Тарас Григорович Шевченко - «…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори

од Бога /І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!»

Такою ж фундаментальною темою у ранній Шевченковій творчості є звернення до героїчного минулого України. До слова кажучи, інтерес до старовини відомий усім національним літературам часів романтизму, для прикладу назвемо твори В. Гюго, О. Пушкіна, В. Скотта.

Однак інтерес Шевченка до історії України не випадає пояснювати лише літературною модою, бо він був невгасимим, стабільним: твори цього кола проблематики є на всіх етапах поетової творчості. Минувшина цікавила його як невід'ємна частина буття рідного народу. Інша справа, що осмислення її відбувалося з різних підходів. Приміром, якщо перші його літературні твори занурені в романтику визвольних змагань українського народу, то на другому етапі він пильніше зосереджується на актуальних проблемах, а історію перечитує з позицій сучасності. В останні ж роки життя національну історію та майбутнє України поет ставить у контекст мета історії людства.

Т. Шевченка замолоду цікавили передовсім славні сторінки національної історії: боротьба українців із турками («Іван Підкова»), поляками («Тарасова ніч»), повстання народу проти шляхти («Гайдамаки»). Подих вільного козацького степу віє з його творів, що прославляють геройство, вірне побратимство, а головне – служіння Україні. Згадані історичні поеми – це хвала лицарському завзяттю, гордість нащадка за волелюбних предків. Щоправда, є тут і сум за колишніми вольностями, гіркота поразки:

Де поділось козачество, Червоні жупани? Де поділась доля-воля? Бунчуки? Гетьмани? Де поділося? Згоріло? А чи затопило Сине море твої гори, Високі могили? …

(«Тарасова ніч»)

У ранніх історичних поемах змальовані могутні постаті творців історії з-під Шевченкового пера постають Іван Підкова і Тарас Трясило, Іван Гонта і Максим Залізняк, Гамалія. Останній з них, як відомо, не є історичною особою – цей образ узагальнює риси козацьких ватажків. Поет, власне, і не переслідував мети достовірно відтворювати факти і події, а відображав їх духовну суть.

Історичні натяки вчуваються й у творі «Катерина» (1838), яким розпочинається в «Кобзарі» шерег поем, об'єднаних образом жінки, темою материнства. Ка-терина-українка закохалася в офіцера-чужинця (російського дворянина), людину іншої ментальності.

Він – з країни, що (теж оманою!) загарбала її вітчизну і «згнущається» нею. Отож загальнонаціональна історія повторюється на рівні окремої людської долі, внаслідок чого образ Катерини набуває символічного звучання.

У «Катерині» материнство нещасне, зневажене. Покладений в основу сюжету випадок, як на ті часи, звичайний: проста дівчина з українського села «полюбила москалика, як знало серденько». Москаль Іван не такий щирий – він з тих, хто «любить жартуючи, жартуючи кине». Так і зробив – Катерина ж залишилася… з немовлям на руках. Вона терпить глум, приниження, вигнання з рідної домівки, що було в ті часи поширеною карою покритці. Усе в ім'я любові. Вона сподівається на краще, аж доки у засніженій дорозі на Москву не знайде зрадливого коханого. Іван відштовхнув її, відцурався дитини, а Катерина з горя утопилася…

Образ жінки у творчості Т. Шевченка духовно вивищувався – рухався від побутового до онтологічного, від буденного до вічного. Ганна із соціально-побутової поеми «Наймичка» (твір написаний у 1845 р. і належить до періоду «трьох літ»), теж не знайшовши щастя у коханні, знаходить його у материнстві. Вона залишається жити і присвячує своє життя сину Марку. Ганна зрікається самої себе – стає «наймичкою невсипущою» на хуторі, де колись підкинула бездітному подружжю своє дитя, і відкриває цю таємницю лише на смертному одрі. Подиву гідна така материнська любов! І її звеличує у своєму творі Т. Шевченко.

У 1857 p., після звільнення з Новопетровського укріплення, митець пише «Неофіти». Поема цікава не лише образом перших християн, а й образом матері Алкіда. Вона стає свідком мученицької смерті за віру рідної дитини. Здавалося б, де взяти сили пережити таке невимовне горе? Та Алкідова мати знаходить їх і продовжує розпочате її сином – стає речником християнських ідей:

І помолилась в перший раз За нас розп'ятому. І спас Тебе розп'ятий Син Марії. І ти слова Його живії В живую душу прийняла. І на торжища і в чертоги Живого істинного Бога Ти слово правди понесла.

Образ матері піднімається на щабель духовного подвигу, подвижництва.

І нарешті, поема «Марія» (1859) – вершина Шев-ченкових роздумів про материнство. Твір належить до останнього періоду творчості, позначеного великим впливом Біблії. У «Марії» йдеться про Богоматір. Але автор не дотримується всіх нюансів біблійної розповіді про неї – натомість звертається до трактування цього образу в усній народній традиції, сам переосмислює його. Відтак Богородиця стає в його творі більш земною, точніше в жінці-матері Т Шевченко вбачає божественне.

Як бачимо, Шевченкові твори надзвичайно взаємопов'язані – певні теми знаходять розвиток на всіх етапах його творчості, сюжети сягають різних епох людства і нації, образи доповнюються новими смисловими відтінками. У цьому особливість «Кобзаря» – це надзвичайно цілісна книга.

Таку особливість Шевченкової спадщини можна простежити й у творах, написаних на історичну тематику. Ми вже аналізували ранні історичні поеми «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Гамалія». На другому етапі творчості (1843–1847 pp.) поет знову гортає сторінки минулого українського народу – пише поезії «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине…», містерію «Великий льох», послання «І мертвим, і живим…» Нині його найбільшою мірою турбує:

За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра??

(«Чигрине, Чигрине…»)

Т. Шевченко переймається питаннями: що принесла українцям славетна героїка? Де ж позитивні наслідки звершень державних мужів? Нарешті, які помилки мала національна історія? Настав час критичного аналізу цих фатальних помилок, і до такого аналізу не в останню чергу спонукали Т Шевченка поїздки в Україну 1843 р. і 1845 р.

Багатющий матеріал для розуміння історичних поглядів митця знаходимо у творі «Великий льох». Він, сповнений символів, підтекстів, натяків тощо, належить до жанру політичної поеми-містерії.

Перша з трьох її частин – «Три душі». У ній, шляхом інакомовлення, йдеться про ключові моменти в історії України, коли вона втрачала і врешті-решт втратила свою державність. Причому вони мисляться автором як переступи народу проти національних інтересів, як гріхи, за які і в рай не пускають. Перший із них – підтримка народом Переяславської угоди 1654 p., яку уклав Б. Хмельницький з російським царем Олексієм Михайловичем; другий – нерозуміння самостійницької політики І. Мазепи; третій – рабська покірність русифікаторським заходам цариці Катерини II.

Із цих фабульних ходів можна виснувати: Т. Шевченко докорінно розходився в поглядах з офіційною російською історіографією. Тому свого часу йому довелося пережити цькування з боку критики «Гайдамаків»: Коліївщина 1768 р. зазвичай трактувалася як повстання «розбойників і ворів», а не лицарів волі, як було це для нього.

Зрілий поет Т. Шевченко глибоко вчитується у хитросплетіння