Валерій Олександрович Шевчук - Юнаки з вогненної печі

Зирнув на нього: добре, поморщене, просте обличчя з карими очима, в яких світилася якась особлива мудрість, напівлиса голова, і ті добрі вогники в погляді, які я любив.

— Не хочу вчитися,— вперто сказав я.— Проживу й так!

— А я не кажу, що не проживеш.— Батько взявся за вудку, бо клюнуло.— Але мені хотілося б...— Він підсік, і маленька плотвичка за хвилю вже тріпалась у човні.

— Можна бути порядною людиною і без освіти,— сказав я.

— Можна,— згодився батько.— У школі в тебе все гаразд?

У школі в мене не було все гаразд. Я загризся з учителькою російської літератури, доказуючи, що російська література не найкраща в світі і що, взагалі, є багатші та бідніші літератури, а кращих і гірших нема й не буває. І чому я, українець, сказав тоді, мушу вважати, що література мого народу гірша чужої, хоч вона, може, й бідніша. Бідний і багатий, сказав я, це ще не значить, що поганий і добрий.

— А ти націоналіст,— мовила, пильно вдивляючись у мене, вчителька російської літератури.— Кто тєбє всєліл еті мислі? І почему тєбє русская література стала чужой?

— Кожна розумна людина може до того додуматися,— відрізав я.

— Значить, ти умний, а ми глупиє?— сказала вчителька.— Вон із класса!

Я з класу пішов, пішов у туалет, що стояв у нас у дворі, й нервово випалив там аж дві сигарети, а коли продзвенів дзвінок, вийшов на подвір’я. Але на наступний урок я не потрапив, мене викликав директор. Він довго мені розказував, який великий, талановитий і кращий за всіх у світі російський народ і що ми маємо велике щастя жити в тісній дружбі з цим народом, та й взагалі: немає ніякісінької різниці: росіянин чи українець, бо це все одно.

— Все одно,— сказав я,— але російська література чомусь має вважатися кращою за українську.

Тоді директор розповів мені про дружбу народів і про розквіт усіх літератур, причому аж такий, що в світі такого ніде нема. Я вже реплік у його мову не вставляв, а тільки мовчки слухав.

— Не хочу, щоб ця неприємна історія,— сказав насамкінець директор,— виходила за межі школи.— Ти вибачишся перед Софією Вольфовною. І я раджу тобі тримати язичка на припоні. Зрозумів?

Подивився на мене якось так дивно: холодними, безбарвними очима, ніби в крижану яму посадив.

— Те, що я сказав, правда! — відрізав я.

— Те, що ти сказав, кажуть наші врагі,— мовив директор.— І тебе можуть чекать за такі штучки крупні неприятность Чи ти хочеш, щоб тебе в десятому класі виключили зі школи? Йди подумай і вибачся перед Соф’єю Вольфовной! Інакше вона на тебе заявить, куди следує, поняв?

Я “поняв”. Директор чим далі зі мною розмовляв, тим частіше вживав суржик, мабуть, для того, щоб доказати, що російська та українська мови “усе одно” і тим довести свою лояльність, а я пішов з його кабінету червоний як рак і вже не мав сили повертатися до класу — незатишно мені було. Мої однокласники сприйняли інциндент натурально, як звичайнісінький вибрик, бо не одному доводилося “заїдатися” з учителями, і ніхто політичного підтексту в те не вкладав. Але, вийшовши в коридор, я чомусь відчув, що всі вони: і школа, і вчителі дишуть на мене крижаним духом, мене почало поглинати жахнюче відчуття небезпеки, притому якоїсь нелюдської, моторошної небезпеки. Я розумів, що директор хоче мені добра і не від нього та небезпека йде, вона вливалася в мене з повітря, через вікна, була розлита, мов вода, підлогою; можливо, вона й була самим повітрям — мені й самому здавалося, що інцидент із учителькою російської літератури був не більше як школярська хохма, оте вічне бажання учня підколоти вчителя, але несподівано я побачив, що починаю влазити у густу, смоляну, втягливу твань і та твань починає мене всмоктувати, бажаючи заслати у якусь пітьму,— отут я вперше по-справжньому злякався, бо мені увіч здалося: ще мить, і ця школа почне розвалюватися, сколихнута невидимою жахнючою силою, і всі ми загинемо під її уламками. І вперше я відчув, що живу у світі не сам по собі, не просто є в ньому я плюс батьки, я плюс учителі, але що я з народження відданий у якусь невситиму жертву, у довічне рабство силі, яку не побачиш і не помацаєш, але яка може безборонно й бездумно знищити тебе за кілька хвилин, і ніхто з того й не подумає здивуватися. Тобто існує десь поруч невидимий, жахнющий спрут з мільйонами отрутних мацаків, з мільйоном пильних, спокійних, вивідчих очей і оченят, які ніколи не сплять; кожна людина при цьому ходить із ошийником і припнута до одного з цих мацаків, які мають дивовижну здатність розтягуватися і звужуватися — ми кудись ходимо чи ідемо, а за нами тягнеться чорна тінь того мацака; отже, наше “я”, думки наші, пориви, чуття, прагнення не мають ніякісінької ваги, бо вони не більше, як облуда наша, бо не може бути в людей, проданих у рабство від народження, ніякого “я”, думок та помислів, не напомпованих у нас через чорного хобота мацака-спрута; школа, зрештою, і є помпою, яка нагнітає в нас оті думки, помисли, бажання, чужі нам і почварні в суті своїй, бо вони не наші, бо зроджені не в наших головах, а в якихось інших — роботових, механічних.

Ось що раптом відкрилося бідній голові моїй, коли я пішов з уроків, коли вибіг із шкільного подвір’я, коли мчав завулком до