Адельберт фон Шамісо - Дивні пригоди Петера Шлеміля

— Дайте підзорну трубу! — крикнув пан Джон, і не встигли слуги ще й ворухнутись, як сірий чоловік, скромно вклоняючись, засунув руку в кишеню сурдута, витягнув звідтіль прекрасний «доллонд» і вручив його панові Джону. Той, негайно приставивши трубу до ока, повідомив товариство, що це, мабуть, корабель, який учора відплив з гавані й держиться на видноті, бо через супротивний вітер не може вийти у відкритий океан. Труба переходила з рук до рук і не вернулась до власника. А я здивовано втупився в нього і не міг збагнути, як ота величезна махина вмістилася в маленькій кишені. Але це, здавалось, ні для кого не було вдивовижу, і на сірого чоловіка звертали так же мало уваги, як і на мене.

Подали легку закуску — в коштовний вазах найрідкісніші фрукти з усіх континентів, Пан Джон частував гостей з недбалою люб’язністю і, між іншим, вшанував і мене — уже вдруге:

— Призволяйтесь, будь ласка. На морі ви таких, напевне, не мали.

Я вклонився, але він цього й не помітив, бо розмовляв уже з кимось іншим.

Всі охоче посиділи б на моріжку на схилі горбочка, звідкіль відкривався чарівний краєвид, та боялись, що земля вогка.

— Було б чудесно, — висловив думку хтось із товариства, — розіслати отут турецький килим, але його, на жаль, нема.

Та ледве це бажання було висловлене, як чоловік у сірому засунув руку в кишеню і з виглядом скромним, навіть покірливим, заходився тягнути звідтіль розкішний, злотом гаптований турецький килим. Слуги взяли його, немовби нічого дивного й не сталося, і розстелили на моріжку. Товариство без усяких церемоній посадовилося. Я ж збентежено Дивився на чоловіка, на його кишеню, на килим, що був, либонь, не менше як двадцять кроків завдовжки та десять завширшки, протирав собі очі, не знаючи, що й гадати. Усі ж інші не вбачали в тому нічого дивного.

Мені дуже хотілося довідатись, що то за чолов’яга. Я розмірковував, до кого б мені звернутись, бо панських лакеїв більше боявся, аніж панів. Нарешті я таки насміливсь і звернувся до якогось молодика, що видався мені не таким бундючним, як інші, і частенько залишався сам. Я нишком попрохав його сказати мені, що це за послужливий чоловік, он там, у сірому вбранні.

— Отой, схожий на шматочок нитки, що вислизнула в кравця з голки?

— Еге ж, той, що стоїть самотній.

— Не знаю, — відповів він, і, як мені видалось, щоб уникнути подальшої зі мною розмови, одвернувся і почав говорити про дрібниці з іншими.

Сонце припікало все сильніше, спека ставала обтяжливою для дам. Прекрасна Фанні звернулась недбало до сірого чоловіка, до котрого, як я помітив, ще ніхто не звертався, з легковажним питанням: чи не знайдеться в нього часом і намету?

У відповідь він так низько їй вклонився, немовби йому зробили незаслужену честь, і тут же засунув руку в кишеню, звідкіль на моїх очах став витягати полотна, кілочки, шнури, залізний каркас, одним словом, усе, що потрібно для найкращого намету. Молоді люди допомогли все це натягнути і над килимом напнули розкішний намет, але знову ж таки ніхто не вбачав у цьому нічого дивного.

Мені давно вже було якось моторошно, навіть трохи страшнувато, а уяви собі, що я відчув, коли побачив, як ще на чиєсь бажання сірий чоловік дістав із кишені троє вороних коней, еге ж, кажу тобі, троє прекрасних, великих вороних коней, осідланих і загнузданих. Подумай тільки, бога ради! Ще троє осідланих коней з тої ж самої кишені, звідкіль він уже витяг портмоне, підзорну трубу, гаптований килим двадцять кроків завдовжки і десять завширшки й намет такої ж величини з усім причандаллям. Коли б я тобі не поклявся, що бачив це все на власні очі, ти б, напевне, мені не повірив.

Чоловік цей, здавалось, був дуже сором’язливий і скромний, інші приділяли йому так мало уваги, а проте його бліде обличчя, від якого я не міг відвести очей, було таке жахливе, що я врешті не витримав і вирішив непомітно покинути це товариство.

При тій незначній ролі, яку я тут відігравав, це, здавалось, легко було здійснити. Я хотів вернутися до міста, а на другий день вранці ще раз спробувати щастя у пана Джона, і якщо вдасться наважитись, то й розпитати про цього дивного сірого чоловіка. Ох, коли б мені пощастило тоді зникнути!

І справді, я вже щасливо прослизнув трояндовими кущами, дійшов до підніжжя пагорба і опинився на зеленій галявині, та, побоюючись, чи хто часом не побачив, що я йду навпростець, без стежки, і мну траву, я пильно озирнувся навкруги. Як же я злякався, коли побачив, що за мною чимчикує чоловік у сірому з видимим наміром наздогнати мене. Наблизившись до мене, він негайно зняв капелюха і вклонився так низько, як мені ще ніхто не вклонявся. Ніякого сумніву — він хоче зі мною поговорити, і було б неввічливо уникати цієї розмови. Я й собі зняв капелюха, вклонився йому і як вкопаний залишився стояти на сонці з непокритою головою. Я з жахом втупився в нього, неначе птах, заворожений поглядом змії. Він також, здавалось, був дуже збентежений, не підводячи очей і безнастанно вклоняючись, підійшов ближче і заговорив тихо, несміливо, благально:

Ласкаво прохатиму пана вибачити мою настирливість, коли я, так мало вас знаючи, наважуюсь звернутися з проханням. Дозвольте ласкаво…

— Але ж бога ради, мій пане! — перебив я його з жахом. — Що я можу зробити для людини, яка… — Ми збентежились обидва і, як мені здалося, почервоніли.

По хвилі мовчання він почав знову:

— Протягом короткого часу, коли я мав щастя бути поблизу вас, я, мій пане, кілька разів — дозвольте мені сказати, вам це одверто