Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

стіні ко­ло две­рей на кар­ти­нах чорніли пос­таті якихсь архієреїв та ченців в кло­бу­ках та мантіях. Кар­ти­ни висіли навіть над две­ри­ма. На тій стіні, де бу­ли двері в кімна­ту, висів здо­ро­вий, під са­му сте­лю, ки­лим. На ки­лимі бу­ли вит­кані не квітки, а якісь ду­же ясні, ніби квітчасті пля­ми або чер­воні та білі лат­ки, а кру­гом їх замість лис­тя, ви­лись якісь ніби ку­рячі та гу­сячі лап­ки. Тут сто­яла прос­та ка­на­па, прик­ри­та ки­ли­мом. Кру­гом світлиці сто­яли прості, не­по­мальовані, з ви­со­ки­ми спин­ка­ми стільці, білі, чис­то ви­миті. В кут­ку ко­ло по­ро­га сто­яла ша­фа з скля­ни­ми две­ри­ма, на два етажі, по­мальова­на синьою фар­бою. За скля­ни­ми двер­ця­ми сто­яли чу­дер­нацькі пляш­ки та жба­ни. На две­рях був на­мальова­ний Ав­ра­ам з здо­ро­вим но­жем в ру­ках, що на­ла­го­дивсь за­ко­ло­ти на жерт­ву Іса­ака, а на дру­гих - ко­зак-за­по­ро­жець з пляш­кою в одній руці й з чар­кою в другій.

Балабуха на са­моті роз­див­лявсь на кар­ти­ни, хоч він ба­чив їх вже й не раз. Йо­го го­ло­ва тро­хи не дос­та­ва­ла до сво­ло­ка, й не­на­че од­по­чи­ва­ла на ши­ро­ких пле­чах. Не­обст­ри­жені во­лос­ки на вис­ках зак­ру­чу­ва­лись ку­че­ря­ми, не­на­че гар­ний сму­шок. Густі, але не товсті бро­ви на узько­му лобі не­на­че висіли над тем­ни­ми яс­ни­ми й нез­ви­чай­но спокійни­ми очи­ма. Довгі що­ки бу­ли повні вни­зу й кінча­лись м'яким ши­ро­ким підборіддям. Ба­ла­бу­ха був зовсім та­ки не­по­га­ний з ли­ця, тільки тро­хи товс­тий дов­гий ніс та м'ясисті вип­нуті ши­рокі гу­би тро­хи псу­ва­ли кра­су об­лич­чя. Се­ред верхньої гу­би бу­ло знать ши­ро­ку ям­ку, не­на­че хто вда­вив її пальцем, од чо­го гу­ба ніби реп­ну­ла по­се­ре­дині, й з од­ної гу­би ста­ло дві, а спідня, товс­та та ши­ро­ка, так ви­вер­ну­лась, що на їй аж шку­ра на­тяг­лась і лисніла. Ба­ла­бу­ха й справді мав та­ку при­род­ну міну в ус­тах, не­на­че кри­вив­ся з ко­го, за­ко­пи­лив­ши спідню гу­бу. Оде­жа на ака­демістові бу­ла "з дос­тат­ку" чис­та, й но­ва, й но­во­мод­ня: дов­гий синій су­кон­ний сюр­тук з ши­ро­ким коміром і біли­ми здо­ро­ви­ми гуд­зя­ми, без розпірки зза­ду, жов­та жи­лет­ка, блан­шові пан­та­ло­ни, такі узькі вни­зу, що че­рез їх бу­ло знать ха­ля­ви, та здо­рові ви­сокі сто­ячі білі коміри з та­ки­ми гост­ри­ми кінця­ми, що про їх тоді пан­ноч­ки го­во­ри­ли, ніби во­ни ріжуть хма­ри, а старі ба­тюш­ки го­во­ри­ли всмішки, що ни­ми мож­на б орать по­ле, як плу­гом. Од тих комірів, од чор­ної на­мо­та­ної на шиї хуст­ки по­ло­ви­на ли­ця й шия зда­ва­лись ще товстіши­ми, а гу­би ще шир­ши­ми; го­ло­ва бу­ла не­на­че здо­ро­ва квоч­ка, що сиділа в оби­чай­ці, в кот­ру бу­ли заст­ром­лені з двох боків до­щеч­ки. Чорні довгі, але товсті ву­са спус­ка­лись на­низ, а об­го­лені що­ки й підборіддя синіли, як буз, не­на­че во­ни при­па­ли са­жею.

