Нечуй-Левицький - Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом, Нечуй-Левицький

(Оповіданнє з давніх часів)

1. Польські посли у Хмельницького.

Рік ти­ся­ча шістсот со­рок дев'ятий був ду­же слав­ний для Хмельницько­го і для цілої Ук­раїни. Ко­зацьке військо, роз­бив­ши по­ляків на Жов­тих во­дах, під Кор­су­нем та під Пи­ля­вою в По­дольщині з чес­тю й сла­вою вер­та­лось до до­му. Про ті ча­си склав нарід пісню:

Та не бу­де кра­ще, та не бу­де луч­ше, як у нас на Вкраїні:

Де не має ля­ха, де не має жи­да, не бу­де ізміни.

Після но­во­го ро­ку Хмельницький при­був до Києва. В Києві дзво­ни­ли в дзво­ни, стріля­ли з гар­мат. Ве­ли­ка си­ла народу вий­шла на при­ві­тан­ня Хмельницько­го. З цілою ко­зацькою стар­ши­ною Бог­дан в'їхав у Київ че­рез давні «3олоті во­ро­та» кня­зя Ярос­ла­ва. Ко­ло церк­ви свя­тої Софії стріли йо­го мит­ро­по­лит та ду­хо­венст­во, а сту­ден­ти Києво-Могилянської ака­демії співа­ли йо­му вірші.

З Києва Хмельницький поїхав до Пе­ре­яс­ла­ва; сю­ди по­ча­ли при­бу­ва­ти до йо­го пос­ли з сусідніх дер­жав. Ту­реч­чи­на, Мол­давія, Во­ло­хи, Уг­ри і Мос­ков­щи­на прис­ла­ли до йо­го своїх послів: во­ни за­побіга­ли в йо­го лас­ки, бо зна­ли, що в йо­го ру­ках бу­ла си­ла; во­ни сподіва­лись, що він, мо­же, не­за­ба­ром ста­не гетьма­ном са­мостійної ук­раїнської дер­жа­ви. Ту­рецький сул­тан, Ма­го­мет чет­вер­тий, прис­лав до Хмельницько­го пос­ла, Агу-Осма­на, для пе­ре­го­ворів. Хмельницький про­сив турків, що­би во­ни да­ли йо­му поміч про­ти Польщі, а за те обіцяв пла­ти­ти тур­кам грішми що-ро­ку, як Ук­раїна ста­не са­мостійною дер­жа­вою, ще й відда­ти тур­кам час­ти­ну Польщі по Люб­лін. Мол­давський гос­по­дар Лу­пу­ла бо­явся своїх бо­яр і про­сив у Хмельницько­го війська собі до по­мощі. Хмельницький післав у Мол­давію сво­го си­на Ти­мо­ша. В Лу­пу­ли бу­ла гар­на доч­ка, Олек­санд­ра і Бог­дан за­ду­мав вис­ва­та­ти її за Ти­мо­ша.

Семигородський князь Сте­пан Ра­кочі теж прис­лав сво­го пос­ла і обіцяв ра­зом з ко­за­ка­ми нас­ту­пи­ти на Польщу. Після всіх приїхав і мос­ковський по­сол Ун­ковський і привіз Бог­да­нові від ца­ря да­ри. Тілько ще не бу­ло послів із Польщі. Хмельницько­му ду­же хотілось, щоб чу­жо­земні пос­ли по­ба­чи­ли, як горді польські па­ни про­си­тимуть лас­ки й ми­ра в ко­заків, кот­рих пе­редніше ма­ли ні за що. Ще в другій по­ло­вині січня ко­роль вис­лав з Вар­ша­ви послів з бун­чу­ком, па­те­ри­цею [1] і гетьманською бу­ла­вою для Хмельницько­го. Бу­ла­ву віз ста­рий воєво­да Адам Кисіль, князь Чет­вер­тинський, і інші польські па­ни. Во­ни доїха­ли до річки Случі на Во­лині і не мог­ли далі їха­ти: повс­тан­ня не вга­му­ва­лось ще; нарід по Україні не пе­рес­та­вав ро­би­ти своє діло про­ти по­ляків. Хмельницький післав пол­ков­ни­ка Ти­шу з ко­за­ка­ми, щоб во­ни про­ве­ли послів і обо­ро­ни­ли їх од народу. В п'ятницю, дев'ятого лю­то­го приїха­ли пос­ли до Пе­ре­яс­ла­ва. Хмельницький з пол­ков­ни­ка­ми виїхав ви­та­ти їх за місто. Пе­ред ним нес­ли бун­чу­ки і чер­во­ну за­по­розську ко­рог­ву: чим він хотів под­раж­ни­ти польських послів, на­тяк­нув­ши, що він і без ко­ролівської лас­ки дав­но вже виб­ра­ний за гетьма­на ко­за­ка­ми й на­ро­дом. Він знав, що па­ни ве­зуть йо­му гетьманську бу­ла­ву. Польські пос­ли в'їха­ли в місто і за­раз поїха­ли на обхід до Хмельницько­го. Там во­ни зас­та­ли чу­жо­земських послів. Щоб по­кеп­ку­ва­ти тро­хи з панів, Хмельницький оповістив їм, що бу­де прий­ма­ти від них ко­ролівську гра­мо­ту і гетьманську бу­ла­ву на май­дані. Йо­му хотілось насміятись із них пе­ред чу­жо­земськи­ми пос­ла­ми і пе­ред на­ро­дом. Па­ни об­ра­зи­лись, але мусили ко­ри­тись. Де­ся­то­го лю­то­го в 12 го­дині, опівдні, Хмельницький з це­ре­монією вий­шов на май­дан. На йо­му бу­ла ду­же до­ро­га шу­ба з со­болів, кри­та гар­ною до­ро­гою ма­терією. Гетьман був прик­ри­тий бун­чу­ка­ми. Кру­гом йо­го сто­яли пол­ков­ни­ки з своїми бу­ла­ва­ми і вся ко­зацька стар­ши­на. Ко­за­ки і нарід за­ня­ли май­да­ни, ву­лиці, обсіли покрівлі на ха­тах. Тут сто­яли й чу­жо­земські пос­ли. Як вий­шли ко­ролівські пос­ли, ко­за­ки заг­ра­ли на тру­бах та на буб­нах. Кисіль, пра­вос­лав­ний і ук­раїнець, прис­ту­пив до Хмельницько­го і дер­жав в одній руці ко­ролівську гра­мо­ту, а в другій гетьманську бу­ла­ву, об­си­па­ну до­ро­ги­ми діямен­та­ми.

