Василь Врублевський - Нардепка

спинилася, подивилася на Милоську нерозуміюче, здвигнула сухенькими плечима – мовляв, що з тобою, дитино?

– Не підходь! – ще дужче першого репетнула Милоська.

– Ну добре, – замирливо проказала Терендиха. – Не буду, раз не хочеш.

Милоська ступила крок убік, другий. Хотіла обійти бабу стороною, ще й голову одвернула, щоби очі її не виділи.

– Еге ж, доню, – долинуло до неї, – мене, звісно, можеш обминати, але від долі свеї не втечеш. Хотіла тобі щось виповісти, та як не хоч слухать, то й не стану…

– Нема мені про що говорить з тобою! – огризнулася Милоська. – Досить, що ти вже чоловіку мому всякого натеренділа!

– Та що ж я йому такого сказала?

Милоська пристала: а й справді, подумала, що вона Стьопці такого натренчила? А він же не розказував нічого, тільки й того, що патякав без угаву: «Любиш мене чи нє?»

Може, завагалася, баба нічого такого й не казала. Може, сам придумав, щоб нерви потріпати.

– Ну? – Милоська зиркнула вимогливо на Терендиху. – Що ж ви йому набалакали?

Баба поправила сухорлявою рукою хустку, цямкнула беззубим ротом, ніби доминаючи щось.

– Та нічого такого! – перехрестилася. – Ось тобі й хрест святий, що тільки й сказала: жаль Милосю, бо не дасиш ти щастя їй.

– А то чого ж не дасть? – підступила Милоська до баби.

– Бо й не дасть, – вела стара далі, промовляючи спокійно й розмірено. – Покинула б ти його, доню, поки не пізно, а то надбаєш дитинку, а життя все’дно не буде, і покинеш ти його все’дно, а дитяті без батька нащо ж тоді рости? Та й сама ти гулящою станеш.

– Та що ти, стара курво, мелеш! – спаленіла Милоська. – Та я тебе зараз як перетягну штахетиною, то й ноги задереш!

І, потверджуючи щирість своїх слів та злу-презлу лють, підбігла до плота, вхопилася руками за штахету, смикнула її, а та, чорти б її узяли, струхлявілою була, й за мить лежала Милоська навзнак у вуличній куряві, сама задерши ноги і скавулячи з болю та досади.

– Бог все видить! – прорекла баба й поволеньки закрочила до свого двору.

Перед хвірткою зупинилася, оглянулася на Милоську, котра все ще корчилась на дорозі, поойкуючи, зітхнула й проказала сама до себе:

– Яке йшло, під таке й лягло…

6

Про кляту цю пригоду не обмовилась Милоська ні словом ні Степанові, ані батькові з матір’ю.

Молоде-дурне! Якби ж знала, що з того утаєння вийде!..

А вийшло он що: роздягнулась увечері, а Стьопка й вирячився.

– А що це у тебе за синець на задниці?

Затрусило його, аж зуби зацокотіли дрібко-дрібко, а очі кров’ю набрякли.

Милоська й губи не встигла розтулити, як він – з кулаками.

– Ой! – верескнула.

– Де, падлюко, шлялася?

Та й – хрясь!!! – в перенісся.

Потемніло Милосьці в очах, як ото електрику несподівану вимкнуть.

Як прояснилось, побачила: лежить Стьопка посеред хати, з носа в нього кров юшиться, а над ним мати Милосьчина з вазою кришталевою стоїть і горланить:

– Я тобі покажу, як до моєї доні руки простягувати! Як покажу, то ноги протягнеш!

А Стьопка скавулить псом недобитим:

– Повішусь! Повішусь, гади ви такі!..

7

Наступного дня потрусини мали бути, але куди там!.. Які потрусини? Милоська з носом перебитим лежить, а зятька й слід простиг – ще вночі звихрився…

Сміху й пересудів було на селі і до зими, і цілу зиму, тільки під весну забуватись людям ця пригодонька стала, та й то як зійдуться дві чи три кумасі поплескати язиками, то вже ж неодмінно хоч кількома словами, а згадають: «Ну, що там Дизьова Милоська? Замужем чи вже у розводі?»

