ли­царський,

Що не по­ки­ну в нужді поб­ра­ти­ма,

Як бра­та брат, як рідний батько си­на!

Все по­по­лам, сво­бо­да і не­во­ля,

Велике щастє і тяж­ка не­до­ля!

СЦЕНА ТРЕТЯ

Там же.

Увіходить пан­цер­ний бо­ярин.

Боярин

Пресвітлий кня­зю! троє ко­ней па­ло,

Поки з Ост­ро­га до­летів до те­бе.

Байда

Хто ж ти єси? Те­бе я впер­ше ба­чу,

А по твоїй ліберії вва­жаю,

Що служ­бу слу­жить під щи­том Ост­розьких.

Боярин

Так, я слу­жив їм щи­рим сер­цем по­ти,

Поки в них неп­рав­ди не по­ба­чив.

Тепер по­ки­нув пра­пор їх навіки

І прав­ди-честі у те­бе шу­каю.

Ти в нас один на цілу Русь ви­со­ко

Підняв уго­ру сла­ву й честь ко­зацьку.

Байда

Кажи ж, чо­го з Ост­ро­га мчавсь до ме­не,

Мов той Бо­рей, бур­нок­ри­ла­тий вітер?

Боярин

Коли б я справді був кри­ла­тим вітром,

Вхопив би я з по­жежі га­ла­га­на, [27]

Роздмухав би йо­го, летівши вих­рем,

Та й ви­па­лив усі Ост­розькі доб­ра.

Байда

Що ж там та­ке? Шко­да ме­не три­во­жить:

У ме­не в гру­дях сер­це б'ється рівно.

Кажи так прос­то, як арабську каз­ку

Із уст хи­мер­ної Ше­хе­ре­за­ди. [28]

Коли б уся зем­ля за­ко­ли­ха­лась

І лю­де скрізь по­за­бу­ва­ли прав­ду,-

Один я прав­ду-матір пам'ятав би,

Один за прав­ду я з ме­чем сто­яв би.

Боярин

Що ти до кня­зя Ва­си­ля оз­вав­ся

І до йо­го не­бо­ги за­ли­цяв­ся,

Се всі ми зна­ли, всі раділи сер­цем,

Що ув Ост­розі в'єш собі ку­бельце.

Я ж у князьких світли­цях, знай, ча­тую,

Що там го­во­рять, навіть шеп­чуть, чую.

Ніхто б на світі так не ве­се­лив­ся,

Коли б ти, кня­зю, се­ред нас осівся.

Та князь Ва­силь Сан­гуш­ка упо­до­бав,

Картовника і кос­ти­ря [29] п'яно­го,

Що в ка­баці у Насті Го­ро­вої

Татарських бранців ку­по­вав за гроші

Або в ко­зацт­ва виг­ра­вав у кості.

Набравши бранців, пов'язав­ши в ли­ка,

До ко­ро­ля з тріумфом їздив пиш­но,

Що под­ви­завсь на крес­лах, вих­ва­ляв­ся,

За служ­бу ко­ролівщин [30] до­пев­няв­ся.

Байда

Ти справді чув, ба­чу, Ше­хе­ре­за­ду,

Що Аль-Рашіду [31] лос­ко­та­ла вуші.

Сангушко князь, мій тез­ко зна­ме­ни­тий,

Не тілько в кар­ти да у кості грає:

Він доб­ре й за та­та­ра­ми вга­няє;

І що здо­був у ко­ро­ля за служ­бу,

Те вис­лу­жив собі на кре­сах [32] чес­но.

А що він кня­зя Ва­си­ля впо­до­бав

Чи князь йо­го - ко­му до то­го діло?

Боярин

Великодушний кня­зю! не прогнівай­сь,

Що не з ор­ло­вої ми ви­со­кості,

Як ти, на честь пог­ля­дуєм ли­царську,

А ди­ви­мось на все, як лю­де прості.

Дозволь мені по правді з'ясу­ва­ти,

Що вкоїв князь Сан­гуш­ко ув Ост­розі.

У них із кня­зем Ва­си­лем пос­та­ла

Умова, щоб Ост­рог опа­ну­ва­ти;

Тогді Сан­гуш­кові Дмит­рові срібла,

А Ва­си­леві доб­ра з зам­ком взя­ти.

Сі змо­ви­ни чи­ни­лись пе­ред на­ми,

Прибічними бо­яра­ми-слу­га­ми.

Ми свідка­ми бу­ли і на весіллі.

Байда

Як на весіллі?

Боярин

Так, весіллє гра­ли

Серед крові та гвал­ту і на­ру­ги!

Байда

Що ж то за кров, за гвалт був і на­ру­га?

Боярин

Кров вірних слуг кня­гині Ілліної,

Гвалт і на­ру­га над її доч­кою…

(Зупиняється).

Байда

Кажи, ка­жи.

Боярин

Учора ми з Сан­гуш­ком

В Ост­розький за­мок си­лою вло­ми­лись.

Всі тру­пом по­ляг­ли, хто став нам опір,

І князь Ва­силь, за ру­ку пан­ну взяв­ши,

Оддав її при­яте­леві в ру­ки:

"Моя тут власть, моє отецьке пра­во!"

Почав бла­га­ти піп, щоб од­ло­жи­ли

На завт­ра шлюб: бо і доч­ка, і ма­ти

З жа­лю та з сліз гірких обидві мліли.

"Тебе я не на ра­ду, по­пе, кли­кав! -

На нього грим­нув князь Ва­силь.- Чи ба­чиш?..

Чини, що я ве­лю: бо бу­ла­вою

Повчу те­бе, як мо­ло­дих вінча­ти".

Байда

І повінчав?