Олександр Олесь - Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь

пішов. Пташки на вітах

Щебетали Гайаваті:

«Не стріляй нас, Гайавато!» -

Так співав, благав Опечі.

«Не стріляй нас, Гайавато!» -

Так співав, благав Овейса.

 

А над ним униз і вгору

Білка бігала на дубі

Між гіллям, зеленим листом,

З кашлем плигала, сміялась

І, спинившись, проказала:

«Змилуйсь, змилуйсь, Гайавато!»

 

Полохливий білий трусик

З стежки кинувся тікати,

Став здаля на задні лапки

І звернувся до мисливця,

Хоч і в жарт, але лякливо:

«Змилуйсь, змилуйсь, Гайавато!»

 

Та не слухав Гайавата,

Наче сонний, йшов він лісом,

Про оленя тільки думав,

Слід його шукав очима,

Слід, що прямо йшов до річки,

Що до броду йшов по стежці.

За вільховими кущами

Він присів і ждав оленя.

 

І з гущавини два роги

Піднеслися над кущами,

Піднеслися ніздрі вгору,

Очі блиснули крізь листя -

І олень спокійно вийшов

На дорогу. На дорозі

Пробігали світло й тіні.

 

Наче лист легкий берези,

Билось серце Гайавати.

На одно коліно ставши,

Він націлився в оленя.

Тільки гілка колихнулась,

Загойдавсь листочок тільки.

А олень вже стрепенувся,

Відхитнувшись, вдарив в землю,

Затремтів, підняв копито

І вперед подався зразу.

Він ішов назустріч смерті!

І осою заспівала,

І вп’ялась стріла в оленя.

 

Біля броду під дубами

На траві лежав він мертвий.

І навіки заніміло,

Перестало битись серце,

Та зате у Гайавати

Так і рвалося від щастя

В ту хвилину урочисту,

Як вертався він додому,

А його стрівали Ягу

І Нокоміс привітанням.

Із оленячої шкури

Плащ йому пошила баба

І пішла гостей скликати,

Щоб вітати Гайавату.

На веселому бенкеті

Всі сусіди Гайавату

Звали сильним і відважним -

Сон-джі-теге, Ман-го-тейзі.

 

IV
ГАЙАВАТА І МЕДЖЕКІВІС

 

 

Пронеслись літа дитинства,

Ось і виріс Гайавата;

Гри і забавки дитячі,

І старих глибокий досвід,

Полювання і роботу -

Все збагнув і зрозумів він.

 

Жваві ноги Гайавати!

Пустить він стрілу із лука,

Поженеться за стрілою -

І стріла лягає ззаду.

Дужі руки Гайавати!

Десять раз без відпочинку

Міг він лук тугий зігнути,

Легко так, що доганяли

В лет одна другую стріли.

Рукавиці Гайавати,

Рукавиці Мінджікевон

Із оленячої шкіри

Мали силу неймовірну.

Міг він скелі руйнувати,

Розтирать каміння в порох.

Мокасини Гайавати

Із оленячої шкіри

Мали дивні чари-вдачу:

Прив’язавши їх на ноги,

Прикріпивши ремінцями,

З кожним кроком Гайавата

Міг робити цілу милю.

 

Про свого, бувало, батька

Він розпитує Нокоміс...

І Нокоміс розказала

Все онукові, що знала.

Розказала про Венону,

Про її прекрасну вроду,

Як її лукаво зрадив

Віроломний Меджеківіс...

І, як вугіль, загорілось

Гнівом серце Гайавати.

 

І промовив Гайавата:

«Я до батька йду, Нокоміс,

Я провідать його хочу

В царстві Західного Вітру

Біля брами, там, де Захід».

 

Із вігваму він виходив

У далекую дорогу

В рукавицях, Мінджікевон,

І в предивних мокасинах.

Все його убрання пишне

Із оленячої шкури

Зерном Вампуму покрите

І в щетині їжатеця. 2

І гойдаються у його

Над чолом орлячі пера.

За плечем у його висять

Із гілок дубових стріли,

Вкриті перами майстерно

І оправлені у яспис.

А в руках його пружастий

Лук із ясеня, зігнутий

Тятивою з жил оленя.

 

Обережная Нокоміс

Говорила Гайаваті:

«Не ходи, о Гайавато,

В царство Західного Вітру:

Він уб’є тебе лукавством

І загубить чарівництвом».

 

Та відважний Гайавата

Не послухався поради

І пішов собі з вігваму,

І щокрок робив він милю.

Хмурим ліс йому здавався

І палким, душним повітря,

Повним диму, повним чаду,

Як в пожежу лісу, прерій.

Наче вугіль, розпікалось

Гнівом серце Гайавати.

 

Так ішов він далі, далі,

Все на Захід, все на Захід,

Легше дикого оленя,

Легше сарни і оленя

Переплив він Есконабо,

Переплив і Міссісіпі,

Степові минув він гори,

Степові минув країни

І Лисиць, і Чорноногих

І прийшов до Гір Скелястих,

В царство Західного Вітру,

Де сидів на верхогір’ях

Всіх Вітрів Владика дужий,

Стародавній Меджеківіс.

 

З тайним жахом Гайавата

Перед батьком зупинився:

Дико хмарами в повітрі

Розвівалося у його,

Як сніги, волосся сиве.

Як сніги, воно блищало,

Як вогняно-срібні коси

Ішкуди, воно блищало.

 

І, радіючи, угледів

Меджеківіс Гайавату:

Се життя найкращі роки

Перед ним живими встали,

Се засяла із могили

Перед ним краса Венони.

 

«Будь здоровий, Гайавато! -

Так промовив Меджеківіс.-

Довго ждав тебе я в гості,

В царство Західного Вітру!

Молоді літа - веселі.

Роки ж старості - як смуток.

Нагадав мені ти зараз

Мою молодість щасливу

І Венону незабутню».

 

Дні проходили в розмовах.

Меджеківіс все минулим

Похвалявся Гайаваті,

Хваставсь мужністю своєю

І пригадував пригоди

Та свою страшну відвагу,

Говорив, що він до смерті

Заворожений навіки.

 

Мовчки слухав Гайавата,

Як хвалився Меджеківіс,

І з усмішкою терпляче

Перед ним сидів і слухав.

Ні погрозою, ні рухом,

Ні єдиним навіть словом

Гайавата не озвався!

Та, як вугіль, розпікалось

Гнівом серце Гайавати.

 

І сказав він: «Меджеківіс!

Та невже ж ніщо на світі

Загубить тебе не зможе?»

І