Наука в ака­демії об­рид­ла Ба­ла­бусі. Йо­му за­ма­ну­лось же­ни­тись, і він, скінчив­ши ри­то­ри­ку й філо­софію, по­ки­нув бо­гос­ловію й поїхав шу­ка­ти собі жінки.

Тихо рип­ну­ли двері з кімна­ти. Ав­ра­ам з Іса­аком зник­ли, а на­томість в світли­цю ввійшла ма­туш­ка. Во­на бу­ла вже не­мо­ло­да. В неї го­ло­ва бу­ла за­вер­че­на наміткою; че­рез намітку бли­щав пар­че­вий очіпок з здо­ро­ви­ми зо­ло­ти­ми й чер­во­ни­ми квітка­ми. На їй бу­ла тем­ненька плах­та, тем­ненька за­пас­ка й шов­ко­ва тем­но-ко­рич­не­ва юб­ка з дрібненьки­ми роз­ки­да­ни­ми срібни­ми лис­точ­ка­ми. Во­на бу­ла в жов­тих сап'янцях. На шиї висів чи­ма­лий блис­ку­чий червінець.

Балабуха привітав­ся, низько пок­ло­нив­ся ха­зяй­ці й поцілу­вав її в ру­ку. Во­на поцілу­ва­лась з ним в гу­би.

- Вибачайте, панімат­ко! Мо­же, ви од­по­чи­ва­ли по обіді, а я оце вас збу­див, - про­мо­вив Ба­ла­бу­ха ба­сом, але ти­хо, не­на­че бо­яв­ся ко­гось збу­ди­ти в кімнаті; сло­ва йо­го тяг­ли­ся неш­вид­ко, не­на­че йо­го хтось си­лу­вав го­во­ри­ти.

- Ні, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, - ска­за­ла ма­туш­ка. - Я не од­по­чи­ва­ла, а мій ста­рий десь оце хро­пе в пасіці.

- А Они­ся Сте­панівна до­ма? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

- Дома. Они­сю! - гук­ну­ла ма­туш­ка че­рез поріг в кімна­ту. - Вий­ди, сер­це, та ви­не­си нам по чарці… Чи горілки, чи на­лив­ки? - спи­та­ла во­на в ака­деміста.

Академіст тро­хи не про­хо­пивсь: "та то­го й то­го!", але сха­ме­нув­ся і, тро­хи по­ду­мав­ши, ска­зав:

- Та во­но після до­ро­ги луч­че б тієї, як йо­го… тоб­то горілки чар­ку…

- Винеси, до­ню, нам горілоч­ки, та на­бе­ри на тарілку пиріжків! - знов ска­за­ла ма­туш­ка, не­на­че в по­рожній простір че­рез поріг.

В кімнаті бу­ло ти­хо. Не бу­ло навіть чу­ти ше­лес­ту, тільки здо­ро­вий кіт вий­шов з кімна­ти, пос­то­яв на по­розі й знов ти­хо, мов ака­демічний по­важ­ний про­фе­сор, пішов на­зад.

