Нечуй-Левицький - Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом, Нечуй-Левицький

Ту шту­ку ви­га­дав сам та­ки Виш­не­вецький. Він звелів од­но­му свой­ому при­яте­ле­ві пус­ти­ти стрілу між панів. Па­ни дійсно повіри­ли і по­ча­ли жда­ти та сподіва­тись од ко­ро­ля війська на поміч. Сам Виш­не­вецький нічо­го не знав про ко­ро­ля й йо­го військо. Ко­ли вістка за те, що польський ко­роль вже не­да­ле­ко, роз­нес­лась по обозі, оповістив Виш­не­вецький, що дасть ве­ли­ку на­го­ро­ду то­му, хто пе­рей­де че­рез ко­зацький стан і дасть зна­ти про усе ко­ро­ле­ви. Знай­шовся шлях­тич Стомківський. Йо­му да­ли лист до ко­ро­ля, в котрім про­си­ли, щоб при­бу­вав з військом до Зба­ра­жа, як най­швид­ше! Оди­над­ця­то­го серп­ня, в спасівку, Стомківський пе­реб­рався за ук­раїнсько­го се­ля­ни­на і в ночі сів на чо­вен, пе­реп­лив ста­вок, і як ко­за­ки по­ко­том спа­ли, рач­ки пе­реліз че­рез ко­зацький стан. Як ста­ло сві­та­ти, він заліз в оче­рет на бо­лоті і сидів там цілий день. Дру­гої ночі бур'янами відійшов да­ле­ко, побіг че­рез се­ла, і при­був до містеч­ка То­порів, ко­ло Бродів у Га­ли­чині, де в той час сто­яв Ян Казімір.

8. Ко­роль іде польсько­му війську на підмо­гу.

В той час, як ко­за­ки би­лись з по­ля­ка­ми під Зба­ра­жем, ко­роль Ян Казімір дав за­гад па­нам зби­ра­тися у військо. Кож­ний пан виїжджав на війну з кілько­ма служ­ни­ка­ми на ко­нях; за ним їхав віз пов­ний харчів: су­харів, ши­нок, оц­ту, горівки. Там ле­жа­ли до­ро­гий по­суд і вся­ка зброя, а бу­ло ра­зом з тим ка­за­нок, со­ки­ра, ло­па­та і все, що потрібно для війни. Се­ля­ни тоді не од­бу­ва­ли служ­би в війську, а тільки ро­би­ли пан­щи­ну. Пиш­но виїхав ко­роль з сто­лиці, але на виїзді під ним спіткнувся кінь. Всі ска­за­ли, що то по­га­ний знак. Ко­ро­ле­ва бу­ла ду­же смут­на, вип­ро­вод­жу­ючи в до­ро­гу ко­ро­ля. Ко­роль виїхав до Люб­лі­на і цілі два тижні ждав пансько­го війська. Па­ни зби­ра­лись по­ма­лу. Після Пет­ра ру­шив ко­роль в до­ро­гу і тоді впер­ше по­чув, що вже кримський хан прий­шов на Ук­раїну і прис­тав до Хмельницько­го. Але де тоді був ко­зацький і та­тарський стан, то­го він за­раз не знав; він ішов та все ог­ля­дався на всі бо­ки, чи не на­па­дуть на йо­го ко­за­ки й та­та­ри. Не раз і не два він по­си­лав післанців на розвіди­ни, а во­ни на­зад не вер­та­лись: ма­буть їх ло­ви­ли ко­за­ки та вби­ва­ли. Ко­роль роз­пи­ту­вав се­лян, але ті не ка­за­ли йо­му зу­мис­не нічо­го.

«Ті ук­раїнці то те­пер за­га­лом повс­танці!» - про­мо­вив ко­роль і все по­ма­лу йшов упе­ред, щоб до йо­го встиг­ла прис­та­ти шлях­та. Замість Зба­ра­жа, ко­роль по­вер­нув на Зо­лочів. Сю­ди привіз Стомківський ко­ро­леві лист од Виш­не­вецько­го. Як на ли­хо, літо 1649 ро­ку бу­ло ду­же до­що­ве й мок­ре. Цілий місяць лив­цем ли­ли дощі, як з вед­ра. Во­зи груз­ди в бо­лоті та ба­ка­ях по до­ро­гах; ріки роз­ли­лися, що повіддя поз­но­си­ло мос­ти, по­за­топ­лю­ва­ло греблі. Війська скар­бо­во­го в ко­ро­ля зіста­лось не­ба­га­то. «Пос­по­ли­те військо» у са­мих панів дідичів та дрібнішої шлях­ти схо­ди­лось до ко­ро­ля мля­во, по­ма­леньку, наз­до­га­ня­ючи ко­ро­ля в по­ході та прис­та­ючи до ко­ролівсько­го війська На ли­хо по­ля­кам во­ни йшли впе­ред, ніби десь на морі пли­ли, не віда­ючи га­разд, де знай­дуть ко­зацьке військо й стик­нуться з ним. Ук­раїнські се­ля­ни по всіх се­лах хоч і доб­ре про те взна­ли, де сто­ять ко­за­ки, та не ка­за­ли по­ля­кам.

9. Побіда Хмельницько­го над польським ко­ро­лем під Збо­ро­вом.

