Валерій Олександрович Шевчук - Юнаки з вогненної печі

ШЕВЧУК ВАЛЕРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ народився 20 серпня 1939 року в м. Житомирі. Закінчив історико-філософський факультет Київського університету. Прозаїк, перекладач, драматург, історик. Автор кількох десятків книг художньої прози, літературознавчих творів, історичної монографії “Козацька держава”. Письменник франківської працездатності. Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, І. Огієнка, Олени Пчілки, О. Копиленка, ряду журналів. Мас звання Заслуженого діяча для польської культури. Твори перекладалися на двадцять одну мову народів світу.

Новий твір відомого письменника — про трьох друзів, яким судилася важка доля в тоталітарному суспільстві, через внутрішній світ котрих читач побачить долю їхнього покоління. У хлопців з Житомира передові погляди на буття українського народу, на власну роль у вирішенні кардинальних питань щодо долі України.

 Автор застерігає читача — перед ним не мемуари, а художній твір, роман, через що образи героїв твору, хоч певного мірою прототипізовані, але й узагальнені, тобто вигадані; авторові йшлося про художнє відтворення однієї з епох нашого століття, а не про конкретні її події та конкретних людей.

“А той, хто не впаде і не поклониться, тієї хвилі буде вкинений досередини палахкотючої огненної печі”.

Сьогодні я відчув себе старим. Здається, вперше. Ні, це не тоскне почуття безвиході чи якоїсь зломаності, це зовсім не втрата інтересу до життя та світу чи якісь дефекти у сприйнятті красивого й потворного, це щось, може, й гірше: мене потягло раптом на спогади, при тому, що назагал згадував про своє минуле вельми нечасто, хоч воно було, на мою думку, нерядове й неординарне з подіями, ба й потрясіннями, але я не переживав катастроф, зіткнень із злочинним світом, не потерпів тюремного ув’язнення, не воював, навіть не піддавався смертельному ризикові; хоч страждав через жінок, карколомних романів не заводив, а згодом щасливо зустрів одну із них, тих жінок, та й одружився, і живу з нею й досі, намагаючись переконати себе, що люблю її; діти мої інфантильні й нецікаві, вони наповнюють свою кімнату цілком ідіотичною музикою, з книжок зрідка читають детективи, хоч я за життя зібрав, як мені здається, чудову й на витончений смак дібрану бібліотеку, але та бібліотека пилиться без примінення, бо я й сам поступово відучився читати добрі книжки, а задовольняюся легкотравним чтивом, і то з тієї простої причини, що вечорами відчуваю себе глибоко втомленим; день у мене зайнятий роботою (працюю інженером на бетонному заводі), отож до вечора я вже такий випотрошений, що далі нікуди, а на суботу-неділю їжджу за місто, де в мене є малесенький літній будиночок, клапоть городу і садок, біля яких я радо пораюся. Колись любив настроєву, ба вишукану, музику, але груба, ідіотична, що нею захоплюються мої діти, вбила в мені той інтерес, тобто в мене практично не було можливості усамітнитися, щоб ту музику послухати, а дітей вона чомусь непомірно дратує, отож від якогось часу я збагнув, що тієї музики (тобто вишуканої) й сам не сприймаю, а може, знову-таки втомлений, щоб її сприймати,— дні течуть один за одним, жуючи мене, як корова жуйку, і от трава мого буття почала перетворюватися у збиту, перемнуту, перемішану, липку суміш, і ця суміш — сьогоднішній я; корові часу залишається одне: ковтнути мене в своє нутро, де я натурально перетворюсь, як усе живе, у гній. І у мені почав вряди-годи з’являтися якийсь оскаженілий протест, і я раптом збагнув, як це пишеться в одному вірші (забув чиєму): “Мені здається, я не жив, а тільки лиш збирався жити, і ненавидіть, і любити...” Зовнішність у мене також не вельми, я б сказав, запущена: огрядний, маю постійну турботу, що на животі у мене розстібаються гудзики сорочки і стає видно не першої свіжості майку, і я весь час лапаю себе по животі, застібаючи ті гудзики, а що пальці спітнілі та брудні, то сорочка в цьому місці швидко засалюється; на голові в мене найбридкіша лисина; корова часу, вибачайте за такий грубий образ, лизнула мене від лоба до тімені й виїла все волосся, хіба що над самим чолом лишилося трохи схожого на пух, і я прилизую його, розуміючи всю сміхотворність такого заняття; нормально волосся росте лише від потилиці до тімені і з боків, біля вух; обличчя в мене повне, з підгарлям — бридке обличчя; отже, я до нудоти стандартний літній чоловік: старий, гладкий і лисий — що може бути ганебніше; таким, до речі, мене й сприймають мої ліниві, мляві й інфантильні дочки, і я відчуваю їхнє презирство до себе щохвилини, бо вони мають одну активну рису — зневагу молодих до старих, хоч самі ніби чортополох на смітті: не хочуть ні вчитися, ні працювати, а тільки стримлять біля телевізора і безперестанно плетуть собі светри й кофти, рукавички й шкарпетки, шарфи і шапочки, а ще нещадно вичавлюють у мене гроші на вдягачку-взувачку — для цього одного я їм, здається, й потрібний. Жінка моя безумно їх любить, і все коло них товчеться, і все їм догоджає, щодо мене ж виконує свій обов’язок як з-під палиці, а уважна до мене стає лише тоді, коли я вибухаю й починаю сердитися чи лютитися, тобто коли перестаю бути спокійною приналежністю дому, як шафа, крісло, стіл чи той-таки ідіотичний телевізор, та й інтимні наші стосунки давно механізувалися: як тільки може, вона їх оминає, що й ставало причиною більшості моїх спалахів та обурень. Коли лягаю спати, вона затримується допізна на кухні, а вранці в домі звична товкітня, бо всі мають розбігтися по своїх роботах і навчаннях; ми вже з жінкою ніколи не сідаємо сам на сам потеревенити, відчуваючи при цьому милу подружню злагоду, а коли й починаємо таку балачку, вона, жінка моя, відразу ж починає мені суперечити, при тому з такою жахнючою алогічністю, що це мене починає дратувати, і я ховаюся в свою мікро-комірчину, тобто маленьку відведену для мене кімнатку, більшу займають діти, дружина в тій кімнатці тільки спить, бо її кабінет — кухня. Отож єдність наша звелася до несвідомої присутності одне біля одного під час сну, тобто я тільки й можу, коли припікає, прокинутися