Геза Гардоні - Зірки Егера

мене. Коли він передає листи з великою печаткою, тоді завжди доводиться поспішати. А це така собі мала печатка, видно, не державна справа.

Пояснивши різницю між листами в такий мудрий спосіб, він із задоволенням хильнув вина з глечика, що стояв перед ним.

Господиня теж взяла листа в руки. Роздивилась з усіх боків, глянула на зламану печатку, потім звернулася до прочанина:

— А дядько Дьєрдь[7] здоровий?

Прочанин саме наминав сир. Проковтнув великий шматок.

— Він ніколи не хворіє.

Прийшов священик, плечистий, сивобородий старий з головою, як у лева.

Прочанин підвівся і хотів був поцілувати йому руку, але священик позадкував.

— Ти папіст чи нової віри?[8]

Старий погладив свою сиву бороду, що звисала аж на груди.

— Я папіст,— відповів прочанин.

Тоді піп простягнув свою руку.

Чоловіки зайшли до кімнати. Священик став до вікна й почав читати по-угорськи листа, написаного по-латині.

— «Любий мій зятю...»

У священика був глухий голос, деякі букви він ковтав, і про існування їх тільки можна було здогадуватись. Але ті, хто звик до нього, розуміли, що він читає.

Піп продовжував:

— «...і люба моя Юлішко, пошли вам бог здоров'я і безтурботного життя. Дійшло до мене, що у ваших краях щодень розбійничають то Море, то турки і що на місцях зосталися самі тільки кріпаки. Усі, хто міг, повтікали у Верхню Угорщину або до німців. І ви, мої любі, якщо ще живі і мій лист застане вас у Керестеші, теж подбайте про свій порятунок. Я мав розмову з його величністю, що він відшкодовуватиме ваші збитки...»

— Не читай далі! — спалахнув Цецеї.— Собакам — собачі подачки!

— Заспокойся, любий,— вгамовувала дружина.— Дьєрдь мудра людина. Він і без того знає, що від Запої ми не приймемо нічого. Краще вислухаємо, що там далі в листі.

Піп насупив свої кошлаті брови і продовжував читати:

— «...Щоправда, король не має змоги повернути вам Шашд, але біля Надьварода є село...»

— Годі, Балінте, не треба! — закипаючи від гніву, махнув рукою Цецеї.

— Далі він вже про інше пише,— сказав священик.— Ось послухай: «Але якщо в тебе все ще велика ненависть до нього...»

— Так, так! — вигукнув Цецеї, грюкнувши кулаком по столу.— Ні тут, ні на тому світі не хочу його бачити. Якщо ми й зустрінемося там, то тільки із зброєю в руках!

Піп читав:

— «...Тут, у Буді, мій будинок стоїть порожній. Самі незабаром переїдемо в Надьварод. У моєму будинку лише внизу мешкає зброяр. А нагорі три кімнати стоять порожні...»

— Мені вони не потрібні! — підвівся Цецеї.— Ти, чернець, купив цей будинок на гроші Запої! Хай він завалиться, якщо моя нога переступить його поріг.

Священик знизав плечима.

— А може, той будинок перейшов йому в спадок?..

Проте Цецеї вже не хотів слухати. Він вийшов з кімнати на терасу, сердито шкандибаючи на своїх дерев'яних ногах.

Прочанин підобідував на краю тераси, в затінку горіхового дерева. Цецеї зупинився перед ним і гнівно заявив:

— Передай ченцеві моє шанування. А листа його ніби й читати не читав.

— То що, відповіді не буде?

— Ні.

І старий покульгав далі, прямуючи до комори. Ходив сюди й туди під палючим сонцем, розмахував ціпком у різні боки й сердито бурчав:

— Ні, брате, моя голова ще не дерев'яна!

Селяни заповзятливіше заходилися стригти овечок, собаки відбігли подалі, і здавалося, навіть будинок на пагорбі сповз зі страху з горба.

Господиня разом із священиком стояла на терасі. Священик знизував плечима.

— Якщо це навіть і не спадщина, то все одно будинок куплено на зароблені гроші. Він має право подарувати його будь-кому. От і дарує Петерові. Тоді це буде будинок Цецеї, і в ньому й сам король не укажчик.

З кімнати вийшов Добо. Господиня познайомила його з священиком.

Вернувся й Цецеї й одразу кинувся на попа: