Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

я вибрався із отієї халепи, він при першій можливості розпорядився, щоб мені оплачували квартиру…

— Газету у це втягувати не треба, — спокійно сказав Хижняк у слухавку. — Гаразд, пишіть. Хоч президенту. До побачення.

Він обережно поклав трубку на важіль.

— Догрався?

— У смислі?

— Твої розваги ось у мене де! — ребро його долоні черкнуло гострого борлака. — Чому я весь час мушу витягати тебе з міліції?

— А вони мене самі відпустили…

— Розібралися? — він жбурнув сигарету на стіл. — Знаєш, чим це могло скінчитися? Працівник газети «Міські новини» звинувачується у зґвалтуванні та вбивстві! П’яна бійка зимою в центрі міста…

— Я захищав честь жінки.

— Ви бачили таке? П’яна хвойда вирішила продинамити клієнта, він їй вмазав, і тут благородний гідальґо, який щойно замочив премію, лізе заступатися! А скандал на презентації видавництва «Лада»? Ти пам’ятаєш, як ти назвав директора?

— Пам’ятаю. А ви пам’ятаєте, що до путчу він був головлітівським цензором і різав усе підряд? А тепер у нього, бачте, видавництво, яке видає європейську класику українською без жодних купюр!

— На прес-конференцію ти з’явився п’яним! У нього були всі підстави викликати міліцію!

— Я випив лише сто п’ятдесят!

— Не важливо, скільки ти тоді випив! — він стомлено помовчав. — Андрію, те що сталося вчора, дуже серйозно. Що це за історія? — уже спокійніше запитав шеф.

— Яка?

— Ну, з убивствами цими… Мені слідчий так до ладу і не пояснив…

— А він і мені нічого не пояснив. Я думав, що ви знаєте.

— Ні, ми нічого не писали. Хоча у нас, як ти знаєш, нормальні контакти з органами. Але вони чомусь мовчать.

— Значить, так задумано.

— Угу, — шеф потер пальцями скроні. — Гаразд, йди працюй. Валера там зашивається.

Працювати треба, це факт. Але мені необхідно зробити ще один дзвінок…

Ми домовились зустрітися у ґриль-барі на площі біля входу. Я замовив курячі стегенця і чотири пляшки темного пива — для Василя, бо я пива терпіти не можу.

Книш з’явився у двобортному костюмі і при краватці. Якби не казенний вираз обличчя, якого він набув за три роки праці в прес-службі МУВС, його можна було б прийняти за бізнесмена середньої руки.

— У мене мало часу, — він налив собі повну склянку пива, помилувався шапкою піни і відсьорбнув.

— У мене теж.

— Ти ба, який збіг обставин! — Вася влив у себе вміст склянки, пожував курятини і налив собі ще пива.

— Ну, розказуй, — нетерпеливився я.

— Та я сам мало що знаю. Ти ж сам колись кримінальну хроніку вів, заглянь у будь-яку газету або зведення МУВС по ящику. Що там? «Знайдено труп громадянина Сидорова. Вбивцю затримано. Це Б., такий собі тип, який ніде не працює». Або: «Пограбовано й підпалено комерційний кіоск. Ведеться слідство. Підозрюється такий собі П., який ніде не працює…» І так далі. Вони дають, розумієш, лише таку інформацію: того взяли, це розкрили, там підозрюють… Не будуть же вони повідомляти: «слідів нема», «слідство зайшло в глухий кут» і тому подібне. Їм, розумієш, свою роботу треба показати. А тут самих убивств за добу в середньому вісім по місту! Кожних три години! П’яний чоловік рубонув сокирою дружину, на розбірці парочку крутих поклали, одна ДТП як мінімум, жінка чоловіка-бабника крисячою отрутою травить… Ну, і тому подібне… А щодо розкриття — хріново!

Вася раптом помітив, що говорить надто голосно, знітився і допив чергову склянку.

— Ось так і з першою дівчиною, — повів далі вже тихіше. — Уваги ніхто не звернув. Задушили й задушили. Слідство на місці тупцяє… Коротше, чутки пішли, коли другу дівку знайшли. Там же, в студмістечку. Той же почерк — ударив у обличчя, оглушив і задушив.

— Не зґвалтував?

— У тому-то й річ! Причини незрозумілі. Здається, навіть не грабував…

— Імена, прізвища знаєш?

— Якщо чесно — тільки це й знаю. Решту хлопці додумують. Все ж таки цікаво — свій чикатило в місті з’явився!

— Чутки й плітки породжує відсутність інформації.

— Розумний ти надто… Коротше, першу звали Тетяна Роднянко. Філфак, п’ятий курс. Ішла пізно від якихось друзів, наче з кимось-там посварилася, була трошки під мухою…

— «Від якихось», «з кимось»… А точніше?

— Слухай, я не слідчий! — Вася ледь не хлюпнув мимо склянки.

— Гаразд, давай далі, цікаво.

— Цікаво йому… — відпивши пива, Книш трохи заспокоївся. — Судячи по синцях на шиї, п’ястуки у цього мерзотника розміром з лопату. Сліди взуття — сорок четвертий розмір. Хоча зріст у нього трохи вище за середній, десь так метр вісімдесят. Судячи з того, як він її задушив, бугай здоровий. Ти, до речі, не тягнеш на нього абсолютно…

— Спасибі…

— Через дев’ять днів знайшли другий труп, — Вася пропустив заувагу повз вуха. — Усіх їх, між іншим, двірники знаходять. Рано-вранці. Кожен — на своїй дільниці. Другу звали Слава Корецька, себто В’ячеслава, треба ж так назвати дитину… Вона місцева, жила біля студмістечка, поверталася з общаги від подруги чи від приятеля, точно не знаю. Той же спосіб убивства… З третьою жертвою ти був, гм, до певної міри знайомий. Наталя Кущенко, четвертий курс біофаку. Тут уже два тижні після другого вбивства, так що навряд чи у нього якась система.

— Ми не психологи.

— І не сищики! Ти журналіст, я журналіст! Ми робимо висновки тільки з тієї інформації, яка у нас є!

— Не кричи, на нас озираються… Інформації ж ніякої, закрита.

— Так, закрита! Я пояснив, чому