Микола Гоголь - Мертві душі

“Мертві душі” – твір Миколи Васильовича Гоголя, жанр якого сам автор позначив як поема. Спочатку задумано як тритомник. Перший том було видано 1842 року. Фактично готовий другий том було втрачено, але збереглося кілька розділів у чернетках.

МЕРТВІ ДУШІ

Поема

Том перший

ГЛАВА І

У ворота гостиниці губернського міста NN в'їхала досить гарна ресорна невелика бричка, якою їздять холостяки: відставні підполковники, штабс-капітани, поміщики, що мають біля сотні селянських душ, словом, усі ті, кого звуть панами середньої руки. В бричці сидів пан не красунь, але й не поганий із себе, ні занадто товстий, ні занадто худий; не можна сказати, щоб старий, одначе й не так, щоб занадто молодий. В'їзд його не наробив у місті зовсім ніякого шуму і не супроводжувався нічим особливим: тільки два російські мужики, які стояли біля дверей шинку напроти гостиниці, зробили деякі зауваження, що стосувалися, зрештою, більш екіпажа, ніж того, хто сидів у ньому. "Бач", сказав один другому: "он яке колесо! як ти думаєш, доїде те колесо, коли б трапилося, до Москви, чи не доїде?" — "Доїде", — відповідав другий. "А от до Казані, я думаю, не доїде?" — "До Казані не доїде", відповів другий. На цьому розмова й скінчилась. Та ще, коли бричка під'їхала до гостиниці, зустрівся молодий чоловік у білих каніфасових1 панталонах, дуже вузьких і коротких, у фраку з претензією на моду, з-під якого видно було маніжку, застебнуту тульською шпилькою з бронзовим пістолетом. Молодий чоловік обернувся назад, подивився на екіпаж, придержав рукою картуз, що мало не злетів од вітру, і пішов своєю дорогою.

Коли екіпаж заїхав на подвір'я, пана зустрів трактирний слуга або половий, як їх звуть в російських трактирах, жвавий і в'юнкий до такої міри, що навіть не можна було роздивитись, яке в нього було обличчя. Він вибіг моторно із салфеткою в руці, сам довгий і в довгому демікотонному2 сюртуку зі спинкою мало не на самій потилиці, стріпнув волоссям і повів проворно пана нагору через усю дерев'яну галдарею показувати посланий йому Богом покій. Покій був певного роду; бо гостиниця була теж певного роду, тобто саме така, які бувають гостиниці в губернських містах, де за два карбованці на добу проїжджі мають спокійну кімнату з тарганами, що визирають, як чорнослив, з усіх кутків, і дверима до сусіднього приміщення, завжди заставленими комодом, де влаштовується сусід, мовчазна й спокійна людина, але дуже допитлива, цікава знати про всі подробиці проїжджого. Зовнішній фасад гостиниці відповідав її середині: вона була дуже довга, на два поверхи; нижній не був штукатурений і залишався в темно-червоних цеглинках, ще більш потемнілих від лихих змін погоди та й бруднуватих уже самих по собі; верхній був пофарбований незмінною жовтою фарбою; внизу були крамнички з хомутами, мотузками та бубликами. В наріжній з цих крамничок, або краще у вікні містився збитенщик3 з самоваром червоної міді й обличчям так само червоним, як самовар, так що здаля можна було подумати, що на вікні стояло два самовари, якби один самовар не був з чорною, як смола, бородою.

Поки приїжджий пан оглядав свою кімнату, внесені були його пожитки: передусім чемодан з білої шкіри, трохи пошарпаний, чим показував, що був не вперше в дорозі. Чемодан внесли кучер Селіфан, низенький чоловік у кожушку, і лакей Петрушка, чолов'яга років тридцяти, в просторому приношеному сюртуку, як видно, з панського плеча, чолов'яга трохи суворий з вигляду, з дуже великими губами й носом. Слідом за чемоданом внесена була невелика скринька з червоного дерева, викладена шматочками карельської берези, шевські колодки і загорнута в синій папір смажена курка. Коли все це було внесено, кучер Селіфан подався в конюшню поратись біля коней, а лакей Петрушка почав улаштовуватись у маленькому передпокої, дуже темній конурці, куди вже встиг принести свою шинель і разом з нею якийсь Свій власний запах, що був переданий і принесеному слідом за цим мішку з усяким лакейським туалетом. У цій конурці він приладнав до стіни вузеньке триноге ліжко, накривши його невеличкою подобою матраца, втовченим і плоским, як млинець, і, може, так само обмащеним, як млинець, який йому пощастило виправити в хазяїна гостиниці.

Поки слуги справлялись і порались, пан пішов у загальну залу. Які бувають ці загальні зали — всякий проїжджий знає дуже добре: ті ж самі стіни, пофарбовані олійною фарбою, потемнілі вгорі від диму з люльок і заяложені знизу спинами всяких проїжджих, а ще більше тутешніми купецькими, бо купці в торгові дні приходили сюди вшістьох і всімох випивати свою відому пару чаю4, та сама закурена стеля, та сама задимлена люстра з безліччю висячих скляних бурульок, що стрибали й дзвеніли кожного разу, коли половий, бігав по витертих клейонках, похитуючи спритно підносом, на якому сиділа така ж безліч чайних чашок, як птахів на морському березі, ті самі картини на всю стіну, мальовані олійними фарбами, словом, все те саме, що й скрізь; тільки й різниці, що на одній картині зображена була німфа з такими величезними грудьми, яких читач, мабуть, ніколи не бачив. А втім, подібна гра природи трапляється на різних історичних картинах, невідомо, в який час, звідки й ким привезених до нас у Росію, іншого разу навіть нашими вельможами, любителями мистецтв, що накупили їх в Італії за порадою кур'єрів, які везли їх. Пан скинув з себе картуз і розмотав з шиї шерстяну, райдужних кольорів косинку, яку жонатим виготовляє своїми руками дружина, додаючи й належне напучення як закутуватись, а нежонатим — напевне не можу сказати, хто робить, Бог їх знає, я ніколи не носив таких косинок. Розмотавши косинку, пан звелів подати собі обід. Поки йому подавали різні звичайні в трактирах страви, як-от: щі зі слойоним пиріжком, що його нарочито тримають для проїжджих протягом кількох тижнів, мозок з горошком, сосиски з капустою, пулярка5 смажена, огірок солоний і неодмінний слойоний солодкий пиріжок, завжди готовий до послуг; поки йому все це подавали і розігріте, й просто холодне, він примусив слугу, або полового, розповідати йому всякі нісенітниці про те, хто держав раніше трактир і хто тепер, і чи багато дає прибутку, і чи великий падлюка їх хазяїн; на що половий за звичаєм відповідав: о, великий, пане, шахрай. Як в освіченій Європі, так і в освіченій Росії є тепер дуже багато поважних людей, які без того не можуть поїсти в трактирі, щоб не поговорити зі слугою, а іноді