Микола Романович Литвин - Проект «Україна». Австрійська Галичина

«умерску» коляду, і любить декорувати одяг виробами зі шкіри, носить топірець-«бартку», пасе вівці на «плаях» і «полонинах» тощо. Водночас почали з’являтися і негативні образи «дикої та небезпечної у відношеннях Гуцулії», «відсталої Бойківщини».

Для інтелектуалів ХІХ — ХХ ст. село здавалося місцем, наближеним не лише до природи, але й до історії, минулого Галичини. Тим прикрішим було для них відчуття, що селяни «не усвідомлюють» вагу цього факту: «Аж ось Крилос. Село тепер. Стоять хатки з боку, як звичайно всюди. І люде ці самі. Лиш не знати, чи знають вони, чиї вони діти? Може вони славного боярського роду? Не знати, що їм здається? Чи не лячно їм мешкати так близько княжих теремів? Чи не розказували їм коли дідусі й бабуні хоч казку про Осмомисла чи Данила?» — запитує один з відвідувачів археологічних розкопок під керівництвом Я. Пастернака у 1937 році. Звідси ж — прагнення відродити серед галичан національні традиції ранньоновітньої України, у тому числі й «козацьку старовину»: А. Чайковський пише «Сагайдачного», а О. Назарук популяризує міф про Роксолану, а таборовики Католицької Акції української молоді (КАУМ) намагаються відтворити на ріці Лімниці битву козацьких чайок. Водночас дослідники галицького селянства прагнули змінити стереотипний погляд на село. Галицький селянин не безграмотний, просто він має власне коло зацікавлень і турбот — стверджує у 1931 році І. Филипчак: «У нас привився погляд, що Бойківщина це найтемніший куток нашої землі…що там просвіта зовсім не доходить, що Бойко до книжки не цікавий. Це лишень почасти правда, але не зовсім… Бойко до книжки цікавий, але треба до нього вміти з освітою підійти». Наукове та аматорсько-краєзнавче зацікавлення галицьким селом дало поштовх художній стилізації як в українській, так і в польській культурі. Не випадково після Першої світової війни почали з’являтися польські туристичні комплекси, прикрашені гуцульською орнаментикою. Для зацікавленого екзотикою мандрівника світ гірського села був водночас антисвітом, де ще живе кровна помста; пущею, заповненою персонажами «галицько-руської демонології» В. Гнатюка — чугайстрами, мавками, «нетлінними» тощо. На Україні цей образ став особливо популярним після «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського. У польській літературі схожий стереотип усталився під впливом текстів Станіслава Вінценза («На високій полонині»). Магічна реальність карпатського села трактувалася тут через призму прихованої словесно-поетичної гри так само, як фантасмагорія шульцового Дрогобича — у дзеркалі містечкової реальності. Читач Станіслава Вінценза міг дивитися на неї і як на живе втілення українських народних міфів та легенд, і як на ілюстрацію до притч про хасидських цадиків, також пов’язаних із народною культурою Карпат.

Ідеологічні міфи і знакові постаті. Образи галицького міста, містечка й села вписувалися у ширшу парадигму української і польської ідеологічних доктрин. Перша світова війна і польсько-українські бої за Галичину витворили два опонуючі між собою ряди стереотипів. Зокрема, з українського боку розповсюджувався поетичний образ січового стрільця — національно свідомого галичанина, який б’ється на Маківці 1915 р. разом з Оленою Степанівною; йде «у кривавий тан визволяти Україну з московських кайдан»; бореться за Львів у лавах УГА і ледве виживає у «чотирикутнику смерті». З польського боку йому протистояв міф оборонців Львова — «орлят» (гімназистів, студентів) та жінок-легіоністок, мирних жителів, які «плебісцитом крові» засвідчують восени 1918 р. належність Східної Галичини до Речі Посполитої.

«Роздвоєний» образ світу позначився й на осмисленні знакових постатей Галичини ХІХ — ХХ ст. З українського боку сюди входили греко-католицькі архієпископи (від Ангеловича і Яхимовича до А. Шептицького) та єпископи (Й. Коциловський, Г. Хомишин, Г. Лакота, І. Лятишевський, Н. Будка), діячі Західно-Української Народної Республіки («Президент Кость Левицький», «генерал Тарнавський»). До цього списку зараховували також представників галицьких українців в австрійських та польських органах влади, письменників (від діячів «Руської трійці» до поетів «Молодої музи» — і далі до Б.-І. Антонича), відомих архітекторів та інженерів (В. Нагірний, І. Левинський), адвокатів (В. Старосольський, С. Шухевич), лікарів (М. Панчишин). Особливу роль в ієрархії східногалицьких персоналій посідала постать І. Франка, культ якого став доповненням культові Т. Шевченка. Після Першої світової війни вже функціонувало кілька різновидів цього образу. Франко ототожнювався то з Мойсеєм, то з Каменярем, а на локальному рівні слугував зразком «Великого Бойка». З польського боку цьому канонічному рядові відповідали постаті австрійських галицьких намісників (від А. Голуховського до В. Коритовського), міністрів до Справ Галичини (від К. Грохольського до М. Бобринського), політичних діячів першої третини ХХ ст. (від «начального вождя» Ю. Пілсудського до «президента Мосціцького» та «маршалка Риздя-Сміґли»), організаторів оборони Львова та президентів міста, львівських римо-католицьких архієпископів (серед яких виділявся Ю. Більчевський), письменників (від А. Фредра і С. Гощинського до Л. Стаффа, К. Макушинського та Я. Парандовського — з одного боку та Б. Шульца — з іншого), художників, архітекторів, скульпторів. Трактування тих самих постатей з обох боків було далеким від однозначності. Прикладом може слугувати особа А. Шептицького. Українці ототожнювали його із «Князем і Батьком Церкви». Натомість у польській суспільній думці розповсюджувався різко негативний стереотип «уніатського» митрополита — підбурювача «братовбивчих» починань у Східній Галичині.

Мовні кліше. Образ австрійської Галичини асоціювався також із певними соціолінгвальними стереотипами. Одним з них було протиставлення української / руської і польської мов. На різних етапах воно то акцентувалося, то, навпаки, нейтралізувалося. В останньому випадку йшлося про вживання польської мови у руських (українських) галицьких сім’ях (насамперед у тих, де були мішані шлюби). Натомість у багатьох чисто польських сім’ях Галичини знання української мови було обмежене її розумінням, але не активним використанням. На кінець ХІХ — поч. ХХ ст. у містах Галичини склалося, з одного боку, протиставлення двох «інтелігентських» койне — польського та українського (т. зв. західноукраїнський варіант української літературної мови), а з іншого — змішування елементів української, польської, німецької мов та їдишу на польській граматичній основі, у вигляді говору міських низів або т. зв. «балаку». Зрештою, ряд стереотипів, що пов’язували образ українця з уживанням української мови, також не був цілісним. Досить згадати період «азбучних війн» та стереотип «язичія» як штучної, не пов’язаної з життям мовної мішанини, протиставлений образові «народної мови» як рушія суспільного прогресу.

Не треба забувати також і ролі російської мови на рубежі століть. У москвофільському середовищі вона виступала двобічним символом: з одного боку, означала спротив полонізації, з іншого — символізувала «єдність Русі від Тиси до Амуру».