Тим ча­сом Бог­дан Хмельницький, довідав­шись під Зба­ра­жем, що ко­роль по­су­вається з військом усе близ­ше та близ­ше, по­ки­нув част­ку сво­го пішо­го війська в око­пах під Зба­ра­жем, щоб во­ни сте­рег­ли по­ляків в їх око­пах, а сам з кінним ко­зацьким військом та з та­та­ра­ми і їх при­вод­цем ха­ном Іслам-Гіреєм вис­ту­пив прос­то до Збо­ро­ва. Хан вис­ту­пив, ма­ючи на думці до­ко­неш­не взя­ти ко­ро­ля Яна Казіміра в по­лон і потім злу­пи­ти з по­ляків ве­ли­кий ви­куп за йо­го.

Ліворуч од міста Збо­ро­ва на Во­лині був гус­тий ду­бо­вий ліс, що зас­ло­няв виг­ляд од міста на да­ле­ку лу­ча­ну місци­ну. Хмельницький повів ту­ди своїх ко­заків і та­тар і засів у лісі. Ко­зацьке військо сто­яло за ми­лю од польсько­го обо­зу, і по­ля­ки навіть не заздріва­ли сього. Че­рез місто Зборів тек­ла са­мо­вил­ка од річки Стри­пи. Польське військо сто­яло по пра­во­му її боці і на­ла­го­ди­лось пе­ре­во­зи­тись на лівий бік. Тоді Хмельницький по­ки­нув част­ку та­тарсько­го війська по лівий бік річки, а дру­гу част­ку вкупі з ко­за­ка­ми пе­ревів на пра­вий бік. Він ждав, по­ки польське військо ста­не пе­ре­во­зи­тись че­рез річку, і тоді са­ме на­пас­ти на них з обох боків. Пос­та­вив­ши військо напо­го­тові і зібрав­ши стар­ши­ну, він вис­ту­пив впе­ред і пе­ред ла­ва­ми ко­заків про­мо­вив та­ку про­мо­ву:

«Молодці! батьки й бра­ти й діти прос­тя­га­ють до вас ру­кою і бла­га­ють вас виз­во­ли­ти їх із фа­ра­онсько­го ляцько­го яр­ма. Душі за­мор­до­ва­них ля­ха­ми бла­га­ють про пімсту за їх кров та му­ки. Але не зва­жуй­тесь підня­ти убій­ницької ру­ки на йо­го ми­лість - ко­ро­ля! Ми ва­гаємо про­ти панів, на­ших гно­би­телів, котрі нап­ра­ви­ли йо­го про­ти нас».

Було це в серпні на пе­ре­додні ла­тинської Пер­шої Бо­го­ро­диці. Ко­роль пе­ревізся че­рез річку до кос­те­ла, слу­хав служ­бу Бо­жу й зап­ри­час­тивсь Ксьондзи вис­повіда­ли за­га­лом військо. Ко­роль ска­зав до війська про­мо­ву. Як він скінчив свою про­мо­ву, один пан прибіг і оповістив, що ба­чив не­да­леч­ко та­тарський загін. Ко­ро­ля це ду­же стур­бу­ва­ло.

В неділю вранці по­ля­ки на­ча­ли пе­ре­хо­ди­ти по двох мос­тах, що впе­ред­день бу­ли зроб­лені на швид­ку ру­ку на річці. Мос­ти бу­ли вузькі. Військо роз­тяг­лось. Ко­за­ки з ліса ба­чи­ли усе до­чис­та. Сам Хмельницький виліз на ви­со­ке де­ре­во і кмітив по мос­тах за усім. По­ля­ки не ха­па­лись пе­ре­хо­ди­ти. Па­ни, пе­рей­шов­ши че­рез міст, ще й посіда­ли обіда­ти. Бу­ло це вже опівдні са­ме на по­ло­вині пе­ре­хо­ду війська.

Коли са­ме в той час та­та­ри вис­ко­чи­ли з ліса і на­па­ли на зад­ню по­ло­ви­ну війська. В Збо­рові ук­раїнські міща­ни задз­во­ни­ли в дзво­ни, бо бу­ли в змові з ко­за­ка­ми; ко­за­ки й та­та­ри по обид­ва бо­ки річки нес­подіва­но на­па­ли на польське військо, з страш­ним гу­ком та га­ла­сом. Слу­ги з пе­ре­ля­ку повтіка­ли і по­ки­да­ли во­зи на мос­ту, так що по­ля­кам не мож­на бу­ло ру­ши­тись, щоб пе­ре­хо­пи­тись че­рез мос­ти і ску­пи­тись до ку­пи. На дворі бу­ла мря­ка, сльо­та і ту­ман. По­ча­лась страш­на різа­ни­на. Шлях­тичі па­да­ли як ско­ше­на тра­ва; кінне військо по­ча­ло тіка­ти. Піхо­ту ко­за­ки шат­ку­ва­ли, як ка­пус­ту. Ко­роль з обо­зом сто­яв оддалік і по­си­лав із сво­го війська за­го­ни на підмо­гу. Але ко­за­ки ви­лу­щи­ли їх один по од­но­му; цілі пол­ки шлях­ти бу­ли ви­ру­бані в пень. За­ги­ну­ло й бага­то панів знач­них пра­вос­лав­ної віри.

Поклали свої го­ло­ви й цілі пол­ки пра­вос­лав­ної га­лицько-української львівської і пе­ре­миської шлях­ти, кот­ра