Олександр Олесь - Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь

повітря,

Наче снігом, білим пухом,

І летіли білим пухом

Русі кучері дівочі.

І ніколи Шавондазі

Вже не бачив їх в долині.

 

О, химернику нещасний!

Не на жінку ти дивився,

Не по дівчині зітхав ти,

То була кульбаба проста,

Ти дививсь на неї доти,

Доти глибоко зітхав ти,

Доки віку не згубив їй,

Доки, ніжну, не розвіяв

Над зеленими лугами...

Бідний, бідний Шавондазі!

 

III
ДИТИНСТВО ГАЙАВАТИ

 

 

Гей, в давно минулі роки,

В час далекий, предковічний

Прямо з місяця скотилась

Раз колись до нас Нокоміс

В тихій сутіні вечірній.

 

Забавлялася Нокоміс,

Забавлялась і гойдалась

На зеленім винограді,

А суперниця Нокоміс

Із-за заздрості своєї

Пополам перерубала

Гілочки тонкі під нею,

І на Мускоде упала,

На зеленую долину,

Замираючи від жаху,

Літнім вечором Нокоміс.

«Подивіться, подивіться:

З неба зіронька скотилась!» -

Говорив народ на селах.

Вже не дівчина Нокоміс

У ті дні була - і швидко

Влітку місячної ночі

Народилася Венона

Між лілеями на моху;

І в долині, як лілея,

Виростала безтурботно.

 

А коли струнка, висока

Стала дівчина Венона

І зрівнялася красою

З сяйвом місяця ясного,

Схвилювалася Нокоміс

І наказувати стала:

«Ой, лякайся, бережися

Меджеківіса, Веноно,

Ти не вір йому ніколи,

Не гуляй одна в долині,

Не лягай в траві, в лілеях».

 

Не послухала Венона,

Не послухала поради.

І до неї Меджеківіс

Тихо ввечері підкрався,

Нахиляючи без шуму

На лугу квітки і трави.

Там прекрасная Венона

На траві одна лежала.

Там знайшов її лукавий

Вітер Західний, і став він

Воркувати, наче голуб,

Зачаровувать Венону,

І Венона породила

Сина милощів і смутку,

Сина тайни - Гайавату.

 

Так родився Гайавата,

А лукавий Меджеківіс,

Хитрий, лютий Меджеківіс

Вже дочку Нокоміс кинув...

І недовго потім билось

Ніжне серденько Венони;

Швидко вмерла вона з туги.

Довго билася над нею,

Довго плакала Нокоміс:

«О, чому жорстокий Погок

Не мене узяв в могилу?

Краще б я в землі лежала!

Вагономін, горе, горе!..»

 

Там, де плеще Гітчі-Гюмі,

Де шумить Велике Море,

Оселилася Нокоміс.

За її вігвамом, ззаду,

Темний ліс стояв стіною,

Вічно темні нетрі сосон

І ялин в червоних шишках.

Перед ним прозорі хвилі

На пісок лилися з шумом.

В блиску сонячнім горіло,

Як в огні, Велике Море.

 

Тут Нокоміс доглядала

І виховувала хлопця...

Тут зробила і зв’язала

Із кори йому колиску,

Намостила моху в неї,

Трав болотяних підклала

І гойдала Гайавату,

Промовляючи суворо:

«Ева-ія, совенятко,

Що там світиться в вігвамі

І чиї блищать там очі?!

Ева-ія, совенятко!»

 

І багато розказала

У сі дні йому Нокоміс

Про зірки, що сяють тихо,

Показала Гайаваті

Золоту мітлу на небі -

Ішкуду в огнистих косах,

Показала танець смерті

В час північний, в час зимовий,

Вояків відважних тіні,

Чорні тіні в зброях, в перах,

Показала Гайаваті

Путь всіх привидів і духів -

Білу путь на темнім небі,

Повну привидів і духів.

 

І сидів в вігвамі хлопчик

Вечорами теплим літом,

Слухав шемріння соснове,

Слухав тихий плескіт моря,

Згуки дивних слів і співу:

«Мінні-вава!» - ліс співає,

«Медвей-ошка!» - плещуть хвилі.

 

Бачив мушку Ва-ва-тейзі,

Що блищить, як іскра біла,

Сяє в сутіні вечірній

Над травою і кущами.

І кричав, співав він мушці,

Як Нокоміс наказала:

«Ва-ва-тейзі, Ва-ва-тейзі,

Мушко, крихітко блискуча,

Потанцюй мені, маленька,

Посвіти мені хвилинку,

Поки в ліжечко я ляжу».

 

Бачив, як на Гітчі-Гюмі,

Відбиваючись у водах,

Повновидий місяць сходив,

Бачив плями й тінь на ньому

І питав: «Нокоміс! Що то?«

І вона відповідала:

«Раз один вояк сердитий

Підхопив стару бабусю,

І вночі на небо кинув,

І закинув аж на місяць!

Так вона там і лишилась».

 

Бачив райдугу на небі

І питав стару Нокоміс:

«Що то сяє там, бабусю?!»

А Нокоміс говорила:

«То квітки цвітуть на небі,

Всі квітки лісів зелених,

Всі квітки боліт і луків.

На землі, коли зів’януть,

Розцвітають знов на небі».

 

Як вночі він сов почує,

Вий і регіт в нетрях лісу,

«Хто се, хто? - кричить він з жаху,-

Я боюсь його, Нокоміс!»

А Нокоміс говорила:

«Се зібрались в лісі сови

І по-своєму белькочуть.

Се гризуться совенята».

 

Так навчилося хлоп’ятко

Розуміть пташину мову

І узнало всі їх тайни:

Як вони звивають гнізда,

Як живуть вони зимою.

Часто з ними розмовляло,

Звало всіх: «Мої курчата».

 

Потім став він розуміти

Мову звірів і дізнався

Про ім’я їх, про їх тайни:

Як бобер будує хатку,

Де хова горішки білка,

Чом така моторна сарна,

А Вабассо - полохливий.

Часто з ними розмовляв він,

Звав «братами Гайавати».

 

І невтомний оповідач,

Щебетун, хвастун великий,

Ягу, вірний друг Нокоміс,

Що багато бачив світу,

Лук зробив для Гайавати,

Лук із ясеня, а стріли

Із міцних гілок дубових.

 

І сказав він Гайаваті:

«Ну, іди, мій сину, швидше

В ліс, де водяться олені,

І забий для мене сарну

З кучерявими рогами».

 

Гордо взяв свій лук і стріли

Гайавата і відважно

В ліс