Онися не за­ба­ри­лась. Во­на швид­ко з'яви­лась в две­рях, ви­со­ка, тон­ка та рівна, як то­по­ля. На­хи­лив­ши тро­хи го­ло­ву, щоб не черк­ну­тись тім'ям об одвірок, во­на всту­пи­ла в світли­цю з пляш­кою й чар­кою на тарілці. Ба­ла­бу­ха тро­хи не крик­нув, лед­ве вдер­жав го­лос…

На Онисі бу­ла кар­та­та плах­та, вит­ка­на з вов­ни по­по­ло­вині з шов­ком не­ве­лич­ки­ми квад­ра­ти­ка­ми. Квад­ра­ти­ки бу­ли зат­кані жов­то­га­ря­чим шов­ком з біли­ми, як срібло, тон­ки­ми обідка­ми; вни­зу теліпа­лись чер­воні ки­тич­ки, не­на­че во­лоські горіхи або дзво­нич­ки. Чер­во­на з синіми та зе­ле­ни­ми квітка­ми за­пас­ка бли­ща­ла, не­на­че жевріла. Ви­ши­тий чер­во­ни­ми та синіми взор­ця­ми поділ со­роч­ки спа­дав на чер­воні че­ре­ви­ки. Яс­но-синій шов­ко­вий гор­сет був зат­ка­ний зо­ло­ти­ми квіточ­ка­ми. На чор­но­во­лосій го­лові не­на­че цвів вінок квіток. Стрічки вкри­ва­ли всі плечі до по­яса, не­на­че з го­ло­ви на плечі лив­ся лив­цем дощ з стрічок. На шиї чер­воніло п'ять разків товс­то­го доб­ро­го на­мис­та з зо­ло­ти­ми ду­ка­ча­ми. Ли­це в Онисі бу­ло оригінальне: звер­ху ши­ро­ке, вни­зу узьке. На ши­ро­ко­му й ви­со­ко­му чолі не­на­че бігли дві довгі чорні темні стрілки: то чорніли тонкі довгі бро­ви. Гострі кінці дов­гих брів десь побігли на вип­нуті вис­ки й там не­на­че зни­ка­ли під пу­чеч­ка­ми квіток, котрі висіли за ву­ха­ми. Під бро­ва­ми ніби горіли темні, як угіль, гострі блис­кучі дов­генькі очі. Ли­це кінча­лось тро­хи гост­рим підборіддям. Ма­ленькі тем­но-чер­воні ус­та бу­ли вип­нуті. Ма­то­вий цвіт ли­ця був тро­шеч­ки жов­ту­ва­тий, але йо­го одсвіжав лед­ве примітний, роз­ли­тий по що­ках рум'янець.

Онися ввійшла й не­на­че з со­бою при­нес­ла ще більше світу в світли­цю, за­ли­ту га­ря­чим літнім сон­цем.

Балабуха сто­яв і ди­вив­ся. Він за­був навіть поз­до­ров­ка­тись і пок­ло­ни­тись. Они­ся са­ма поз­до­ров­ка­лась і пос­та­ви­ла тарілку на стіл. Стрічки за­мет­ля­лись на пле­чах, не­на­че од вітру. Че­рез стрічки бу­ло вид­но тон­кий, рівний, як стріла, ще ди­тя­чий стан. Ба­ла­бу­ха та­ки опам'ятав­ся, підбіг до Онисі, зігнув­ся й поцілу­вав її в ру­ку. Они­ся засміялась, морг­нув­ши до ма­тері, й по­ду­ма­ла: "їй-бо­гу, кри­виться! От­же ж ніби кри­виться з ме­не!"

"І ко­ли ж оце моя Они­ся встиг­ла вбра­тись в но­ву плах­ту, в но­ву за­пас­ку ще й начіпля­ти стрічок та квіток на го­ло­ву?" - ду­ма­ла ма­туш­ка, пог­ля­да­ючи ско­са на свою до­ню.

Онися сіла на ка­напі. Її рівна блис­ку­ча пос­тать бу­ла ніби на­мальова­на на здо­ро­во­му ки­лимі яс­ни­ми блис­ку­чи­ми