Геза Гардоні - Зірки Егера

Цецеї помітив витязів. Звівся на ноги і попрямував їм назустріч. Дивна хода була у цього старого пана: одна нога його не згиналася в коліні, а друга — в щиколотці. Та і як вони могли згинатися, коли обидві дерев'яні! У нього не було й правої руки: рукав полотняного камзола звисав від ліктя наче ганчірка.

Витязь із журавлиним пером на шапці зіскочив з коня і кинув уздечку одному з своїх солдатів. Сам хутко підійшов до Цецеї.

— Іштван Добо,— відрекомендувався він, зняв шапку і клацнув підборами.

Добо — високий кремезний чоловік, у кожному русі якого відчувалася сила. Його сірі очі були гострі, чіпкі.

Цецеї заклав руки за спину.

— Ти у кого на службі?

— Тепер у Балінта Терека,— відповів той.

— Отже, ти прихильник Фердінанда. Ласкаво просимо, синку.— Цецеї подав витязю руку. Одним поглядом окинув жеребця, шаблю.— Яким це вітром занесло тебе до нас?

— Ми їдемо з Палоти.

— Із замку Море?[6]

— Тепер це вже не замок Море.

— А чий же?

— Нічий. Та це вже й не замок тепер, а купа каміння.

— Ви його зруйнували?

— Зрівняли з землею.

— Слава богу!.. Ну, заходь у холодок, брате, ось сюди, на терасу... Матінко, у нас гості.

Низенька опасиста господиня вже порядкувала на терасі: накривала разом із служницею стіл у затінку. Інша служниця тим часом вже відчиняла дверцята льоху.

— Перш ніж сідати, батьку,— мовив Добо,— я мушу запитати, чи немає тут отого Море? Бо саме його я й шукаю.

— Не бачив я цього негідника. Та краще його ніколи й не бачити, хіба що на шибениці.

Добо похитав головою:

— Виходить, ми збилися зі сліду. А вода у вас знайдеться?

— Зачекай, зараз вина принесуть.

— Я п'ю тільки воду, коли хочу пити.

Добо взяв великий пузатий дзбан, підніс його до губів, а втамувавши спрагу, голосно зітхнув і сказав:

— Ви дозволите відпочити у вас до вечора?

— Я вас не відпущу і за кілька днів. Де це чувано!

— Дякую, але ж тепер не масляна. Ввечері нам треба рушати далі. Одначе кольчугу я скинув би. Хоч вона вся із дірок, у ній страшенно парко в цю спекоту.

Поки Добо знімав свої обладунки, у дворі з'явився прочанин.

— Ти що, від ченця прийшов? — сказав Цецеї, звівши на нього очі.

— Авжеж,— відповів здивований прочанин.— А звідки ви знаєте?

— Борода в тебе біла від пилюки, видно, що здаля йдеш.

— Це правда,— відповів прибулець.

— А передати звістку з далекого краю мені може тільки ігумен Шайоландського братства, він мені родич.

— Та він уже давно не ігумен, а духівник короля.

— І це я знаю, побив би його грім разом з його господарем! Як тебе звати?

— Імре Варшані.

— Скільки тобі років?

— Тридцять.

— Ну, подивимось, яку звістку ти нам приніс?

Прочанин сів на землю і заходився відпорювати підкладку своєї сутани.

— Ох, і спека ж у ваших краях! — пробубонів він весело.— І турків тут, як мух...

— Це все завдяки твоєму ченцеві й королю. Куди ж до біса ти запхав листа?

Варшані нарешті витягнув листа з маленькою червоною печаткою і подав його Цецеї.

— Нагодуйте, напоїть цього чоловіка, приготуйте для нього ліжко, щоб він міг переночувати,— звелів Цецеї своїй дружині. І розгорнув листа.— Це він,— мовив він сам до себе, розглядаючи листа з усіх боків.— Його письмо. Чіткі, наче друковані літери, але дуже дрібні. Я сам його не прочитаю. Пошліть-но за попом.

Прочанин вмостився зручніше в тіні горіхового дерева.

— А вісточку він шле, напевне, приємну,— сказав він,— тому що не підганяв