Руданський - Ігор - князь Сіверський, Руданський

Тьму­тор­кані

В стре­ме­но сту­пає,

А Ізяс­лав у Києві

Брязки за­чу­ває, -

А Вла­ди­мир Все­во­лодів

Хоч сам не без ду­ху,

У Чернігові що­ран­ку

Затикає ву­ха.

Тогді й са­мо­го Бо­ри­са,

Сина Вя­чес­ла­ва,

Привела на суд до се­бе

Олегова сла­ва

І пок­ла­ла на зе­ле­ну

Кінську па­по­ло­му

За оби­жу Оле­гові,

Князю мо­ло­до­му.

Там і кня­зя Ізяс­ла­ва

Вони до­ко­на­ли,

І Свя­то­полк сво­го батька

Із тої Ка­яли

Повелів на коні взя­ти,

На угорські коні,

Та відвез­ти до Києва

До церк­ви свя­тої.

О, Оле­га Го­рис­лав­ця

Війни пам'ята­лись:

Тогді землі в усо­би­цях

Росли й засіва­лись,

І жит­тя Дай­бо­га вну­ка

В кра­мо­лах гу­би­лось,

А з-за князів і їх лю­дям

Віку вко­ро­ти­лось.

Тогді рідко в землі Руській

Орачі співа­ли,

А частіше ко­ло трупів

Ворони кри­ча­ли,

Та ще га­лич ле­пе­та­ла

І зби­ра­ла діти,

Коли з ни­ми на по­жи­ву

Хотіла летіти.

Тако-то, лю­ди! Бу­ли бійки,

Були в нас і сму­ти,

Та та­кої, як се бу­ла, -

Такої й не чу­ти!

З ран­ня світа до ве­чо­ра

З ве­чо­ра до світа

Летять стріли ка­ленії,

Як град се­ред літа,

Гримлять шаблі об ше­ло­ми,

Коп'я мо­ло­децькі

Тріщать в полі чу­жо­земнім,

В землі по­ло­вецькій,

Чорна зем­ля під ко­пи­том,

Як та рілля, зри­та,

Всі кос­тя­ми засіяна

І крівлею зли­та.

Полягли там Все­во­ло­да

Полки го­ло­вою,

І по цілій землі Руській

Ізійшли ту­гою…

А що ж мені за­шуміло

Рано за го­ра­ми?

А що ж мені задз­веніло

Ще пе­ред зо­ря­ми?

То князь Ігор своє військо

В по­ле за­вер­тає,

Бо жаль йо­му Все­во­ло­да,

Що вже по­ги­бає.

І би­ли­ся день, і дру­гий,

І третій день би­лись,

Та в по­лу­день і Іго­ря

Стяги по­ва­ли­лись…

Тут-то брат­тя роз­лу­чи­лись

З бе­ре­га Ка­яли,

Тут для се­бе кри­ва­во­го

Вина не діста­ли.

Тут лиш військо докінчи­ло,

Сватів на­поїло,

А са­мо за Руську зем­лю

Землі по­поїло.

Никне тра­ва жа­ло­ща­ми,

Листя ізсу­ши­лись,

І де­ре­во не­бо­ло­гом

До землі скло­ни­лось.

5

Невесела ж бо то, бра­те,

Година нас­та­ла:

Вже пус­ти­ня та повітря

Силу повк­ри­ва­ла.

То в си­нах Дай­бо­га вну­ка

Злибіда ожи­ла

І на зем­лю Тро­яно­ву

Дівою сту­пи­ла;

І лебіжи­ми кри­ла­ми

Розплескала мо­ре

І у До­ну, плес­ка­ючи,

Розбудила го­ре.

Розбудила врем'я тяж­ке,

Підійнялись фінни,

А у князів на по­га­них

Усобиця ги­не,

Бо брат бра­ту став ка­за­ти:

"Се моє, мій бра­те!"

"І се моє, і то моє!" -

Другий став ка­за­ти,

І за ма­ле, як ве­ли­ке,

Стали ви­мов­ля­ти

І самі на се­бе ста­ли

Крамоли ку­ва­ти.

А по­гані зі всіх сторін

Зволікали си­ли

І на рідну зем­лю Руську

Бідою хо­ди­ли…

О, да­ле­ко ж зай­шов сокіл

К мо­рю птахів би­ти,

Та храб­ро­го вже Іго­ря

Полку не вскре­си­ти.

Жгля і Кар­на в Руську зем­лю

З кри­ком пос­ка­ка­ли

І там в по­лум'ї чер­вонім

Змагу ви­ми­ва­ли.

І спла­ка­лись руські жо­ни,

Стали го­ло­си­ти:

"Ой уже ж нам мужів на­ших

Мислю не змис­ли­ти,

Ні мис­лею ізмис­ли­ти,

Думою зга­да­ти,

Ні очи­ма ог­ля­да­ти,

Ні гос­ти­ни бра­ти,

Ні зо­ло­та, ані срібла

Не пе­ре­си­па­ти!"

Застогнав-бо вже і Київ

Жалем та ту­гою,

Зажурився і Чернігів

Напастю ли­хою,

Туга жят­ка роз­ли­ла­ся,

Наробила жа­лю,

І пе­чаль те­че, жи­рує

По русько­му краю.

А князі усе на се­бе

Крамоли ку­ва­ли,

І по­гані Руську зем­лю

Всюди оббіга­ли,

І зби­ра­ли дань по білці

Од кож­но­го дво­ру,

І си­па­ли доб­ром руським

По синьому мо­рю.

