Руданський - Ігор - князь Сіверський, Руданський

class="v">І ут­ру кри­ваві ра­ни

На зму­ченім тілі!"

Ярославна ра­но пла­че

Дрібними сльоза­ми,

У Пу­тивлі на заб­ралі

Воркує сло­ва­ми:

"Ой вітре мій, - ка­же, - вітре!

Буйнеє вітри­ло!

Чого ж ти, мій гос­по­ди­не,

Вієш че­рез си­лу?

Чого ме­чеш, чо­го го­ниш

Тії стріли фінські

На ле­геньких своїх кри­лах

На ми­ло­го військо?

А чи ж ма­ло тобі хма­ри

Віяти на го­ри

Та ко­раблі ко­ли­са­ти

На синьому морі?

Чого ж ти, мій гос­по­да­рю,

Ти, моє весілля

По ко­вил­лю сте­по­во­му,

Як по­рох, провіяв?"

Ярославна ра­но пла­че

Дрібними сльоза­ми,

У Пу­тивлі на заб­ралі

Воркує сло­ва­ми:

"Дніпре слав­ний!

Про­бив же ти

Каміннії го­ри

Через зем­лю по­ло­вецьку

На синєє мо­ре!

Милував же ти на собі

Живі та здо­рові

Святославові бай­да­ки

В сте­пи Коб'якові;

Помилуй же й мо­го му­жа,

Дніпре-господине,

Щоб не сла­ла сліз до нього

Я на мо­ре синє!"

Ярославна ра­но пла­че

Дрібними сльоза­ми,

У Пу­тивлі на заб­ралі

Воркує сло­ва­ми:

"Сонце моє зо­ло­теє,

Сонце моє яс­не!

Всім ти, сон­це, єси теп­ле,

Всім ти, сон­це, крас­не.

Чого ж лучі ті га­рячі,

Ті пе­кучі ду­же,

Ти пус­ти­ло не на хма­ри,

А на військо мужнє?

І зга­гою се­ред по­ля

Луки їм спраг­ну­ло

І ту­гою на безвідді

Тули їм затк­ну­ло!"

10

Аж бриз­ну­ло синє мо­ре

Саме опівночі,

Ідуть змро­ки ту­ма­на­ми,

Закривають очі.

Ігореві бог путь ка­же

З не­волі до­до­му,

На Руськую зем­лю - к от­ню

Столу зо­ло­то­му.

Позгасали ще зве­чо­ра

Вечірнії зорі.

Ігор спить не спить і чує,

Мислю мірить по­ле,

Мірить з До­ну ве­ли­ко­го

До ма­ло­го Дон­ця.

Аж кінь зар­жав опівночі,

Що до схо­ду сон­ця.

І Ов­лур там за рікою

Свиснув на все по­ле,

Дає кня­зю ро­зуміти,

Що усе го­то­ве…

Але кня­зю, знать, не бу­ти!

Земля за­гуділа,

Застукала, заг­ри­ма­ла,

Трава за­шуміла.

То вже вежі по­ло­вецькі

З по­ля підійма­лись,

За Іго­рем, за Ов­лу­ром

У по­го­ню гна­лись.

А князь Ігор гор­нос­таєм

К трістю підбігає,

Скочив го­го­лем на во­ду,

На ко­ня впа­дає;

З ко­ня ско­чив бо­сим вов­ком,

побіг лу­гом Дон­ця

І со­ко­лом під ту­ма­ном

Летить до схід сон­ця

І зби­ває сірі гу­си,

Лебеді й те­те­рю

На го­лод­неє снідан­ня,

Обід та ве­че­рю.

Коли ж Ігор че­рез сте­пи

Соколом літає,

То Влур за ним сірим вов­ком

Ззаду підбігає.

І обид­ва сту­де­ную

Росу от­ря­са­ли,

Бо обид­ва свої коні

Бистрі підірва­ли.

"Ой Іго­рю! - До­нець ка­же. -

Не мал тобі сла­ви,

Землі Руської весілля,

Кончаку нес­ла­ви!"

