Леся Українка - Поезії, Леся Українка

десь далеко, там, у парі сяють,

я завжди в них дивлюсь, мов у свічада,

в таку блакитну нічку, як оця».

Мої кохані, я б сказала вам:

не слухайте отих речей підступних,

та знаю, що даремне згине рада,

бо я сама собі її давала

і власна рада марне загубилась.

У тую нічку, що давно минула,

що я тепер побачила у сні,

я довго слухала розмову чарівну

ясного місяця й лагідної зорі,

а серце стукотіло так раптово,

а думи ткали безконечну тканку,

мережану при сяєві блакитнім,

аж поки сяєво зробилося рожевим,

тоді у серці якось обізвалось,

мов жайворонка спів, виблиснуло, мов промінь…

Коли ясне весняне раде сонце

малу кімнату рясно освітило,

то на столі на білому папері

виразно рівні щілочки чорніли…

Про що були мої думки й писання,

не буду вам казати, друзі рідні,-

бо в вас, наперекір сумним очам,

прорветься гама непокірна сміху,

і буде жаль мені на сльози, вам на сміх.

Тож не питайте, що мені іще

примріялось в блакитному сіянні.

Мені в сю ніч приснився місяць ясний,

високе небо, вільний винокол…

 

5.12.1896

 

«Не дорікати слово я дала…»

 

 

Не дорікати слово я дала,

І в відповідь на тяжку постанову

Ти дав колючу гілочку тернову,

Без жаху я в вінок її вплела.

Рясніше став колючий мій вінок…

Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала

Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

Я в серце прийняла безжалісний клинок.

Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,

Готова я приймать і рани, і терни

За марні мрії, за святії сни

Пречистого братерства і любові.

 

2.02.1897

 

«…Так прожила я цілу довгу зиму…»

 

 

…Так прожила я цілу довгу зиму.

Зима минула, і весна настала,-

Для мене все однакова пора.

Мій час пливе собі так тихо-тихо,

Як по ставку пливе листок сухий.

Чудне життя… якби часами серце

Живим жалем і болем не проймалось,

Не знала б я, чи справді я живу,

Чи тільки мріється мені життя крізь сон.

Стіни чотири тісно оточили

Мене навколо: се ж увесь мій світ.

Там, за вікном, я чую, світ інакший

Шумить-гуде, веде свою розмову.

І туркіт повозів, і людські голоси,

Дзвінки трамваїв, гомін паровозів

Зливаються в одну тремтячу ноту,

Мов тре́моло великої оркестри.

І день і ніч гуде ота музика.

Який шумливий світ там за вікном!

Та я його не бачу. Тільки й видко

Мені з вікна шматок різьби на брамі

Та ще тополю із міського саду,

Крізь неї часом зіронька світила.

Ще видко неба стільки, що в вікні.

Тепер я знаю, що весна надворі,

Бо соловейки здалека щебечуть,

Лунає гомін листя молодого,

І крізь тополю вже зорі не видко.

Раніш я знала, що була зима,

Бо миготіли за вікном сніжинки

Та срібні візерунки на шибках.

Оце мені уся пори признака…

І жаль мені, і думаю я з жалю:

Та чи не так, як от тепер весну,

Я бачила кохання, й молодощі,

І все, чим красен людський вік убогий?

Те все було, та тільки за вікном.

 

25.04.1897

 

«Ти, дівчино, життям розбита, грай!»

 

 

Ти, дівчино, життям розбита, грай!

Грай на оцих людьми розбитих струнах,

Ачей же так гармонії осягнеш,

Її ж було в твоїм житті так мало…

О, не вважай, що криком, а не співом,

Акорди перші залунають. Грай.

Адже й твоє життя так починалось.

Де ж потім ти взяла ті ніжні тони,

Що навіть злих людей до тебе привертали?

Ти їх знайшла в своїм розбитім серці,

Невже не знайдеш їх в розбитих струнах?

Грай.- Ось оця струна зовсім порвалась,

Ти не торкай її; ся так ослабла,

Мов тетива в дитячім самострілі,

Торкнись її злегенька, ледве-ледве,

Вона озветься тихо, мов луна

Себе самої. Як рука натрапить

На ту струну, що ствердла від мовчання,

Шарпни струну безжалісно, потужно

І брязни в неї, наче на пожежу.

 

ПРОКЛЯТТЯ РАХІЛІ

 

(Апокриф)

 

 

«Чутно крик в Рамі, великий плач і скарги, Рахіль плаче по дітях своїх і не може потішитись, бо їх немає».

(Єв. Матв. II, 18)

 

 

З’явилося новеє світло в світі,

У Віфліємі, в тихому селі,

І засвітилася у темному блакиті

Нова зоря, щоб і старі, й малі

Дорогу знали до свого месії,

Малого сина вбогої Марії.

Пішли усі поклон йому віддати -

Волхви, царі і вбогі пастухи,

Втішалася обрана богом мати,

Сповнялась материнської пихи,

Святої гордості, що кожна мати має,

Як на руках своє дитя тримає,

Бо кожній матері дитя її месія,

Давно сподівана і справджена надія.

О матері! щасливі тричі ви,

Коли про вашу любую дитину

Не дбають ні царі, ні мудрії волхви,

Коли нова зоря очей не вабить сину,

Тоді не треба кидати господи

І йти на безвість у далекий край,

Щоб рятувать від лютої пригоди

Свою дитину, свій єдиний рай,

Так, як Марія сина рятувала,

Свій скарб єдиний, скарб той світовий,

Що сила темная на страту роковала,

Бажаючи вгасить вогонь новий.

Вночі зібралася мала родина

І подалась в пустиню крадькома,

В пустиню їх зоря провадила сама,

Оберігала їх сторожа янголина,

Безлюднії шляхи пісковаті біліли,

По них вигнанці йшли замислені, самі,

Як мрії, крила янголів летіли,

А винокол був