Бо тії два Свя­тос­лавці,

Бо тії дві си­ли,

Всеволод і храб­рий Ігор

Кривду роз­бу­ди­ли,

Котру батько їх київський

Приспав бу­ло ти­хо…

О, ве­ли­кий Свя­тос­лав той

Був по­лов­цям ли­хо!

Він роз­пу­див їх пол­ка­ми,

Стальними ме­ча­ми;

Він на зем­лю по­ло­вецьку

Наступив но­га­ми,

Притоптав гор­би ви­сокі

І яри гли­бокі,

Змутив ріки і озе­ра,

Висушив по­то­ки;

І Коб'яка з лу­ко­мор'я

Вихром мо­ло­децьким

Він вих­ва­тив із залізних

Полків по­ло­вецьких.

І по­пав Коб'як по­га­ний

В Київ, у сто­ли­цю,

В Свя­тос­ла­вові по­кої

В кня­зе­ву грид­ни­цю.

Тож-то німці та ве­недці,

Греки та мо­ра­ва

Князя Іго­ря не хва­лять,

Хвалять Свя­тос­ла­ва.

Того гу­дять, бо він стра­тив

Полки мо­ло­децькі

І зо­ло­то руське вси­пав

В ріки по­ло­вецькі.

Ще й для се­бе, мо­ло­до­го,

Добув сідло но­ве,

Сів із сво­го зо­ло­то­го

В сідло кощійо­ве.

6

Зажурилися заб­ра­ла,

І весілля пла­че,

І Свя­тос­лав за­жу­рив­ся,

Смутний сон по­ба­чив.

"Снилось мені, - став ка­за­ти, -

І ба­чи­ли очі,

Що в Києві між го­ра­ми

Спав я сеї ночі

І що ви ко­ло пос­телі

Тисової ста­ли

І чор­ною пап­ло­мою

Мене одя­га­ли;

Що хтось мені ви­но чер­пав,

Вино синє бу­ло

І з тяж­кою тру­ти­ною

Ізмішане бу­ло;

Що з по­рожніх че­ре­па­шок

Жемчуг ви­си­па­ли

Мні на гру­ди якісь лю­ди

І мя ми­лу­ва­ли;

Що в те­ремі зло­то­верхім

Стелю по­хит­ну­ло

І дош­ки самі сто­яли,

Сволока не бу­ло;

Що во­ро­ни ті бісові

Всю ніч-вечір гра­ли

Та у Плінська на бо­лоні

Ліса об­би­ва­ли…

А я шлю їх і не зішлю

На си­неє мо­ре…"

"Княже! - мо­ви­ли бо­яри, -

Ум заб­ра­ло го­ре!

Се ж бо в те­бе два со­ко­ли

Полетіло з ха­ти.

З от­ня сто­ла зо­ло­то­го

Щастя по­шу­ка­ти;

Пошукати Тьму­тор­ка­на,

Вернути до­до­му

Або ше­ло­мом по­пи­ти

Великого До­ну.

То вже крильця тих со­колів

То вже припіша­ли,

Тії крильця вже по­гані

Шаблями об­тя­ли,

А са­мих їх опу­та­ли

В залізнії пу­та,

Бо в день третій - пам'ятаєш? -

Темно бу­ло ту­та.

Два чер­во­них стов­пи згас­ло,

Дві сонці зтемніло,

І мо­ло­дих два місяці

З ни­ми по­темніло.

То Оле­га й Свя­тос­ла­ва

Тьма об­во­ло­чи­ла,

То й на річці, на Ка­ялі,

Тьма світ пе­рек­ри­ла…

Горе-горе землі Руській

Великеє ду­же:

Розсипались по­лов­ча­ни,

Як гніздо пар­ду­же,

Розсипались, розілля­лись,

Морем за­то­пи­ли,

І буй­ст­во їх ве­ли­кеє

Дає фінну си­ли.

І вже ганьба пе­ре­нес­лась

І ста­ла хва­лою,

Уже й нуж­да підійня­лась,

Тріснула на во­лю,

Уже й ди­во по­ко­ти­лось

По чис­то­му по­лю.

І готськії діви гра­ють

По синьому мо­рю

І по бе­резі співа­ють,

Руським зло­том дзво­нять;

Вихваляють врем'я Бу­са,

Земсту Ша­ра­ко­ня;

І ми­лу­ють тую земс­ту,

Як ди­ти­ну ма­ти!

[А нам уже, нам, дру­жині,

Весілля не ма­ти!"]

7

Тоді Свя­тос­лав ве­ли­кий

Сплакав за си­на­ми

І зо­ло­те сло­во мо­вив,

Змішане з сльоза­ми:

"Ой Іго­рю! Все­во­ло­де!

Сини мої милі!

Рано ж бо ви по­ло­вецьку

Землю зак­ви­ли­ли.

Рано зем­лю ту ме­ча­ми

Стали зак­ви­ля­ти,

Рано, ра­но собі сла­ви

Почали шу­ка­ти.

Та не­чес­но ж то ви, діти,

Ворога по­би­ли,

Та не­чес­но ж кров по­га­ну

По землі про­ли­ли…

Знати сер­це ва­ше храб­ре

У горні сто­пи­лось,

Ще й до то­го у буй­ості

Само за­ка­ли­лось

Закувалось, за­ка­ли­лось,

Діти мої милі!

Чи ж си­вині моїй срібній

Се ви учи­ни­ли?..

Не вид­жу ж