Василь Врублевський - Нардепка

маїх руках. Думаїшь, званка іспугался? Ха-ха! Да мнє проста жалка тіб’я стала, вот і всьо, а єслі б нєт, так і нікто б міня нє заставіл тіб’я пасіліть. Паняла?

– Да-да, поняла! – закивала знову Милоська, переходячи на кацапську, хоч ніколи нею в житті не розмовляла. – Всьо я поняла…

– Ета харашо, чьто ти панятлівая, – похвалив комендант. Та й пропонує: – Вінца випьєшь са мной?

Милосьці, правду кажучи, не хотілося, але й відмовитись боялася: ану знов розсердить коменданта?

Отож, сказала:

– Можна, якщо німножєчко…

Комендант відчинив шафку, дістав дві гранчасті склянки, коробку цукерок (ополовинену вже) і пляшку з високим горличком та темно-червоною рідиною. Розлив у склянки по горішні обідки, кивнув Милосьці, вказуючи очима на стільця:

– Садісь! Вип’єм за твойо прібитіє в нашє благословєнноє царство!

Милоська пригубила й поставила склянку на стіл.

– Нє-нє, так нє гадіцца! Да дна нада! – і комендант втиснув їй гранчака в долоню. – Пєй, а то нє відать тіб’є харошай комнати, как сваєво заднєво прахода бєз зєркала! Пасєлю в пьятімєсную. А єслі всьо будєт у нас палюбовна, то магу в двумєсную тіб’я апрєдєліть. Панімаєшь? Да чьто там в двумєснаю! Я магу дажє тіб’я адну в трьохмєснаю. Жіть будішь, как в маслє качацца! Лаві, как гаваріцца, мамєнт!

Коли б та сердешна секретарша, навчаючи дипломатії, попередила б чи бодай натякнула, чим та дипломатія закінчитися може!..

Прокинулась Милоська на ранок сама в «трьохмєсной», згадала, що було, і жах крижаним панцирем скував їй серце: «А що ж тепер буде? А що ж як забірємінію?»

Днів зо три ходила, мов прибита, ледве діждалася вихідних, щоб у село поїхати. А в автобусі, коли дорога заспокоїла (бо таки ж додому, до тата з мамою!..), обдумала все тихо-мирно й спокійно – і визрів у Милоськи простий, але й геніальний, план: «Поїду завтра до Стьопки. Скажу, щоб вертався. А не захоче, то дам йому. Ми ж не розведені, якщо й справді забірємінію, то вже не відкрутиться!..»

І стало Милосьці, як так придумала собі, легко й вільно, та так, що навіть на спів потягнуло. Ледве дочекалася доїхати, і, вийшовши з автобуса, пішла не селом, а вздовж крайньої вулиці полем, та й наспівалася ж, поки батьківського обійстя дісталася, аж у горлі запершило.

10

Як задумала, так і зробила.

Побачив Стьопка її та й онімів. Обмацував зголоднілим поглядом цицьочки Милосьчині, що двома тугенькими горбками видималися під блузкою (зумисне тіснувату зодягла), по тім очі його опускалися нижче й нижче, дійшли до литочок, а вони у Милоськи були завше кругленькі й налиті – тут природа не поскупилася, вділила їй саме те, що треба.

– Так ось, – сказала Милоська, усміхаючись, – приїхала я, значить.

А Стьопка (ну, не придурок?):

– А чого приїхала?

Милоська очі заокруглила, стрельнула злостиво випученим поглядом, та й замовкла на якийсь час. Запитання Стьопчине збило її з пантелику, – ніяк-бо не думала, не гадала, що така оказія може вийти. Добираючись до райцентру, науявляла собі: як забачить Стьопка її, кинеться з обійманням, приставатиме, зійтись умовлятиме. А що ж? «Чого приїхала?» Прикидається, що нерадий, гордість, бач, свою показує!

