Леся Українка - Поезії, Леся Українка

думці моїй зостається

Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.

 

Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,

І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…

Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу,-

Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» - чи я б тобі мовила: ні?..

 

«Коли вже зачепили сі питання…»

 

 

Коли вже зачепили сі питання

Про бога й про посмертне оживання,

То й я вам думку висловлю свою,

Куди не так, як німець ваш, поважно,

Але, я думаю, не менш одважно.

Не буду я тепера говорить

Про Зевса, Одіна, про Браму і Єгову,-

Вони вже вмерли, їх не оживить,-

Тепер уже пора змінити мову,

Тепер сказати треба: бог деїстів,

Бог скептиків і бог детерміністів.

Що скаже бог деїстів мому серцю?

Я юшки не люблю без солі і без перцю.

Імення бога скептиків: «Не знаю»,

Щось я такого й богом не вважаю.

В детерміністів світ наладжений так стало,

Що там для бога місця вже не стало.

Всі три боги невлад, створить нового трудно,

Та й віршувать на сюю тему нудно.

До того ж на землі у нас так мало волі,

І без богів начальства в нас доволі…

Тепер питання друге. Далебі,

Повірте слову, мій шановний друже,

Посмертного життя не хочу я собі,

Мені про нього гірше ніж байдуже.

Туманне «там» подобатись не може,

«Загробний світ» спіритський - боронь боже!

Попасти в пекло, може, се й цікаво,

Але воно занадто вже яскраво

Описано у Данта. І, здається,

Я знаю трошки, що то пеклом зветься.

Піти у рай (хто має цю надію!),-

Немає там ні горя, ні зітхання,

Але нема ні дружби, ні кохання,-

Такого раю я не розумію.

Там, крім набожної, нема літератури.

Я ж артистичної, як знаєте, натури,

Поезія виключно релігійна,

Як всяка річ, занадто тенденційна,

Чогось мене не радує зовсім,

Отак, як ці німецькі мудрі вірші

(Мої здадуться вам далеко гірші),-

Здається, можна покінчить на сім.

 

ПРОРОЧИЙ СОН ПАТРІОТА

 

Посвята шан. редакторові «Буковини» 18

 

 

Що за диво, що за нове чудо!..

Перед світом у святу неділю,

Вельми дивний сон мені приснився,

Що немов я опинився в Римі,

Там я бачив Колізей і Форум,

Капітолій і Тарпейську скелю,

Звідки давні римляни невдячні

В діл спихали чесних патріотів.

Та те все мене не вдовольнило,

Бо хто бачив Святоюрські вежі, 19

Староруські Золоті Ворота,-

Що для нього Колізей і Форум,

Капітолій і Тарпейська круча?

Що нам римські цезарі й герої?

Таж прецінь у нас князі бували!

Але далі: Ватікан я бачив

І отця святого в Ватікані.

Але й то, панове, ще не диво.

То ж би навіть і у сні був сором -

Бути в Римі та не бачить папи!

Вище всіх червоних кардиналів

Він сидів у ясних білих шатах.

На подушці оксамитній долі

Спочивала золота пантофля.

Різних націй вірні католики

На колінах лізли до престолу

Цілували золоту пантофлю,

Отже, й я поліз услід за ними -

Най же й русин буде так, як люди!

Річ святу поцілувавши тричі

(Один час тому, що батько в плахті),

Я поглянув на святе обличчя

І зненацька скам’янів від дива -

Хоч у сні ніщо нас не дивує,

Але ж то було всім дивам диво:

Я побачив руськеє обличчя,

Римською тіарою вінчанне! 20

Боже мій! та я його так часто

Зустрічав у львівськім семінару!

Він пізнав мене і так промовив:

«Повернися у свою країну,

Понеси їй звістку благодатну,

Що віднині кожний вірний русин

З ласки бога станеться безгрішним,

Тільки має всім властям коритись.

«Нҍсть бо власті, еже не от бога».

(Тут я нишком усміхнувсь, панове:

Вже цього він міг би нас не вчити!)

А хто хоче просто йти до раю

І в вінці, як мученик, сіяти,

Той повинен прочитати пильно

Цілий річник «Руського Сіона». 21

(Тут, не знаю, чи й признатись, браття,

Защеміло трошки в мене серце).

 

Окрім того, я заповідаю

Вірним всім піти в похід хрестовий

Проти всіх плюгавих, одчайдушних

Сіячів ворожих, бридких впливів,

Їх нам треба нищить без пардону!

Буде вам за сеє рай на небі,

На землі ж - та поки що се тайна…»

Тут я крижем впав перед престолом,

Хтів промовить щось,- але прокинувсь

І покликнув голосом великим:

«Гей, на бога! милі руські браття,

Хоч би всім нам згинути судилось,

[Мусим мати] свого кардинала!

А вже сам він дійде до престолу».

Вже ж бо сон мій не зовсім даремний,

Бо казала так моя бабуся

(То ж була сама народна мудрість):

Сон, що сниться у неділю рано,

Зроду-звіку не минає дарма.

 

НА ПАМ’ЯТЬ 31 ІЮЛЯ 1895 РОКУ

 

 

Тепер прощай! Хто знає, чи надовго?

Ми, може, хутко будем походжати

По горах київських та по гаях волинських,

А може, поки зійдемося знову,

Води багато утече з річок

І сліз з людських очей. Хто теє знає?

Колись я думала для тебе на прощання

Увити гарне рондо чи сонет

І рифмами уквітчати навколо,

Немов гільце весільне,- та шкода́!

Торік бувало тут, над сим потоком,

Звивала я тобі вінки барвисті,

Тоді ж у мене і квітчасті вірші

Жартуючи лилися з-під пера,-

Але тепер нема