«Його світлість, най­яснійший ко­роль», - по­чав Кисіль, - «по­си­лає яс­но­вельмож­но­му па­но­ві гетьма­но­ві й усьому за­по­розсько­му війську свою ко­ролівську лас­ку».

Тоді Кисіль по­дав Хмельницько­му гра­мо­ту на гетьманст­во й бу­ла­ву, - а дру­гий польський по­сол - чер­во­ну ко­рог­ву з білим ор­лом. Хмельницький узяв те все і по­дя­ку­вав. Гра­мо­ту го­лос­но про­чи­та­ли на­ро­до­ві. Нарід зак­ри­чав:«На що ви, Ля­хи, при­нес­ли нам ті цяцьки? Знаємо вас! Хо­че­те знов нас при­бор­ка­ти в не­во­лю». Пол­ков­ник Джед­жа­лик вис­ту­пив на се­ре­ди­ну і про­мо­вив:«Хо­че­те нас знов пійма­ти, щоб ми знов наділи панське яр­мо? Не­хай злиз­нуть ваші со­лодкі да­ри! Май­те ви собі свою Польщу, а Ук­раїна не­хай зос­та­неться нам, ко­за­кам». Після це­ре­монії Хмельницький зап­ро­сив послів на обід. За обідом по­ча­лася роз­мо­ва про не­дав­ню ко­лот­не­чу з по­ля­ка­ми. Хмельницький гри­мав на панів і до­ма­гався, щоб йо­му ви­да­ли Чап­линсько­го і по­ка­ра­ли кня­зя Єремію Виш­не­вецько­го, за­пек­ло­го во­ро­га ко­заків. Він нарікав, що і в той навіть час Ра­ди­віл і інші па­ни на­па­да­ли на ук­раїнські міста і вирізу­ва­ли лю­дей.

2. Відповідь Хмельницько­го польським пос­лам.

Так ви­та­ли ко­за­ки польських панів. Нічо­го бу­ло й ду­ма­ти про мир. Кисіль про­сив до се­бе Хмельницько­го на обід на дру­гий день. Хмельницький з пол­ков­ни­ка­ми приїхав до йо­го аж вве­чері. По­ча­лася знов неп­риємна та не­лю­ба роз­мо­ва. Пог­лу­зу­вав­ши з ляхів, Хмельницький вер­нув­ся до до­му. Дру­го­го дня Кисіль прис­лав сво­го сво­яка, кня­зя Чет­вер­тинсько­го, теж пра­вос­лав­но­го і ро­дом ук­раїнця, спи­та­ти Хмельницько­го, ко­ли поч­нуться пе­ре­го­во­ри.

«3автра бу­де спра­ва й розп­ра­ва», - ска­зав Хмельницький, - «бо я са­ме те­пер угорсько­го пос­ла ви­ря­жаю. А вам ска­жу прос­то, що з ва­шої комісії нічо­го не бу­де. Війна поч­неться че­рез три, або чо­ти­ри тижні. Пе­ре­вер­ну вас, всіх ляхів, до го­ри но­га­ми і по­топ­чу так, що опи­ни­тесь під моїми но­га­ми, ще й ту­рецько­му ца­ре­ві в не­во­лю віддам. Я хоч собі ма­ла лю­ди­на, але так Бог дав, що я те­пер єди­нов­лад­ний са­мо­дер­жець ук­раїнський. З тим і йдіть. Завт­ра бу­де спра­ва й розп­ра­ва».

Двадцять третього лю­то­го Кисіль знов пішов до Хмельницько­го і по­чав йо­му го­во­ри­ти про пе­ре­го­во­ри. Хмельницький відповів йо­му:«Шко­да й го­во­ри­ти! Був час го­во­ри­ти, ко­ли па­ни га­ня­ли ме­не по Дніпру і за Дніпром, і як я бив ляхів і на Жов­тих во­дах, і під Кор­су­нем, і під Пи­ля­вою. Те­пер я вже до­ка­зав те, про що і не мис­лив; до­ка­жу ще й те, що за­мис­лив. Виб'ю з ляцької не­волі цілий ук­раїнський нарід. Двісті, трис­та ти­сяч війска бу­ду ма­ти. Ор­да стоїть на го­тові. До­волі бу­де міні землі по місто Холм, по Львів та по Га­лич. А став­ши над Вис­лою, ска­жу ля­хам:«сидіть, ля­хи! мовчіть, ля­хи!»Не зіста­неться ні од­но­го польсько­го кня­зя, ні шлях­ти­ча на Україні».