Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

тут знайшли третю вбиту дівчину. Наталку Кущенко. Тут, на траві, під кущами бузку. Де вона любила мене, п’яну морду. Де й почалася, власне кажучи, для мене вся ця історія. Якщо вікно відчинене, то прекрасно чути все, що діється внизу. Хай навіть із третього поверху…

— Чого ти у вікно ломанувся?

Я чекав, що спитають щось подібне. І відповісти треба.

— Максим працював двірником у тій общазі.

— Підробляв, — тихо виправила Валя.

— Неважливо. Він знав свою територію. Знав про вікно без скла. І продумав усе до дрібниць. Спровокував усіх нас, побіг не додому і не подалі від погоні, як усі нормальні люди, а забіг до гуртожитку і вистрибнув з протилежного боку через вікно… Юлька жила ж поряд із ним, вона й пішла туди, біля входу він її й перехопив…

— Яка Юлька? — знову втрутилася Валя.

— Я винен, — її запитання ігнорувалися. — Коли він побіг у той бік, я мусив згадати, що він біжить на робоче місце. Тоді б легше було здогадатися… Хоча… Хто його знає… Принаймні…

Про дзвінок Макса я вирішив мовчати. Про нього вже ніхто не дізнається.

— Ми здуру пострибали за тобою. Не знали, де тебе й ловити, Гошка додумався, — Алик вишкірився. — Раз, каже, чувак так підірвався, значить, важливе щось. А важливе зараз тільки одне —

Юлька. Вона додому пішла, він точно за нею туди рвонув. Бачиш, устигли…

Я знову визирнув у вікно.

— Менти вже сюди пішли…

Алик діловито окинув поглядом кімнату.

— Шмон буде.

Двері хтось штовхнув ззовні, потім постукали. Алик відчинив і впустив розпашілого Гошу.

— Дивіться, що там валялося! — він підняв за шлейку звичайнісіньку чорну сумку, з якими ходить мало не кожен третій.

— Де взяв і чому сюди припер?

— Там валялася, під кущем. Може, його?

Три пари очей подивилися на Валю. Та глянула на сумку.

— Так, це Максимова, — заговорила вона глухо. — Він її всюди з собою носив.

Тепер мене розібрала цікавість. Навіть збираючись вбивати, не залишив сумку дома… Раптово згадалася деталь, на яку жоден з нас не звернув уваги — до бару він зайшов із сумкою. Всюди носив, каже…

Я простягнув руку до сумки, та Гоша вже випередив мене і розстебнув блискавку. Рука його зникла в сумці і витягла звичайнісінький загальний зошит.

— Усе? — здивовано запитав Алик.

Гоша потрусив сумкою над підлогою.

— Раз носив із собою постійно, значить, важливе щось, — зробив логічний висновок Алик і перегорнув кілька сторінок. — Писанина якась, каракулі. На, глянь, ти пісатєль, по твоїй часті.

Звичайнісінький зошит у клітинку. Почерк справді корявий… Я розгорнув зошит так, щоб бачила Валентина.

— Хто писав?

— А… що там?

— Почерк чий! — я сам здригнувся від свого крику.

— М… Максим-мів…

Просто переді мною висіло на стіні велике дзеркало. З нього дивився брудний, перемазаний кров’ю і грязюкою тип, який тримав у руках розгорнутий зошит і кривився, як блазень. Почерк не з кращих, але розібрати можна, у кожного журналіста є досвід розбирати будь-які каракулі. Я знову пробіг очима текст.

«Кілька причин змусили мене взятися за перо…»

Двері без стуку відчинилися, і маленька кімната-«двійка» стала раптом наповнюватися людьми.

Травень 1995 — серпень 1996 pp.

Ніжин — Київ

Оглавление ЧАСТИНА ПЕРША   ТРЕТЯ ЖЕРТВА   ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ   ПЕРША ЖЕРТВА   ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ   ТРЕТЯ ЖЕРТВА   ДРУГА ЖЕРТВА   ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ   ЧЕТВЕРТА ЖЕРТВА   ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ   П’ЯТА ЖЕРТВА ЧАСТИНА ДРУГА   «ЗОДІАК»   МУХТАР   «ЗОДІАК»   ІГОР   МАКС