Руданський - Ігор - князь Сіверський, Руданський

1

Чи ж не го­же ж то нам бу­де

Словом давнім, бра­те,

Словом труд­них оповідок

Пісню над­по­ча­ти,

Пісню то­му Іго­реві,

Святослава си­ну,

Що во­див ко­лись на бійку

Храбрую дру­жи­ну?

Та й по­ча­ти тую пісню,

Як би­ли­на бає,

А не з дум­ки, не з за­мис­лу,

Як Бо­ян співає.

Бо Бо­ян той, як ко­му лиш

За пісню бе­реться,

То мис­лею по де­реві

Так і роз­те­четься.

І га­няє сірим вов­ком

Через го­ри, яри,

І літає ор­лом си­вим

Під самії хма­ри.

І лиш бу­ло усо­биці

Давні спо­га­дає,

Десять со­колів на ста­до

Лебедів пус­кає.

І ко­то­рую лебідку

Сокіл до­ти­кає,

Та лебідка по­пе­ре­ду

Пісню і співає

То ста­ро­му Ярос­ла­ву,

То то­му Мстис­ла­ву,

Що ка­созько­го Ре­де­дю

Зарізав на сла­ву.

Або ко­ли спо­га­дає

Недавню го­ди­ну,

То й Крас­но­му Ро­ма­нові,

Святослава си­ну.

Не со­колів на лебідок

Той Бо­ян пус­кає:

То він пальці свої віщі

На стру­ни спус­кає.

І на живі тії стру­ни

Лиш пальці нас­ко­чуть,

То во­ни вже самі сла­ву

Князям і бренько­чуть.

Так пічне­мо ж собі, бра­те,

Пісню ту співа­ти

Від Вла­ди­ми­ра ста­ро­го

До Іго­ря то­го,

Що закріпив собі ро­зум

На буйнії волі,

Що на­ост­рив своє сер­це

Одвагою в полі;

Що з од­ва­ги і дру­жи­ну

Повів мо­ло­децьку

За рідную зем­лю руську

В зем­лю по­ло­вецьку.

2

Глянув Ігор про­тив сон­ця -

Сонце по­мер­ка­ло,

І од не­го ціле військо

Тьмою прик­ри­ва­ло.

А він ка­же до дру­жи­ни:

"Браття і дру­жи­но!

Лучче ж нам по­тя­тим бу­ти

Ніж в по­лоні ги­нуть!

А ся­де­мо, милі брат­тя,

На бистрії коні,

Подивимся, по­гу­ляєм

По синьому Доні!"

Спала кня­зеві охо­та

Дону скуш­ту­ва­ти;

І в за­палі за­був знам'я

І став про­мов­ля­ти:

"Хочу з ва­ми, ру­си­на­ми,

Військом мо­ло­децьким,

Коп'є своє при­ло­ми­ти

В полі по­ло­вецькім

Хочу в полі по­ло­вецькім

Голову зло­жи­ти

Або До­ну ве­ли­ко­го

Шеломом по­пи­ти!.."

О Бо­яне мій, Бо­яне!

Старий со­ловію!

Пощебечи пол­ки тії,

Бо я не умію.

Ти по де­реві мис­леннім

Соловейком граєш,

Ти до хма­ри і до не­ба

Думкою літаєш.

Ти споїв би враз і сла­ву,

І тодішнє го­ре,

Ти слідив би за Тро­яном

Через ліса-го­ри.

Скажи ж мені, як по­ча­ти,

Подай мені ру­ку!..

Може, бу­ло так співа­ти

Олегову вну­ку:

Не со­ко­ли че­рез по­ле

Од вітру не­суться,

Галичі ста­да до До­ну

Великого б'ються.

Або, мо­же, мій Бо­яне,

Велесовий вну­че,

Може, мені так по­ча­ти,

Може, бу­де луч­че:

Іржуть коні за Су­лою;

В Києві весілля;

Трублять тру­би в Но­вог­раді,

Стяги край По­тив­ля.

Ігор тілько Все­во­ло­да

Милого че­кає.

Аж Все­во­лод при­бу­ває,

Брата і вітає:

"Один ти, мій бра­те-світе!

Одна моя сла­ва!

Таж обид­ва ми, Іго­рю,

Сини Свя­тос­ла­ва!

Сідлай, бра­те, свої коні,

А мої го­тові,

Там, у Курська, осідлані

Стоять на­го­тові.

А мої ку­ря­ни - жваві

І свідомі діти:

Вони в ме­не під тру­ба­ми

Змаленьку впо­виті,

Кінцем коп'я го­до­вані,

Зросли у ше­ломі,

Путь-дороги їм відомі,

Яри їм зна­комі.

У них лу­ки на­тяг­нуті,

А ту­ли одк­риті,

У них шаблі на­ост­рені

Ще й крівлею злиті.

Самі ска­чуть се­ред по­ля,

Як вов­ки кро­ваві,

Шукаючи собі честі,

А кня­зеві сла­ви!"

І всту­пив мо­гу­чий Ігор

В стре­ме­но но­гою.

І поїхав з своїм військом

По чис­то­му по­лю.

Сонце йо­му путь-до­ро­гу

Тьмою зас­ту­пає,

І ніч стог­не і грізьбою

Птахів роз­буд­жає,

І звіри­на се­ред сте­пу

Свище, за­ви­ває

І на де­реві ви­сокім

Диво вик­ли­кає.

