Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Вельма кинулася вперед і копнула верескливу і дряпучу тварючку, відкидаючи її від дверей. Маріс ухопила кінець смика і намотала його собі на руку.

Ту ж мить розчинилися двері і з них, роззираючись на всі боки, виткнулася кутаста веретенникова голова.

— Я приніс зілля для свого пана, — почав він, — а також…

— А-а-ау-у-у! — заголосив лемурчик, і до болю в голосі звірятка долучалися гнів та образа.

Щип замовк.

— Де… де ручна тваринка молодої панночки? — поспитав він засапано.

— Тобі ніщо не загрожує, — заспокоїла його Вельма. Веретенник помітив, як у руках Маріс звивається розлючений лемурчик, і скривився. Вельма осміхнулась. — І не сором тобі? Щоб оце такий бугай, такий здоровило-веретенник та боявся крихітного лісового лемурчика!

— Я… тобто… — зніяковіло заворушив антенами Щип. — У мене нове повідомлення для пана, Найвищого Ак…

— Авжеж, авжеж, чеши далі! — нетерпляче гукнула Вельма. Подеколи старий веретенник бував страшенним марудою.

— Повідомлення надійшло від Вітроногого Шакала, капітана піратського небесного корабля «Приборкувач ураганів». — Щип відкашлявся. — Він перепрошує, що його затримали непередбачені обставини, але сподівається прибути не пізніше як за дві години від названого ще раніше часу, про який я доповідав панові…

— Як завжди, тебе принесло запізно, — вдруге урвала Вельма веретенника. І кивнула на розчинені балконні двері, де за майвом штор Лініус Паллітакс щиро вітав Вітроногого Шакала. — Гадаю, капітан зможе особисто переказати своє повідомлення, — глузливо додала вона.

— Це вже занадто, — жалісно пробуркотів веретенник. — Я ще не оголосив про його прибуття…

— О, нічого страшного! — сказала Вельма, яка завжди вважала поведінку веретенника щонайменше за дивацьку. — Але на вашому місці я б уже йшла, — додала вона, — поки Мізинчик не випручався знову. — Тут лемурчик заверещав і ще голосніше, ніж перше. Щипова голова ураз зникла, і Вельма зачинила двері. — Прекумедна істота, — засміялася вона. — Чи ба, не сповістив про прибуття! Таж Вітроногий Шакал — давній приятель нашого пана. Ну-бо, Маріс, — сказала вона, повертаючись до кросон, — живенько все прибери. На твого батька чекає робота.

Та Маріс її не слухала. Знічев’я чухаючи під бородою лемурчика, який уже муркотів, вона не зводила очей з балкона, де до її батька та капітана Вітроногого Шакала приєднався ще хтось третій. Ні спорядження повітряного пірата, ні довгий плащ та заспинні крила не могли приховати його юного віку — судячи зі стрункої постави, він був хіба трохи старший за Маріс.

Спіймавши на собі її погляд, він звернув на неї свої глибокі, темні очі бувалого в бувальцях небесного паливоди, які аж ніяк не в’язалися з його тринадцятьма чи скількома там роками. Уся терпнучи з ляку, Маріс відчула, що червоніє.

— Скільки літ, скільки зим, Лініусе! — вигукнув Вітроногий Шакал, міцно тиснучи руку Найвищого Академіка. — Гай-гай! Ні числа їм, ні ліку, — додав він. — О, я бачу, ти накульгуєш?!

— Ет, пусте, подряпина, — відмахнувся Лініус. — Скоро не буде й знаку.

— Радий це чути, — сказав Вітроногий Шакал, обкинувши поглядом вишукану обставу і схвально кивнувши головою. — Небо до тебе прихильне.

— Та й тебе нібито ласкою не обділяє, — відповів Лініус, киваючи головою на «Приборкувача ураганів», що громадився за їхніми спинами. — Красень, а не корабель!

— Вітрила — з найкоштовніших шовкових ниток лісового павука, — похвалився капітан небесних піратів. — І найкраще корабельне дерево-світляк, яке тільки можна купити за гроші. — Він похитав головою. — Розумієш, його б усього, тобто «Приборкувача», не завадило підремонтувати. Ти не повіриш, крізь що нам довелося пройти, поки ми дісталися сюди. Бурі, урагани, туманні смерчі, а потім — найбільша небесна битва, яку тільки можна собі уявити! Ми зіткнулися з самим «Великим повітряним китом»!

— «Великий повітряний кит», — пробуркотів Лініус. Такі речі як повітряні битви були чимось страх далеким від його життя кабінетного експериментатора, а все ж навіть йому доводилося чути про «Великого повітряного кита». Жахлива слава цього невільничого корабля котилася далеко поперед нього.

— Нам ледве пощастило вибратися живими з цієї халепи, — провадив Вітроногий Шакал. — Правда ж, Квінте?

Зі свого сховку за колихкими від протягів шторами Маріс бачила, як юнак ступив крок уперед. Він виглядав страшенно самовпевненим, а коли говорив, голос його бринів гучно і твердо.

— А все ж ми вибралися, батьку, — сказав він, блискаючи веселими очима. — Та ще й прихопили стільки чорних діамантів, що вистачить не то на один, а на цілих сто ремонтів «Приборкувача ураганів»!

— Золоті слова, хлопче! — засміявся Вітроногий Шакал, плескаючи сина по плечі. Він обернувся до Лініуса і по-змовницькому постукав себе по скульптурному носі. — Мушу тобі сказати, що такого сюрпризу отой триклятий спілчанин, Марль Манкройд, від нас не сподівався. Тепер він двічі подумає, перш ніж нападати на капітана небесних піратів Вітроногого Шакала.

— Себто, — хрипко реготнув Квінт, — якщо він узагалі повернеться в Нижнє місто.

Вітроногий Шакал знову перевів погляд на Лініуса.

— Він мав невеличку халепу з летючою скелею, — пояснив капітан. — Скеля охолола і…

— Шугонула вгору, просто у відкрите небо, — закінчив за нього Лініус. — Ах ти ж, підступний старий псюро! — вигукнув він і вдруге обійняв свого давнього друга. — Я бачу, ти анітрохи не змінився. Ласкаво просимо до Палацу тіней — і тебе, Вітроногий Шакале, і тебе, Квінте.

Маріс бачила, як юнак приклав лівицю до серця і шанобливо схилив голову.

— Квінте, хлопчику мій, — не вгавав Лініус, — тобі було три роки, коли я бачив тебе востаннє. Скільки ж тобі тепер? Дванадцять? Тринадцять?

Квінт підвів голову.

— На той год буде сімнадцять, — заявив він.

— Знову вкорочуєш собі віку? — насварив сина Вітроногий Шакал і дав йому легенького потиличника. — Йому чотирнадцять, — пояснив пірат.

Маріс насилу стримала сміх.

— Але ж це правда, — озвався Квінт, ледь спохмурнівши. — Цього року мені виповниться