"Ой Дон­че мій! - Ігор ка­же. -

Не мал тобі сла­ва,

Що ми­лу­вав ти на хви­лях

Сина Свя­тос­ла­ва,

Що сте­лив тра­ву зе­ле­ну

Понад бе­ре­га­ми,

Одягав ту­ма­ном теп­лим

Попід де­ре­ва­ми.

Стеріг йо­го ти го­го­лем

На воді при вітрі,

Чайками на бист­рих стру­ях,

Черняддю в повітрі.

Чи ж не прав­да, - ка­же, - Стуг­на

Струю чуд­ну має,

Бо чужі по­то­ки зжер­ла,

Сама го­ло­дає.

І мутнії свої струї

Об корчі роз­тер­ла,

Молодому Рос­тис­ла­ву

Дніпра не відпер­ла?

І на темнім не бе­резі

Мати Рос­тис­ла­ва

Оплакала мо­ло­до­го

Сина Рос­тис­ла­ва.

Там і квіти за­жу­ри­лись,

Жалобою вкри­лись,

І де­ре­ва із ту­гою

До землі скло­ни­лись.

11

Не со­ро­ки ж то на полі

Вились, скре­го­та­ли -

То їзди­ли Гзак з Кон­ча­ком

Та сліду шу­ка­ли.

І во­ро­ни не кар­ка­ли,

І гал­ки за­мовк­ли,

Сороки не скре­го­та­ли,

Полози лиш повз­ли.

А ятелі путь до річки

Тукотом справ­ля­ють,

Соловії жи­вим співом

Світ оповіда­ють.

І мо­вить Гзак Кон­ча­кові:

"Ми жа­лю не маєм,

Коли сокіл в гніздо ле­тить,

Соколича маєм,

Золоченими стріла­ми

Його розстріляєм!"

А до Гза­ка Кон­чак ка­же:

"Ми жа­лю не маєм,

ко­ли сокіл в гніздо ле­тить,

то ми дівку маєм,

опу­таєм со­ко­ли­ча

та й жа­лю не маєм!"

І мо­вить Гзак Кон­ча­кові:

"Ой бра­те мій, бра­те!

Коли йо­го опу­таєм,

Жалю бу­дем ма­ти.

Коли йо­го опу­таєм,

Осміють нас лю­ди,

Бо не бу­де со­ко­ли­ча,

І доч­ки не бу­де!

Тогді ста­нуть на Ка­ялі

Нас і птиці би­ти,

І у полі по­ло­вецькім

Більше нам не жи­ти!"

12

А пішло ж хо­дю­че сло­во

Сталого Бо­яна

І на жінку мо­ло­дую

Співака Ко­га­на,

Що жив ко­лись у Оле­га

І у Свя­тос­ла­ва

Та хва­лив ста­реє врем'я

Діда Ярос­ла­ва:

"Хоч без пле­чей тобі тяж­ко,

Голово, сто­яти,

Але гірко і для тіла

Голови не ма­ти…"

І як справді тілу тяж­ку

Без го­ло­ви бу­ти,

То так тяж­ко й землі Руській

Без Іго­ря бу­ти.

Сонце світиться на небі,

Небо освіти­лось,

А князь Ігор в землі Руській,

І все зве­се­ли­лось.

І дівча­та на Ду­наї

Співають і в'ються,

І го­ло­си че­рез мо­ре

До Києва ллються.

Ігор їде Бо­ри­че­вом

У Київ на про­щу

До свя­тої матір-божі

В церк­ву Пи­ро­го­щу.

Поклонився, по­мо­лив­ся

І сів на по­саді -

І го­ро­ди всі ве­селі,

І сто­ро­ни раді!

* * *

Колись-то ми кня­зям ста­рим

Співали, мій бра­те!

А по­то­му і мо­ло­дим

Прийшлось заспіва­ти.

Слава ж Іго­рю, Все­во­ло­ду,

Синам Свя­тос­ла­ва!

Владимиру Іго­ри­чу

І дру­жині сла­ва!

Здорові ж ви, князі, будьте!

Здорова, дру­жи­но!

Що бо­ре­тесь за хрис­ти­янів,

Що по­гані ги­нуть…

Нехай ги­нуть по­ганії,

Як у во­ду камінь!

Зато бу­де кня­зям сла­ва,

А дру­жині - амінь.