Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

Ха­ри­то­нові, як най­мен­шо­му в сім'ї, по на­род­но­му зви­чаю на Ук­раїні, усе не­ру­хо­ме доб­ро й гос­по­дарст­во. Во­ни поп­ро­си­ли од­но­го ста­ро­го свя­ще­ни­ка, кот­рий вже не мав па­рафії, "наб­лю­да­ти" вільша­ницьку па­рафію, до­ки Ха­ритін вис­вя­титься на свя­ще­ни­ка, а самі поспіша­ли до гос­по­ди, бо вже зай­шли жни­ва.

Настав вечір. І в по­ко­ях, і в дворі ста­ло по­рожньо й не­на­че мерт­во після здо­ро­во­го на­тов­пу, вибірчо­го га­му та веш­тан­ня. І дім, і двір не­на­че вмер­ли ра­зом з по­мер­шим гос­по­да­рем, ста­рим па­нот­цем. Зістав­ся в сум­них по­ко­ях сам Ха­ритін з своїми ду­ма­ми та мріями про свя­щенст­во та про Они­сю в квітках, та стрічках, та в чер­во­них че­ре­вич­ках.

Дуже по­ма­лу тяг­ли­ся для Ха­ри­то­на дні до со­ро­ко­вин. А тим ча­сом до Онисі час­то заїжджа­ли же­ни­хи, а най­частіше од дру­гих вча­щав Мар­ко Пав­ло­вич Ба­ла­бу­ха, філо­соф. Він тільки що по­ки­нув не­дав­но пе­ред тим ре­фор­мо­ва­ну дав­ню Київську ака­демію, щоб піти на се­ло на па­рафію.

Онися Сте­панівна бу­ла од­ним од­на доч­ка ста­ро­го свя­ще­ни­ка в селі Чай­ках. Чай­ки бу­ли за двад­цять верс­тов од Вільша­ниці. Во­ни роз­ки­ну­лись на го­ря­но­му ви­со­ко­му пра­во­му бе­резі Росі. Ви­со­кий бе­рег був ніби по­пе­рерізу­ва­ний по­пе­рек узеньки­ми за­па­ди­на­ми та яра­ми й по­де­ку­ди по­над Рос­сю за­ки­да­ний ске­лис­ти­ми те­ра­са­ми. Розкішні за­па­ди­ни та до­лин­ки, мальовничі те­ра­си пи­ша­лись, ніби за­ки­дані й зас­те­лені чу­до­ви­ми сад­ка­ми. То там, то там, од бе­ре­га до са­мо­го вер­ху гір біліли чис­тенькі хат­ки, то ніби хо­ва­ючись од сон­ця та завірюх попід ске­ля­ми, то по­то­па­ючи в до­ли­нах, в зе­ле­них сад­ках. По обид­ва бо­ки се­ла, як дві зе­лені стіни, сто­яв гус­тий ду­бо­вий ліс. По­се­ред се­ла ніби стриміла на що­ло­поч­ку на най­вищій те­расі й не­на­че пи­ша­лась ду­бо­ва церк­ва з п'ятьма біли­ми ба­ня­ми. Ко­ло церк­ви при­ту­лив­ся до­мок свя­ще­ни­ка Про­ко­по­ви­ча. Од йо­го по крутій горі до са­мо­го бе­ре­га Росі не­на­че спа­дав зе­ле­ни­ми ру­на­ми розкішний ста­рий са­док. Про­ти се­ла, по­над Рос­сю, на де­сят­ки верс­тов скрізь бу­ло вид­ко се­ла на по­ло­гих лу­ках, на по­долі та рівнині, по­цяцько­ва­них то жов­ти­ми ни­ва­ми, то зе­ле­ни­ми лу­га­ми та гай­ка­ми, то ле­ва­да­ми.

1

Була неділя. Про­ко­по­вичі тільки що по­обіда­ли. Ста­рий па­но­тець пішов в пасіку й ліг в кат­разі спа­ти. В кімнаті сиділи ма­ти й доч­ка та лу­за­ли насіння. Во­ни роз­мов­ля­ли за па­ничів, що приїжджа­ли до Онисі Сте­панівни.

- А що пак, доч­ко, оце бу­де­мо діяти? Чи швид­ко піде­мо заміж, чи ще дов­генько бу­де­мо пе­ре­бен­дю­ва­ти? - спи­та­ла ма­ти в доч­ки.

- Про ме­не, ма­мо, йдіть собі заміж хоч і сьогодні, - ска­за­ла доч­ка осміха­ючись.

- Цур дур­ної-навісної! Хіба ж я оце за се­бе го­во­рю? - ска­за­ла ма­ти.

- А то ж за ко­го? - спи­та­ла доч­ка.

- Та за ко­го ж пак, як не за те­бе!

- За ме­не?.. Як за ме­не, то не знаю, - ска­за­ла доч­ка, за­ко­пи­лив­ши спідню гу­бу.

- А хто ж по­ви­нен зна­ти, як не ти? Це ж твоє діло, а не моє. Мені з твоїми же­ни­ха­ми не жи­ти. Чи вже ж ма­ло їх до нас навіду­ва­лось?

- Та ме­не ж, ма­мо, хва­ли­ти бо­га, ніхто не об'їхав білим ко­нем, - ска­за­ла доч­ка, - але, ма­мо, ска­за­ти по щирій правді, моїх же­нихів хоч по сім за ци­бу­лю про­да­вай на бо­гус­лавсько­му яр­мар­ку, та й то ніхто не ку­пить…

- Ну, це вже твої ви­гад­ки! Не всіх та­ки про­да­си по сім за ци­бу­лю. Вже од­но­го ака­деміста Ба­ла­бу­ху не про­да­си й за сім ци­буль.

