Микола Гоголь - Скорочено Мертві душі

Чичиков пішов до господині і почав з нею говорити вільніше, ніж з Маніловим, і зовсім не церемонився. Жінка представилась: "Коробочка Настасія Петрівна, колезька секретарша" (дружина чи вдова колезького секретаря (у табелі про ранги чин 10 класу). Вона розповіла, що має до 80 кріпаків. Чичиков запитав, чи вмирали у неї селяни останнім часом. Таких, виявилося, було 18. І за них вона платила податки. Чичиков попросив продати йому мертвих селян і кількома словами пояснив, що передача або купівля буде значитись тільки на папері, а їй за них не треба буде платити податку. Він запропонував 15 карбованців. Стара довго вагалася, говорила, що почекає ще на інших покупців. Чичиков пояснював, що нікому мертві не потрібні. Він рознервувався, грозив чортом. Його обливав піт, але врешті вдова погодилася продати. Допомогло й те, що Чичиков збрехав, ніби веде казенні підряди, тому купить у неї різні продукти чи матеріали, але пізніше.

Щоб задобрити Чичикова, стара звеліла наготувати смачненького. А Чичиков тим часом взяв свою шкатулку, у якій була мильниця, перегородки для бритв, закапелки для пісочниці й чорнильниці, ящик для паперів, потайний ящик для грошей. Витягнувши перо і аркуш, Чичиков почав писати. Написавши листа, він дав старій підписатись і попросив маленький списочок мужиків. Виявилось, що поміщиця знала усіх напам'ять, і деякі мали смішні прізвища, наприклад, Петро Савельїв Неуважайкорито.

Згодом Чичиков пішов за стіл і смачно поїв, а тоді звелів запрягати бричку. Коробочка просила не забувати її і приїжджати купувати до неї сало та інші продукти. А щоб Чичиков не заблукав по дорозі, дала дівчинку, яка мала показати шлях.

Селіфан був цілу дорогу суворий і дуже уважний до свого діла, що бувало з ним завжди після того, коли будь у чому завинив, або був п'яний. Коні були напрочуд вичищені. Цілу дорогу був він мовчазний. Хоч день був дуже гарний, але земля до такої міри розкисла, що вони не могли вибратися з путівців раніш полудня. Без дівчинки було б важко зробити і це, бо дороги розлазились на всі боки. Незабаром дівчинка показала рукою на будівлю, що чорніла вдалині, сказавши: "он стовповий шлях!". Там був трактир. Чичиков дав дівчинці мідний гріш, і вона попленталась додому.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ГЛАВА ІV

Під'їхавши до трактиру, Чичиков звелів спинитися, бо хотів поїсти. Такі пани середньої руки, як Чичиков, завжди мають гарний апетит. У трактирі Чичиков попросив порося з хроном і зі сметаною.

Чичиков за своїм звичаєм зайшов з хазяйкою в розмову й розпитав про справи у трактирі, поцікавився, які в окрузі є в них поміщики, і дізнався, що всякі є: Блохін, Почитаєв, Мильной, Чепраков полковник, Собакевич. Хазяйка знала й Манілова, якого вважала делікатнішим, ніж Собакевич.

Раптом коло трактира спинилася легенька бричка, запряжена тройкою добрих коней. З брички злазили два якихось чоловіки. Один був білявий, високий на зріст; другий був трохи нижчий, чорнявий. Білявий був у темно-синій венгерці (гусарська куртка), чорнявий був просто в смугастому архалуку (короткий стьобаний халат). Голос чорнявого здався Чичикову знайомим. Білявий зайшов у трактир. То був чоловік високий на зріст, з обличчя худорлявий, з рудими вусиками, мав засмагле обличчя. Він ввічливо вклонився Чичикову, на що останній відповів тим самим. Протягом кількох хвилин вони б, мабуть, розговорились і добре познайомилися між собою, але увійшов чорнявий, розкошлавши рукою своє чорне густе волосся. Це був середній на зріст дуже непогано збудований молодець з повними рум'яними щоками, з білими зубами і чорними бакенбардами. Свіжий він був, як кров з молоком; здоров'я, здавалось, так і пашіло з обличчя його. Чичиков пізнав Ноздрьова, того самого, з яким він разом обідав у прокурора і який з ним за кілька хвилин перейшов на "ти". Ноздрьов розповів, що їде з ярмарку, і що програв у карти все, що мав, навіть свої ланцюжок і годинник. Білявий чоловік – Міжуєв, був зятем Ноздрьова.

Ноздрьов дуже багато говорив, усе вихваляв ярмарок, розповідав, що продав усе за найвигіднішу ціну. За його словами, на ярмарку було з 40 офіцерів. Усі пили, грали в карти. Ноздрьов почав вмовляти Чичикова їхати до нього. Чичиков сказав, що прямує до Собакавеча. Почувши таке, Ноздрьов почав сміятися, назвавши Собакевича скупердягою. Довго ще Ноздрьов хвалив ярмарок, а Чичиков вирішив заїхати до нього, плануючи щось випросити дурно. Зять заплатив за Ноздрьова у шинку, і всі поїхали. Бричка Чичикова їхала поруч з бричкою, де сиділи Ноздрьов та його зять, і тому вони всі троє могли вільно між собою розмовляти усю дорогу.

Таких, як Ноздрьов, звуть спритними хлопцями. В їх обличчях завжди видно щось відкрите, пряме, завзяте. Вони скоро знайомляться, і не зоглядишся, як уже говорять тобі "ти". Дружбу заведуть, здається, навіки; але майже завжди той, хто подружиться, поб'ється з ними того ж вечора на товариській гулянці. Вони завжди балакуни, гультяї, сміливці, народ примітний. Ноздрьов у 35 років був достоту такий, яким був у 18 і 20: охочий погуляти. Його жінка померла, залишивши 2 дітей, які зовсім йому були не потрібні. Їх доглядала гарненька нянька. Дома Ноздрьов більше, ніж день, не міг всидіти. Чутливий ніс його чув за кілька десятків верст, де був ярмарок з усякими з'їздами та балами. Він мав пристрасть до карт, часто в кінці гри його били, а через якийсь час він уже зустрічався знову з тими приятелями, що його товкли. Ні на одному зібранні, де він був, не обходилось без історії: або виведуть його під руки з зали жандарми, або змушені бувають виштовхати свої ж приятелі, або надудлиться в буфеті так, що тільки сміється, або забрешеться якнайгірше. Ноздрьов мав дивну пристрасть напаскудити ближньому. Чим ближче з ним