Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

що випромінювали вікна, було досить, щоб побачити розпластану на мокрій землі Юльку. Поли білого плаща широко розметані. Вона, здається, вже не опиралася натискові на горло могутніх рук Макса, котрий одним коліном, правим, упирався в землю, другим давив Юльці на живіт. На мою атаку він ніяк не відреагував, навіть не повернув голови. Своєю справою він займався зосереджено.

Я відчайдушно замолотив кулаками по спині Макса. З усієї сили копнув його ногою. Обхопив руками за шию, смикнув за волосся. Тільки після цього він немов отямився, пустив Юльку, повільно підвівся і повернувся до мене. Ми дивилися один на одного, важко дихаючи.

— Ти, — промовив Макс і зробив крок мені назустріч, переступивши через Юльку, яка лежала, не ворушачись.

У якому-небудь фільмі чи романі ми б почали обмінюватися репліками, я кинув би йому в обличчя звинувачення і слова викриття. Але ми не в кіно, і я мовчки кинувся на нього, викинувши стиснуту в кулак правицю вперед для удару. Макс прийняв удар, і мені здалося, що кулак ткнувся в туго набитий мішок із піском. Вдруге вдарити я не встиг — Макс перехопив руку, і могутній снарядоподібний кулак довбонув мене в груди. Хлопці Мухтара били професійно, із знанням справи, Макс явно не вмів битися, його удари нагадували дику некеровану стихію. Зі стихією впоратися набагато важче.

Я полетів на землю, встиг ухилитися від носака, що мчав на мене, скочив на ноги і почав нову атаку, але черговий снаряд впечатався мені у сонячне сплетіння. Одразу десь щезло повітря, перед очима розвели хоровод різнобарвні зірочки, я зігнувся — і тоді отримав удар в обличчя. Здається, на якусь секунду я вирубався, а коли прийшов до тями, то відчув на собі тягар могутнього тіла, а руки мої, якими точно керувала підсвідомість, всіляко заважали п’ятірням Макса обхопити моє горло. Я зігнув ногу в коліні, намагаючись скинути з себе тіло, засмикався, але могутній натиск ламав мій опір. На своєму обличчі я відчував важке гаряче дихання. Максу вдалося натиснути коліном мені на живіт, у мене знову перехопило подих, і нарешті його руки дістали моє горло. Біль… Хрипіння… Це я хриплю? Зірочки в очах… Вони тьмяніють, тьмяніють, дихати зовсім неможливо…

Як крізь вату, чую голоси, крики, тягар з мого тіла раптом звалюється, в легені проривається повітря, якому несподівано заважає кашель…

Я остаточно прийшов до тями. Я лежу на боці, скарлючений, тримаюся руками за горло і хрипко кашляю. Хтось підхопив мене під руки і допоміг підвестися. Зірочки перед очима зовсім щезли, і я бачу перед собою стурбоване обличчя Гоші.

— Живий? Живий?

Тепер я відчуваю, що можу стояти міцно, і відсторонив його рукою.

— Де… він?

Але Гоші не треба відповідати, я вже бачу Макса. Від нього по черзі відлітають обидвоє Аликів, він відбивається від них з якимось диким гарчанням.

— Стріляй у цю суку! — загорлав Гоша.

І справді бабахнув постріл. Полум’я спалахнуло з обох боків, Алики стріляли одночасно, і два постріли злилися в один. Хтось із них одразу вистрілив знову, але це було зайвим. Макс повільно осів на землю, спочатку опустився на коліна, потім завалився на бік. Маленький Алик, голосно лаючись, почав азартно копати тіло, Алик потягнув його убік за руку.

Я згадав про Юльку, повернувся в її бік усім корпусом. Вона сиділа на землі, широко розкинувши ноги, її рвало, спазми супроводжувалися схлипуванням і кашлем. Гоша в розгубленості стояв над нею.

— Ей, що у вас там? — почув я над головою.

З вікон витикалися голови цікавих. Хай дивляться. Все одно. Все скінчено.

Я тільки зараз відчув, як ниє все тіло. Накульгуючи, підійшов до Макса, схилився над ним, торкнув за плече.

Третій постріл справді був зайвим. Перші дві кулі влучили в стегно, третя розвернула перенісся. До горла підступила нудота, і я ледь устиг відступити на крок.

Хтось поплескав мене по спині. Я випростався, повернувся. Поряд стояв Алик.

— Нормально? Малий перестарався. Зараз тут будуть менти. Мухтару буде важко все зам’яти…

— Самооборона, — я сам не вірив, що все обійдеться. — Ви можете тікати. Я дочекаюся ментів і піду до кінця… Дайте мені пістолет і розбігайтеся.

Алик і Маленький Алик перезирнулися. Маленький Алик простягнув мені зброю, та Алик зупинив його руку.

— Все одно стріляли двоє… Розтин, експертиза… Малий нехай іде геть. Іди до Мухтара, малий, розкажи йому все… Він придумає… Гошику, теж вали звідси!

— Я буду з Юлькою! — ображено крикнув Гоша.

— Тоді віддай малому свою пушку. Заберуть, шкода… Що робимо? — тепер Алик запитував мене.

Я вкотре подивився на труп. На того, хто єдиний з присутніх, будь він живим, зміг би пролити світло на всю цю історію. На єдиного справжнього свідка, який замовк назавжди. Я вже уявляв собі, в чому мене будуть звинувачувати, додав сюди розлад психіки, маніакальний психоз…

— Ходімо до нього додому…

Двері відчинила його дружина. Той же неохайний халат, те ж розтріпане волосся. Подив на обличчі.

— Твого чоловіка застрелили. Там, на вулиці, — Алик одразу поставив крапки над «і» і пройшов до кімнати. Я зайшов слідом і зачинив за собою двері.

— А… а… ви… хто? — тихо запитала вона.

— Сядь і сиди. Тобі скоро все пояснять, — грубо наказав Алик, гидливо штовхнувши її в бік ліжка. Мені стало шкода цю молоду жінку. По-моєму, Валя… Так, Валя… Але зараз не до неї. Це жорстоко, але зараз вона справді на другому плані.

Я підійшов до вікна і прочинив його. З шурхотом відірвався свіжозаклеєний папір, що допомагав зберегти тепло. Я глянув униз. Третій поверх. Просто піді мною біліє Юльчин плащ, і Гоша вже щось палко доводить патрульним омонівцям, які встигли вже наспіти.

Саме