І шле чут­ку на По­мор'є,

Сулу і Су­ро­же,

Волгу, Кор­сунь і до те­бе,

Тьмуторканський бо­же.

І по­ловці не­го­тові

Дороги об­ра­ли

І до До­ну ве­ли­ко­го

Степом пробіга­ли.

І скрипіли їх теліжки

В опівнічну по­ру,

Як ле­беді роз­пу­щені

По синьому мо­рю.

Веде Ігор своє військо,

К До­ну поспішає,

А біда йо­го без ча­су

Птахів по­па­сає.

Та й вов­ки в ярах по­доб­но

Лиха виг­ля­да­ють,

І ор­ли на кості клек­том

Звірину скли­ка­ють.

На чер­воні щи­ти бре­шуть

Степові ли­сиці…

О Руськая зем­ле, зем­ле!

Ти вже на гра­ниці!

Довго-довго ніч смер­кає,

Зоря-світ за­па­ла,

Мла по по­лю роз­ко­ти­лась,

Поля повк­ри­ва­ла.

Заснув ще­бет со­ловійний,

Галки по­чи­на­ють,

А ру­си­ни се­ред по­ля

Міцно спо­чи­ва­ють.

І все по­ле зго­ро­ди­ли

Своїми щи­та­ми,

Шукаючи собі честі,

А кня­зеві сла­ви.

3

Рано в п'ятни­цю ру­си­ни

Половців наг­на­ли

І пол­ки їх по­ганії

Прахом по­топ­та­ли.

І роз­си­па­лись стріла­ми

По вра­жо­му по­лю,

Красних дівок по­ло­вецьких

Гнали у не­во­лю.

Брали зло­то й па­во­ло­ки,

Брали й ок­са­ми­ти,

А лиш­кою мос­ти собі

Почали мос­ти­ти.

І мос­ти­ли по бо­ло­тах

Та по тря­со­ви­нах

Опанчами, ко­жу­ха­ми,

Зроччям по­лов­чи­на.

А чер­во­ний стяг і чілку,

Білую хо­руг­ку

І ра­ти­ще срібне да­ли

Олегову вну­ку.

І Оле­га гніздо храб­ре

Спочивати сіло;

О, да­ле­ко ж во­но, бідне,

В по­ле за­летіло.

Ніби во­но й не ро­ди­лось

Само для обижі

Ні со­ко­лу, ні кре­че­ту,

Ні звірині хижій;

Ні со­ко­лу, ні кре­че­ту,

Ні ор­ло­ву си­ну,

Ані то­бу, чор­ний во­рон,

Вражий по­лов­чи­ну!

А Гзак уже сірим вов­ком

Вибігає з до­му,

А за Гза­ком Кон­чак їде

К ве­ли­ко­му До­ну.

На дру­гий день ду­же ра­но

Руські пог­ля­да­ють,

Аж кри­ваві в небі зорі

Світ оповіда­ють,

Чорна ту­ча іде з мо­ря

І зак­ри­ти хо­че

Штирі сонці, і по нії

Блискавка миг­ко­че.

Бути-бути сього ран­ку

Великому гро­му,

І до­щеві йти стріла­ми

З ве­ли­ко­го До­ну!

Тут-то коп'ям про­ла­ма­тись

В полі по­ло­вецькім,

Тут-то шаб­лям потріща­ти

В ше­ло­ми пол­вецькі

На сій річці, на Ка­ялі,

Край ти­хо­го До­ну…

О Руськая зем­ле, зем­ле!

Вертайся до­до­му!

Ото й вітер, внук Стри­богів,

Замахав кри­ла­ми

На Іго­ря військо - з мо­ря

Повіяв стріла­ми.

І дви­жить зем­ля і стог­не,

Ріки те­куть мут­но,

Порох мо­ле пок­ри­ває,

Стяги ма­ють смут­но.

Ідуть з До­ну, ідуть з мо­ря

Половецькі си­ли,

Зі всіх сторін Іго­реві

Полки обс­ту­пи­ли.

І бісові діли кри­ком

Все по­ле ук­ри­ли,

А чер­во­ни­ми щи­та­ми

Русини пок­ри­ли.

Закричали по­лов­ча­ни,

Заіржали коні.

А ти, ту­ре Все­во­ло­де,

Стоїш на бо­роні!

Ти на військо по­ло­вецьке

Прискаєш стріла­ми,

Ти гри­миш об їх ше­ло­ми

Стальними ме­ча­ми.

Куди ско­чиш, де посвітиш

Шеломом блис­ку­чим,

Там го­ло­ви по­ло­вецькі

Валяться на кучі.

І ше­ло­ми оварськії

Щербаті ва­ли­лись,

Бо у те­бе, Все­во­ло­де,

Стріли за­ка­ли­лись.

Якії ж то, мої брат­тя,

Дорогії ра­ни!

Він за­був жит­тя і ша­ни,

Чернігів ко­ха­ний.

Забув кня­жиї зви­чаї

І сто­ли­цю яс­ну,

І кня­ги­ню свою ми­лу,

Глібовну прек­рас­ну.

4

Були віки Тро­янові,

Літа Ярос­ла­ва,

Були бійки і Оле­га,

Сина Свя­тос­ла­ва,

Що, бу­ва­ло, лиш кра­мо­ли

Мечем висікає

То по цілій землі Руській

Стріли розсіває.

Що, бу­ва­ло, в