Геза Гардоні - Зірки Егера

— Цить! — гримнув турок.— Цить, бо з'їм! Гам-гам!

Дівчинка затихла. Тільки серденько її тріпотіло, як у горобчика, що потрапив у сильце.

Та тільки-но вони підійшли до коней, вона знову закричала:

— Таточку! Татку!

В розпачі їй здавалося, що її крик почують бозна-де.

Гергей теж тер кулачками очі й плакав:

— Я піду додому, я хочу додому!

— Мовчи, поганий байстрюче! — загорлав на нього турок.— А то я тебе розірву!

І він погрозливо затряс кулаком.

Діти затихли. Дівчинка була майже непритомна від страху. Гергей тихенько схлипував, сидячи в гнідого на спині.

Ось вони рушили в дорогу.

Вибралися з лісу. Гергей бачив, як шляхом, що вів через Мечек, тягнуться турецькі обози. Акинджі[3] верхи на конях, піші асаби[4], найманці в різношерстій одежі. Сидячи на прудких низеньких конях, вершники скакали до Печа.

Люди, що йшли попереду, супроводжували близько десятка фір і возів. На возах було безладно навалено покривала, скрині, ліжка, барильця, стільці, невичинені шкури, мішки з зерном. Побіля підвід чвалали сумні невільники, руки у них зв'язані за спиною, ноги закуті в кайдани.

Наш яничар[5] мав три підводи і семеро бранців. Крім нього, йшло ще п'ятеро яничарів у синіх шароварах, червоних сап'янцях, білих ковпаках і троє асабів у смушкових шапках, з довгими списами в руках. На шапці нашого кульгавого яничара гойдалося запилене страусове перо, що звисало геть аж на спину.

Поки яничар був у лісі, всі його три підводи стояли на узбіччі, пропускаючи решту.

Яничари зустріли реготом малюків і коня.

Що вони там лопотіли по-турецькому, Гергей, звісно, не розумів. Мабуть, про нього і Віцушку. Подивляться на них і сміються. А як поглянуть на коня — розмахують руками, наче мух відганяють.

Турок кинув дітей на фіру, просто на клумаки з майном. Там сиділа товстощока дівчина-невільниця, ноги в неї були скуті ланцюгом. Їй і доручили доглядати дітей. Затим один з яничарів розв'язав брудний мішок і став діставати з нього дитячу одежу. Тут знайшлося все необхідне. І сукенка, і маленький кожушок, і чумарка з металевими гудзиками, і шапка, і капелюшок, і маленькі чобітки. Турок вибрав дві сорочечки і маленький кожушок, кинув усе це на фіру.

— Одягни їх! — наказав одноокий дівчині.

Дівчині на вигляд було років сімнадцять. Одягаючи малюків, вона голубила їх, обціловувала.

— Як тебе звати, моє янголятко?

— Віцушка.

— А тебе, моє серденько?

— Гергей.

— Не плачте, мої любі. Я вас не покину.

— Я хочу додому,— заплакав Гергей.

— І я теж...— схлипувала Віцушка.

Дівчина міцно обняла малюків і притисла до себе:

— Добрий боженько приведе нас згодом додому, тільки не треба плакати.

Сільські собаки, сердито гавкаючи, наскакували на довговолосого прочанина з білою бородою. Вони б і сутану його роздерли, якби він не відбивався від них довгим ціпком з хрестом нагорі.

Прочанин йшов спочатку посередині шляху, але, побачивши, що кудлатих великих псів більшає, відступив до плоту, чекаючи, поки хтось вийде з хати і врятує його від цієї собачої облоги.

Але погляди людей, що повиходили, зачувши гавкіт собак, були звернуті в інший бік: селом мчали п'ятеро угорських витязів. Попереду скакав русявий богатир у багряному плащі. На шапці в нього журавлине перо, поперек сідла лежала рушниця. З-під легкого вишневого камзола зблискувала кольчуга. Слідом за ним скакало ще четверо витязів. В'їхавши в село, подорожні роззиралися, наче кожна хата в цьому селі для них була дивиною.

Біля воріт будинку Цецеї на камені дрімав селянин, тримаючи в руці списа. Цокіт кінських копит розбудив його. Вартовий поспіхом відчиняє ворота, і вершники через місток в'їжджають у подвір'я.

Цецеї сидів у затінку комори, згорбившись, наче старий орел. Неподалік кілька кріпаків стригли вівцю. В їхніх руках були ножиці, за поясом