Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Маріс опустила кристал куди слід, і тут знадвору почулося баламкання дзвона — дзиґарі вибили п’яту. Вона звела погляд і сором’язливо всміхнулась, та батько уже встиг відвернутися і зі збентежено наморщеним чолом видивлявся кудись крізь шкло високих балконних дверей.

— Саме в раз, — промовила дівчина. — Дякую.

— Що? Я… — неуважно муркнув Лініус. Потім, оглянувшись, він завважив, що дівчина завершила блискавку. — А, бачу, бачу. — Він помовчав. — Скажи-но мені, Маріс, чому ти вирішила скласти мозаїку саме у формі Великої печатки?

— Великої печатки? — здивовано перепитала дівчина.

— Так, дитино моя, — відказав Лініус із ноткою нетерплячки в голосі. Він підняв свій важкий нашийний ланцюг високого посадовця, і перед дівчиною загойдався туди-сюди медальйон, підвішений на ньому.

— Ах, оце, — озвалася дівчина. — Так, справді, на вигляд схоже. Але я складала Мозаїчний квадрат.

— Я можу за теє поручитися, — пропищав чийсь голос із протилежного кінця кімнати. — Учора ми провели там три години. Стругав такий бурхливий вітрюган, а що вже холодний — не сказати!..

Лініус обернувся, вдивляючись у напівтемряву.

— Вельма Тернодерев? — здивувався він. — Невже ти?

— Ні, королева процесії в Окострільну ніч, — відповів ледь саркастичний голос.

Лініус усміхнувся. Як темнолісняки різняться від учених! Ані манірності, ані кривлянь, ані нещирих компліментів, які, досить лише повернутися спиною, відразу змінюються злісними плітками. У няньки Вельми, старої лісової трольчихи, що на умі, те й на язиці.

— Аби ти знав, — вела далі Вельма, — скиглити не в моїй натурі. Якщо доньці, щоб привернути до себе увагу, доводиться вистоювати по три години на буйному вітрі, що ж, нехай, — вона стиха прокашлялася. — Я це не з тим, щоб когось образити, — додала трольчиха.

— А ніхто й не ображається, — відказав Лініус. Він знав, що стара має рацію. Виконання почесних обов’язків поглинало силу часу і вбило чималий клин між батьком та дочкою, а раніше ж вони так раділи зі своєї близькості.

Летюча санктафракська скеля крутнулася ще раз, і по просторій кімнаті метнулися тіні. Вельму Тернодерев на мить осяяло тьмяно-жовте світло. Вона сиділа на підвісній канапі, тримаючи на колінах кросна, а на плечі у неї вмостився лемурчик-верхолаз — ручне звірятко Маріс.

— Звісно, остаточно завершеною мозаїка виглядатиме ще краще, — гомоніла вона, не відриваючи очей від шитва.

Її постать знову накрила тінь. — І якщо Маріс пообіцяла закінчити її якнайшвидше, було б дуже ґречно з вашого боку не змушувати її чекати на ваші наступні відвідини невідь-скільки.

— Авжеж, авжеж, — муркнув Лініус, який не розчув жодного слова. Патериця знов опинилася в його руках, і, спершись на неї всім тілом, Найвищий Академік вдивлявся у балконні двері. Вітерець ворушив довгі мережані штори. — Дивно, — пробурмотів він собі під ніс. — Я міг би заприсягтися, що Щип сказав «три»…

Ту ж мить лемурчик, що сидів на Вельминому плечі, застрибав на повідцю і заверещав не своїм голосом: тонкий пронизливий крик супроводжувався голосним покашлюванням, і, якби він, замість летючого палацу, знову був у Темнолісі, — ці згуки сколошкали б усіх його родичів, попереджуючи про невидиму небезпеку.

— Ва-а-ай-й-й — кха-кха-кха-кха-кха…

— Заспокойся, Мізинчику! — сказала Вельма, садовлячи звірятко біля себе і погладжуючи його тремтливі шию та плечі. — Ну, годі, заспокойся. Тихо будь!

Одначе лемурчик і гадки не мав утихомирюватись, і, коли Вельма спробувала взяти його на коліна, тваринка подряпала їй ноги і так хвисьнула по обличчю своїм чіпким хвостом, аж на щоці їй схопився білий басаман.

— А-а-а! — закричала трольчиха з болю і випустила кінець повідця.

Лемурчик скочив на підлогу і, прищуливши очі та настовбурчивши синє плямисте хутро, прожогом шаснув до дверей.

— Мізинцю! — гукнула Маріс, кидаючись за ним навздогін. — Ах, ти ж, гидотнику! Назад, на місце!

— ВА-А-АЙ-Й-Й — КХА-КХА-КХА-КХА! — знову заголосив лемурчик.

— На місце! — вдруге скомандувала Маріс, уже сердячись. — Негайно ж! — Вона занепокоєно зиркнула на батька. Він ніколи не схвалював її бажання тримати в палаці ручну звірину і найменше їй хотілося дати привід позбутися її. Та, дивна річ, він, здається, не усвідомлював, що діється, — ба більше, немовби нічого не помічав.

І тут Маріс зрозуміла, в чім річ. За шкляними балконними дверима з неба поволі спускався могутній корабель небесних піратів. Лопотіли вітрила, в золотому світлі призахідного сонця блищала корабельна мідь. Видовище було величне. Та й це ще не все. По кривизні ліній та різьбленні на блискучій полірованій прові вона впізнала «Приборкувача ураганів».

Поки вона дивилась, піратський корабель кинув якір. За мить на поручні спустився трап — і на балкон зійшов елегантний капітан «Приборкувача ураганів».

У Маріс тьохнуло серце.

Не те, щоб їй був неприємний капітан повітряних піратів, навпаки, з усіх батькових друзів Вітроногий Шакал подобався їй чи не найбільше. Дядько Вітроніг — ось як вона колись його охрестила. З ним було весело, а ще він інколи показував їй дивовижні фокуси. Ні, зовсім не Вітроногий Шакал розчарував її — уся притичина була в батьку та ще, звичайно, в тому, що вона така дурна!

Коли ще раніше, пополудні, Лініус зайшов до цієї світлиці, зайшов без попередження, неждано-негадано, Маріс так нетямилась від щастя, що навіть не запитала про причину відвідин. Вона просто подумала, що йому хочеться трохи побути зі своєю донькою.

Тепер вона зрозуміла, що помилялася, і пригадала, як він місця собі не знаходив, раз по раз звіряючи час і визираючи у вікна. Батько прийшов сюди зовсім не для того, щоб її побачити! Лініус просто виглядав одного зі своїх друзів-темнолісняків.

— Ва-а-ай-й-й — кха-кха…

— Мізинчику! — закричала Маріс із раптовою люттю. — Чи заціпить тобі нарешті?