Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

давно збиралися освоїти варку кави по-турецькому. Отож купили в художньому салоні, ясна річ, по блату, нормальну металеву джезвочку з дерев’яною ручкою, в гастрономі - пляшку коньяку, по дорозі набрали на дитячому майданчику піску, вдома насипали його у стару чавунну пательню і поставили на газ. Отут і почалася халепа: тільки-но пісок прогрівався, то одразу починав смердіти кицьками. Ми висипали його в унітаз, відмивали пательню і починали все спочатку. Після п’ятого разу Олекса висловив слушну думку: пісок треба було взяти на будові, котра через вулицю. Я заперечив, не менш аргументовано, що тоді б він смердів не кицьками, а будівельниками. В результаті - ми випили весь коньяк, куплений як інгредієнт, але кави так і не зварили. Старим способом набридло, нового не освоїли. Що залишалось? (Як у щоденниках Тараса Шевченка: «Замість чаю ми поголилися…»). Себто - насолоджуватися не кавою, звареною «не по-нашому», а черговою історією з багатого Олексиного міліцейського досвіду. Тим більше, погода сприяла. Пізня осінь, паскудство у небі і на землі. На вулицю не тягне навіть за великі гроші. Тому Олекса почав розповідати, а я звично нашорошив вуха.
2.

Олекса Сирота:

Злочини останнім часом пішли якісь нецікаві. Ні, їх не меншає. Нас переконують, що з року в рік ми живемо все краще і краще. Здається, в це вірять тільки злочинці. Бо їх стає все більше і більше. І що характерно, ніхто з них не читав «Основних напрямів розвитку СРСР до двохтисячного року», але всі хочуть вже зараз жити згідно вказівок партії і уряду, як у двохтисячному році. В результаті - в кримінал поліз дилетант або, як кажуть професіонали, фраєр. І наша робота стала нецікавою.

Ну, проштиркнули таксиста загостреною велосипедною спицею. Та при цьому понаставляли відбитків пальців навіть на даху «Волги». Я потім запитую затриманого шмаркача: що ти на даху робив? Гроші ж у водія в кишені лежали. А він каже - мене, мовляв, занудило і я сперся обома руками об машину, щоб не обляпатись. Якщо шлунок слабкий, треба грати в лотерею. Багатим не станеш, зате довше проживеш. Або ще придибенція: приїздіть терміново, у нас вбивство на сексуальному ґрунті. Розігналися! Всім відділом! Цікаво ж!

І що? Старий будинок, четвертий поверх, до землі - дванадцять метрів над рівнем моря. Надміру темпераментний залицяльник замість побажати своїй дамі серця «на добраніч», притискає її до перил і намагається зґвалтувати. Проте громадянка трапилася не в тім’я бита. Замість верещати «тільки після загсу!» вона бере типа на прийом і перекидає через себе. У проліт сходів. І лежить собі нещасний, мов той комарик, що не дише, ручками-ніжками не колише, тільки ширінка розстібнута і з неї стирчить знаряддя спроби злочину. Кажуть, так і поховали, прикривши букетиком! Але до чого тут карний розшук?

Таке враження, що райвідділам міських сискарів викликати - все одно, що дурному з гори побігти. Оце вчора посеред ночі: «Вбивство жінки!» Ми примчали, через місто, через дощ, мокрі як коні. Де жертва? Ось вона, будь ласка, відома трьом поколінням київських ментів почесна бабуся столичної проституції. Страшна, як атомна війна. Але і на цей товар знайшовся покупець. Забита лежить на закривавленій брудній підлозі в білизні невизначеного кольору. Причину смерті видно з порогу - розрубана голова. Знаряддя вбивства - теж до ваших послуг. В комплекті зі вбивцею. П’яний, як чіп, ханига спить тут-таки, стискаючи в руці закривавлену сокиру. Мотив? Осьдечки, в лівій руці сплячого - недопита пляшка шмурдяку. Не поділили… Воно, звичайно, смішки з чужої лемішки, але до чого тут ми? Це ж робота для зеленого дільничного інспектора. Вся справа, включно з поданням прокурора, оформлюється за дві години без втручання міського розшуку.

Може, я вже потихеньку починаю божеволіти. Але і Старий на те ж саме скаржиться. Мовляв, не служба пішла, а нудота. Ні вкрасти, ні вбити по-людському вже ніхто не вміє… як тобі такий чорний гумор? Віриш - мені вже вночі почали снитися нормальні злочини з закрученою інтригою. А що? Якби такий трапився, то не гріх би й попобігати.

Напевне, і в лягавих на небі хтось є. Почув, зглянувся, розпорядився. І от уяви мій стан, коли я дізнаюсь, що в нашому тихому, тупому, засмоктаному Києві нарешті сталося щось, гідне уваги професіонала. Інформація приходить випадково, але у сискарів випадок - то святе. Розповідаю по порядку. Дзвонить мені з «Жулян» мій однокурсник. Тільки не з філософського, а з історичного відділення. Але закінчували одного року і разом загриміли до війська «дворічниками».

Від автора: «дворічники» - то жертви експерименту, який проводився в Радянській Армії на рубежі шестидесятих-семидесятих років. Після хрущовських реформ зі скороченням збройних сил у війську катастрофічно не вистачало молодших офіцерів. Тому випускникам вузів, у яких були військові кафедри, чіпляли лейтенантські погони і на два роки затикали ними армійські дірки. Більшість з «дворічників», віддавши Батьківщині належне, тікали з армії якомога далі. Хоча дехто і лишався. Кому на «гражданці» нічого не світило. Тож замість зміцнення вийшло, як завжди…

Олекса Сирота:

Ти мені постійно дорікаєш за довгі передмови, що начебто не мають ніякого відношення до справи. Але це «начебто». Так і цього разу: закрив я одну справу, котра вже точно до моєї історії ніяким боком не дотична. Але, як сказав Генерал, вивчаючи документи, ну не можу я втриматися, щоб хоч як-небудь, хоч мимохідь, але не вбрикнути наших сусідів з контори.

Старий запропонував відправити мене куди подалі. Тимчасово. Скажімо,