Хотілося Милосьці розвернутися та й піти, – але куди ж ти розвернешся к лихій годині, куди підеш?! Хочеш чи ні, а треба укоськувати цього придурка. Нікуди не подітися – треба!..

Отож, проковтнувши образу, зсилувала себе усміхнутися й промовила:

– Стьоп, а Стьоп! Не можу без тебе!

Степан вмить немов підріс – самолюбство заграло в ньому, як винчак у бутлі.

– Я знав, – каже, – що приїдеш, бо такі чоловіки, як я, на дорозі не валяються.

– Що правда, то правда! – підтакнула.

А собі подумала: «Мели, мели! Домелешся!..»

– І мама мені те саме говорять, – провадив Степан далі. – Таких, каже, як ти, Стьопчику, чоловіків ниньки вдень із свічкою не знайти. Та я, щоб ти знала, вже міг би хоч десять разів приженитися за цей час. Та за мною тут сохнуть! Але ж я не якийсь там, щоб не по закону. Хоч і не живу з тобою, но все ж розписаний.

– Так-так, Стьопчику, так-так! Не такий ти, не такий! – підспівувала йому Милоська, а на гадці одне їй: хай приндиться собі, хай, аби тільки вийшло, як спланувала…

Підохочений, Стьопка так розійшовся вихвалятися, аж піт йому на лобі виступив.

– Ну, ладно, – сказав, витираючи долонею чоло. – Приїхала, значить, миритися?

– Та звісно ж! Не можу без тебе!

– Н-да, – почухав Стьопка собі підпахвину. – Діло серйозне. А жить де будем?

– Я тепер у городі, – сказала Милоська. – На фабриці роблю, у гуртожитку кімнату маю.

– Нє, у город я не хочу, – шморгнув носом Стьопка. – Там все дороге в магазинах, а тягати з села сумки – руки можна надірвати. Та й що я там буду робить?

– На фабрику можеш устроїтися, місця є.

– Ким?

– Ну, в цеху, робітником. Грузчики непогано заробляють.

– Грузчиком? Дурний я чи що? Чи алкаш якийсь? Нє, грузчиком не хочу.

– То можна на слюсаря чи токаря вивчитись.

– Треба подумать, – Стьопка знов почухав себе під пахвою. – Але це діло серйозне.

Якийсь час мовчки терещились одне на одне.

– Може, до хати зайдем? – спитала Милоська, починаючи побоюватися, що час збігає, а діло, що привело її сюди, застовбичилося; у душі звивала гніздечко тривога, повертатися у село ні з чим Милосьці аж ніяк не хотілося.

– В дім не можна, – сказав Стьопка, і знов почухався.

Те його чухання Милоську неабияк дратувало. Але що вдієш? Мусила миритися.

– Мати сваритимуть мене, – пояснив Стьопка. – Вони мені все врем’я наказують: «Дивись, як прийде перепрошувати, ти не зразу, не спіши. Хай помучиться, щоб наука була». А що, хіба не правду кажуть мати?

Милосьці на язиці засвербіло гостреньке слівце, але й тут стрималася. Хай, подумала, варнякає, аби тільки не зірвалося…

Отож, сплюнувши те слівце під ноги, запропонувала:

– То, може, на острів підем? – помовчавши, додала: – Посидим в кущах, як колись. Пам’ятаєш?

Задумався Стьопка. Ненадовго, правда.

– А що? – озирнувся скрадливо, ніби боявся, що хтось підслуховує їх. – На острів можна піти. Тільки знаєш що? Ти йди отою вуличкою, – кивнув вправо, – а я піду тою, – махнув рукою в протилежний бік, – щоб разом нас не бачили. Зійдемось біля кладки, добре?

«Придурок! – лайнулась подумки Милоська. – Ну повний тобі предур, на всю голову!»

А вголос – стишено й лагідно:

– Гаразд, Стьопчику, як скажеш…

11

Ой, як же воно, трясця його матері, кумедно все вийшло: скрадалися, мов чужі, як ото полюбовники чи парубок з дівкою, котрим приспічило так, що нікуди