Не лишалося Милосьці нічого кращого, як вивтікати од глузувань та насмішок людських до міста.

Ех!.. а було ж послухай батька з матір’ю!..

8

Влаштувалася на фабрику, дали їй спецівку і папірця на поселення в гуртожиток. Прийшла поселятися, а комендант – навідріз:

– Містов нєту!

– Як же нема? – тицькає Милоська йому папірця. – Та мене ж послали!

– Куда?

– До вас, ось і направлення.

– Можєшь подтірєть ім кої-чьто! – розлютився комендант. – Ілі замєсто затичькі пріспособіть, а містов у міня нєту!

– Та ж мене послали до вас! – мало вже не вмивається рясними слізьми Милоська.

– Будішь мнє здєсь права качать, так я тіб’я знаїш куда пашлю?!

– Права не маєте! – занервувала Милоська.

– Да іді ти в пєнь!

Комендант запосягся виштовхувати Милоську в коридор.

– Попріїзжают тут у город всякії шавкі дірівєнскії і вийобуваютця! Іді падмойся сначала!

І так турнув бідолаху, що Милоська заледь втрималась на ногах, а то б зітерла носом фарбу на підлозі.

– Научісь вопєрвих с начальством разговарівать, дірьовня!

Побігла Милоська назад на фабрику – скаржитися.

До директора хотіла, та секретарша не пустила.

Пустити не пустила, але (що то добра душа!) вислухала Милоська, валідолу дала, мінералки.

– Випєй, дєвушка, а я сійчас всьо устрою.

Натисла наманік’юреним пальчиком на кнопочку селектора.

– Іван Дєнісавіч? Чьто жє ви нє прєдупрєділі, чьто мєст в абщєжітії нєт?

«Кто ета сказал, чьто нєт?» – озвався динамік голосом коменданта.

– Значіт, єсть мєста?

«Єсть! Пачєму би ім нє бить?»

– Тагда нє пайму я, Іван Дєнісавіч, пачєму ви атказалі в пасєлєнії дєвушкє, каторая полчаса назад пріхаділа к вам?

«Кто атказал? Я атказал? – селектор мало не зарухався від обурення. – Клівіта ето! Формінная клівіта! Я бил занятой і папрасіл єйо абаждать за двєр’ю, а чєрєз мінуту вихажу, так єйо і слєд простил!»

– Ну, харашо, Іван Дєнісавіч, харашо! Ана, навєрноє, нє поняла вас. Самі понімаєтє, только в город прієхала, нє прівикла єшьчо к абщєнію в нових условіях. Ви уж прастітє єйо і пасєлітє.

«Ладно, пускай пріходіт. Па правдє гаваря, рабочій дєнь у міня канчаєца, но пайду навстрєчу, пасіжу єшьчо, покамєст прійдьот…»

– Ну вот, – посміхнулася секретарша до Милоськи, закінчивши розмову з комендантом. – Нікакіх праблєм! Ти жє жєнщіна, должна дєйствовать умно, діпламатічєскі. Нє митьйом, как гаваріцца, так катанієм. А напралом лєсть нє стоіт. Паняла, мілая?

9

Ох, зрозуміла Милоська, зрозуміла!

Та ліпше, може, було б їй вродитися пришелепкуватою, а не такою до науки скорою.

Бо прийшла до коменданта, а він – єхидненько:

– Ну чьто, дірьовня, подмилась уже?

А тоді зачиняє двері, ключа в замку повертає й каже:

– Замужєм, в анкєті запісано, ти. Да?

Милоська мовчки киває.

– Ета харашо, – каже комендант. І, придивляючись до Милоськи короткозорими своїми й масними очицями, немов у лупу, запитує: – Какую комнату хатішь? Харошую, да?

– Якщо можна, – тихо й несміливо одказує Милоська.

– Можна! – сміється комендант. Приязно так сміється, доброзичливо навіть. – Всьо можна! Здєсь всьо в