- Я б, ма­мо, йо­го й дур­но од­да­ла, аби він тільки не їздив до нас, од­че­пив­ся од ме­не.

- Але й ве­ред­ли­ва ж ти, - не­ма де прав­ди діти. Ба­ла­бу­ха чо­ловік вче­ний, зай­ме доб­ру па­рафію, бу­де бла­го­чин­ним, а мо­же, і про­тоєреєм.

- Про ме­не, не­хай бу­де й архієреєм: ко­ли ж, ма­мо, в йо­го такі гу­би, що не­на­че він все чо­гось з лю­дей кри­виться.

- От і ви­га­да­ла. Які ж у йо­го гу­би? Такі, як в усіх лю­дей.

- Коли ж, ма­мо, як він сміється, то як­раз так, на­че ти­та­ре­ва ко­ня­ка сміється до на­шо­го ря­бо­го ко­ня. А що вже гор­дий та го­но­ро­ви­тий!..

Не встиг­ла Они­ся скінчи­ти роз­мо­ви, як за дво­ром за­та­рах­котів віз. За­гав­ка­ли со­ба­ки й ки­ну­лись за двір. Ма­ти й доч­ка вибігли з кімна­ти в світли­цю й ки­ну­лись до вікон. В во­ро­та в'їжджав бо­гус­лавський візок, об­ши­тий луб­ка­ми. 3а дво­ма кінськи­ми го­ло­ва­ми та ши­ями в шле­ях бу­ло вид­но здо­ро­ву пос­тать ака­деміста Ба­ла­бу­хи. Ба­ла­бу­ха сидів на візку, не­на­че ко­пи­ця сіна, в літній синій ши­нелі з та­ким дов­гим коміром, що він зак­ри­вав йо­го ши­ро­ку спи­ну й теліпавсь по­зад візка, зак­ри­ва­ючи ко­ле­са сли­ве до ма­то­чин. Візок став під ко­мо­рою. Ба­ла­бу­ха взяв­ся обо­ма ру­ка­ми за по­луд­раб­ки й май­нув на повітрі, за­ди­ра­ючи но­ги че­рез по­луд­ра­бок. Візок за­лу­щав в йо­го ру­ках і розігнув­ся, як ли­ча­на ко­лис­ка.

- Ой па­ни­чу, по­ма­леньку злазьте, бо во­за по­ла­маєте! - ска­зав по­го­нич, ог­ля­да­ючись. - Знов нас ба­тюш­ка ла­яти­муть, як ла­яли за то­го во­за, що ви розт­ро­щи­ли торік.

- Розкажи своєму батькові! - ска­зав Ба­ла­бу­ха й, за­ки­нув­ши но­ги че­рез по­луд­ра­бок, ско­чив до­до­лу. Йо­го здо­ро­ва, важ­ка пос­тать аж гуп­ну­ла, не­на­че хто ки­нув на зем­лю лан­тух пашні.

- От тобі на! - ска­за­ла Они­ся, заг­ля­да­ючи в вікно. - За вов­ка про­мов­ка, а вовк у ха­ту.

- Йди, доч­ко, та при­че­пу­рись! - ска­за­ла ма­ти. - Надінь товс­те на­мис­то та квітки на го­ло­ву.

- Намисто надіну, й квітки надіну, а Ба­ла­бусі, надісь, дам гар­бу­за, - ска­за­ла Они­ся, сміючись і втіка­ючи в кімна­ту.

- Годі, моя ди­ти­но, гар­бу­зу­ва­ти! Тре­ба ж ко­лись будлі-ко­го по­ко­ха­ти та й заміж піти, - ти­хо про­мо­ви­ла ма­ти.

Балабуха сто­яв ко­ло во­за, а йо­му під но­ги ки­да­лись, як ска­жені, три со­ба­ки. Най­мич­ка вибігла з ло­ма­кою й прог­на­ла со­бак. Ба­ла­бу­ха, лед­ве со­ва­ючи но­га­ми, по­су­нув до ха­ти. В сінях він зняв з се­бе ши­не­лю й кар­туз і ки­нув на дов­гу скри­ню; потім ви­тяг з ки­шені чер­во­ну хуст­ку, ви­ся­кав но­са й пішов в світли­цю.

В світлиці не бу­ло ніко­го. Ба­ла­бу­ха знов ви­тяг з ки­шені хуст­ку, на­щось знов втер но­са, тричі каш­ля­нув і по­чав ти­хою хо­дою хо­ди­ти по світлиці од кут­ка до кут­ка, пог­ля­да­ючи то на двері в кімна­ту, то на свої ши­рокі, на кор­ках, чо­бо­ти, по­шиті "в рант", як тоді ка­за­ли. Світли­ця бу­ла прос­тор­на, з ма­ли­ми вікна­ми на чо­ти­ри шиб­ки. Дві стіні бу­ли суспіль завішані об­ра­за­ми, не­на­че іко­нос­тас. В од­но­му кут­ку висів під са­мою сте­лею здо­ро­вий об­раз Пе­черської бо­го­ро­диці, в другім кут­ку - По­чаївської. Пе­ред об­ра­за­ми висіли лам­пад­ки, а на об­ра­зах біліли довгі руш­ни­ки розкішно по­ви­ши­вані ла­па­ти­ми квітка­ми та дрібни­ми взор­ця­ми. Під самісінькою сте­лею висіли, суспіль один ко­ло дру­го­го, ве­ликі об­ра­зи, а під ни­ми висів дру­гий ря­док тро­хи мен­ших. На