Леся Українка - Поезії, Леся Українка

квіток для мене

Ні в полі, ні в діброві, ні в душі.

Колись я мала той дівочий звичай,

Як покидала край який надовго,

Збирати квітки з наймиліших міст

І брати їх на пам’ятку з собою,-

Тепер взяла я грудочку землі,

Колись її положать надо мною…

Сестрице люба, я тобі бажаю

Ясного щастя (коли се не мрія!),

Щоб «радою» і радістю ти стала

Усім, кого ти любиш. Я бажаю,

Щоб сеє перше і безмірне горе

Було останнім у твоїм житті.

Коли ж яка смутна година прийде

І сльози самохіть поллються із очей,

Тоді поглянь, кохана, на схід сонця

(В ту сторону, де наша Україна)

І пригадай, що десь є хата й серце,

Тобі одкриті завжди. Може, думка

На схід полине, а печаль на захід.

Для мене, сестро, щастя не бажай

(Ми з ним чогось не можемо ужитись!),

Ти побажай мені одваги й сили більше

Сповняти той великий заповіт,

Що я несу з собою на Вкраїну…

Хай спогад мій між вами буде краще,

Ніж я сама була,- адже здалека

Тумани навіть золотом сіяють,-

Тож «споминайте добрими словами»!

Для мене спогад про те щастя й горе,

Що всі ми вкупі тут переживали,

Тим буде, чим молитва для набожних.

А вас усіх… ні, годі вже! Прощай!

 

Леся.

 

БОЖА ІСКРА

 

 

Вороги

Геть їх, поетів! навіщо їх співи?

Хто тепер слухать їх рад?

Нас оглушили вже «тихі мотиви»

«Снів» тих, «фантазій», «балад»!

 

Чули ми й тую «громадськую тугу»,

Все то слова голосні,

Хату нагріти в зимовую фугу,-

Навіть на те не судні!

 

Годі тих співів! і так уже сумно.

Поспіхом спів ваш бринить…

Слова не тямите мовить розумно,

А віршувать - аж горить!

 

Прихильні

Ні, не стихайте, солодкії співи,

Всяк з нас їх слухати рад,

Любо колишуть нас тихі мотиви

«Снів» ваших, «мрій» та «балад».

 

Тільки навіщо той смуток і туга,

Вже ж бо і так ми сумні.

Хай нас колишуть, як пестощі друга,

Ваші лагідні пісні!

 

Ніч налягла безпросвітним склепінням,

Очі й серця нам тьмарить,

Хай же привітним і тихим промінням

Божая іскра горить.

 

Поет

Годі вам, гурт ворогів і прихильних,

Марні слова промовлять.

Краще ідіть научіть божевільних,

Як їм притомними стать.

 

Бачили ви, як велике багаття

Кида вогонь аж до хмар?

«Божая іскра» - то тяжке прокляття,

Дикий і лютий пожар.

 

Вогнища того не може людина

Ні запалить, ні вгасить,

В кого ж запала хоч іскра єдина,-

Вік її буде носить!

 

SLAVUS - SCLAVUS 22

 

 

Слов’янщина! - який величний гук,

Який широкий і містично темний.

І скільки літ і як багато рук

Для неї будували храм таємний.

Посеред храму п’єдестал звели,

І статую поставили на ньому,

І вид, немов Ізіді, зап’яли

Покровом щільним ідолові свому.

Стоїть таємна статуя давно,

Час тихо упливає рік за роком,

І досі ще нікому не дано

В лице їй глянути одважним оком.

А що ж величної Слов’янщини сини,

Німої матері проречистії діти,

Між людьми чим прославились вони?

Чим похвалитись їм, з чого радіти?

Дивітеся: з них кожний, як один,

Що світ би здержав на плечах здорових,

Міцний, як дуб кремезний, слов’янин

Покірно руки склав в кайданах паперових

Та раз у раз поклони низькі б’є

Перед стовпом, короною вінчанним,

Порфірою укритим; стовп той є

По праву спадщини царем названий.

І кожний весь в крові, в сльозах його лице,

Троїстая нагайка тіло крає,

А він, ховаючись, плете сильце

І братові під ноги простирає.

Колись, бувало, сильний чуженин

Слов’ян-рабів виводив на майдани,-

Тепер, куди не глянь, усюди слов’янин

На себе самохіть кладе кайдани,

І кажуть всі: варт віл свого ярма,

Дивіться, як покірно тягне рало!

Ні, ймення слов’янина недарма

Синонімом раба між людьми стало!

 

БРАТОВІ Й СЕСТРІ НА СПОМИН

 

 

Мені в сю ніч приснився ясний місяць,

високе небо, вільний винокол.

Блакитне світло сяло і тремтіло,

немов огонь таємний чарівниці,

а над тополею зоря світила,

моя зоря, що скрізь мені сіяла,

поки мене не замкнуто від неї

в камінній клітці в чотирьох стінах.

Мені приснилась, друзі мої рідні,

безсонна ніч одна, що так давно минула,

та не забудеться вона повік.

В той час була для мене скрізь весна,

вона була і в серці, і в природі,

блакитні й білі проліски цвіли,

і я втішалася весняними квітками

так, мовби всі вони росли для мене…

І я тоді жила. Безсонні ночі

минали швидше, ніж у сні коханім,

снувались думи, пролітали мрії,

а спогади з надіями сплітались

в один вінок, були там лаври, квіти…

були й терни, я потім те дізнала,

тоді ж не чула - ніч зачарувала.

Ти знаєш, сестро, як блакитна нічка

бентежить серце, думку порива?

«Не спи, не спи! - говорить ясний місяць,-

бо, як заснеш, я промінь наведу,

немов стрілу, і встрелю в сонне око,-

присняться марища бліді і невиразні,

жах стисне серце і розбудить вмить.

Не спи, не спи, тебе я очарую,

і наяву побачиш дивний сон».

Чи знаєш, брате, як лагідна зірка

говорить: «Погаси робочу лампу,

покинь книжки, забудь свою роботу,

поглянь на мене і згадай ті зорі,

що