Валерій Олександрович Шевчук - Юнаки з вогненної печі

Я бачу погано освітлені вулиці міста, чую, як віддалено вискнув інший трамвай — там круто розвертається лінія. Різко крикнуло сигналом авто. За вікнами світиться сніг, він недавно випав, ще не забруднився, не почорнів — білий пахучий сніг. На підлозі трамвая мокро: сніг, що розстав із взуття. А надовкіл — вечір, духмяний, свіжий, із тим незрівнянним запахом першого снігу, з прозорим, синім повітрям, з кулями ліхтарів, які крізь трамвайне скло ніби сонця із розсіяними променями. Серйозний і мовчазний хлопець із насунутою на очі кепкою, тобто я сам, думав про те, що сьогодні увечері у його дівчини будуть неприємності, а він нічого не може тут вдіяти, бо Артур, її рідний брат, як вона оповіла, страшенно єхидний. Я знаю, що батько в неї — бухгалтер, як дві краплі води схожий на мене теперішнього, він стулить вузькі губи, помовчить і скаже нещадно:

— О, ваша милість починає дівувати. Чи не зарано?

Десь такі самі слова я сказав своїй молодшій дочці, яка була того ж віку, як тодішня Аллочка, але це її не вразило, вона позирнула на мене вовченям і замкнулась у собі. На допомогу їй прийшла моя жінка, яка безмежно любила своїх дітей і в усьому їх виправдовувала.

— По-моєму, тату,— сказала дружина,— ти теж колись був молодий!

Сказано це було наївно, але вбивчо резонно, я махнув рукою й пішов у свою комірчину, але в ті часи, що оце мені привиділися, такі речі просто не збувалися: Аллочці таки добре виказали й заборонили зі мною зустрічатися, були настановні промови, був жах у материних очах і резонний висновок, що з таких ранніх зальотів добра не буває, що на все свій час і так далі, й тому подібне.

— Ввійшли в трамвай зако-о-ха-ані! — тихо проспівав хлопець на костурах.

— Сходимо! — наказує своєму супутникові, тобто мені, Аллочка.— Ану їх!

Пасажири ліниво слухають. Вони всміхаються. Аллочка підхоплюється, зараз має бути зупинка. Я неквапно зводжуся й собі. В мене низько насунута на очі кепка, отож я можу не дивитися на Аллоччиного брата і його приятеля, а майбутніх приятелів моїх. Я серйозний і спокійний, хоч у мене на душі шкребуть кішки. Ми йдемо до передніх дверей, бо задні заступив Артур, і зіскакуємо в темряву.

— З трамвая зійшли зако-о-ха-ані! — почули ми з трамвая, коли той рушив і поплив у ніч, щоб навіки зникнути в часі, а я вдихнув на повні груди свіжого запаху першого снігу і зирнув на свою супутницю...

І застигла вона в моєму визорі: великі очі й банти, що витиналися під хусткою, гостренький носик; ми стоїмо під ліхтарем, що обсіває нас жовтим промінням; у цей час знову починає йти сніг, лягає нам на плечі й на голови. Мені нестерпно хочеться запалити, бо я вже рік як таємно курю; виймаю сигарету, стуляю коло обличчя руки й запалюю. Випускаю дим і бачу, що трамвай уже далеко і що до заднього вікна притулилося два обличчя: Аллоччиного брата та його приятеля, які стежать за нами. Тоді я озирнувся й раптом уразився: сніг навколо світився, чистий, білий, невинний, як і ми, запашний сніг — було це на початку зими 1961 року. Незвідь-чому я не забуваю того незначного епізоду, незвідь-чому повертаюся до нього, особливо тоді, коли відчуваю себе розжованою, збитою, змішаною жуйкою, в яку перетворює нас, траву житейську, ота символічна “корова часу”.

У десятому класі я заявив батькам, що не хочу вчитися. Батько мій поблід, а мати заохала й закричала тим невиносно високим голосом, від якого мені завжди аж недобре ставало — вона кричала про мою невдячність, бо вони зі шкури лізли, щоб дати мені освіту, собі відмовляли, щоб бачити мене людиною, і що я взагалі невдячна свиня, яка зажене їх у могилу.

— Але ж ні ти, ні батько школи не кінчали,— мовив я, і це була правда: батько закінчив до війни сім класів, а мати тільки шість. Тому батько мій працював робітником на взуттєвій фабриці, а мати черговою на водогоні.

— Що ти рівняєш! — крикнула мати.— В нас не було можливості вчитися, а в тебе є.

їхню історію я знав добре: батько таки хотів учитися, але він був із багатодітної родини, а коли та позбулася годувальника, дід помер від тифу, то змушений був школу покинути й піти на роботу, щоб прогодувати родину, а мати, бувши в шостому класі, покалічилася, в неї й досі не згиналося кілька пальців на правій руці, і батьки її зі школи забрали, бо жили більш-менш заможно і ціни освіті не складали: ніхто в їхнім роді більше того, що читати й писати, не вмів.

Батько вирішив поговорити зі мною по-чоловічому, бо коли поруч кричить і шаленіє мати, розумної балачки не відбути. Він запросив мене поїхати з ним по рибу — було це восени. Дерева жовто палали, вода зробилася чорна й непрозора, і скрізь було розлито той чудовий сонячний смуток, яким багаті всі осені.

Ми виїхали на річкове плесо, було це в неділю, батько повільно опустив у воду прив’язану до шнурка каменюку, і ми заякорилися. Розгорнули вудочки й кинули їх у мертву, нерушну осінню воду.

— Що тебе вкусило з тією школою?