Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

– Коли це закінчиться, Павлику? Коли? – Ганна вирішила остаточно здолати тишу, тому заговорила, щоб почути бодай не чужу, а свою мову, адже саме вимовлені слова і є вогниками життя.

– Швидко, люба. Швидко.

– Ти так говорив ще рік тому.

– Я знаю. Знаю…

Тут із відчинених дверей почувся стогін матінки Ганни Дмитрівни, яка ось уже півроку лежала, поринувши у невідомі глибини старечої хвороби, що не тільки підкосила її, а й створила провали у пам’яті, подібні до чорної безодні. Бідна старенька опинялась у темряві свого минулого, яке вона насилу роздивлялася, сприймаючи колишні події ніби на дотик, і не впізнавала їх. Так само, як не впізнавала іноді дочку Ганну, єдину свою дитину, що вижила після трьох невдалих вагітностей. У кімнаті, заставленій старими речами і завішеній блідими чорно-білими фотокартками, старенька лежала й дивилася на потрісканий портрет підтягнутого і ще молодого лейб-гвардії штабс-капітана. Іноді вона впізнавала у ньому свого чоловіка, із яким прожила багато років і який помер у 1913 році, за дев’ять місяців до війни і всіх лих; він спочив від старості, у ванні спокійного духу, задоволений плином свого життя. Але частіше старенька дивилася на портрет байдужим і страшним поглядом.

Ось і зараз вона знову поринула в безодні несвідомого, не пам’ятаючи, ані хто вона, ні де перебуває, ні хто за нею доглядає. Втім, це безпам’ятство не тамувало біль, який, подібно до електрики, проникав у сухожилля жінки і завдавав старенькій гірких страждань. Жоден лікар не зміг визначити причину її хвороби, не збагнув, що призводить до болю, тому все списували на втому людського організму, який, мовляв, до сімдесяти п’яти років виснажує свої внутрішні джерела і зсихається, як зморщується яблуко після посушливого сезону.

Ганна Дмитрівна почула стогін, підвела голову до Павла, торкнулась його неголеної щоки.

– Піду подивлюсь, як там матінка.

– Добре. Я буду чекати тебе тут, – спробував пожартувати Павло Гаврилович.

Легка усмішка торкнулась її вуст:

– Авжеж, спробуй не залишати свій пост, – спокій освітив її красиві блакитні очі.

Павло Гаврилович відкинувся на подушку. Він дивився на стелю, по якій повільно повзли темно-помаранчеві тіні, які відкидав абажур лампи. Думки зіжмакались, перетворилися на зім’ятий аркуш, де годі було прочитати жодного рядка. Хвиля почуттів нахлинула на офіцера, але так і не змогла розбурхати його холодний розум. Останні місяці мов заморозили його, змусили дивитися на події крижаним поглядом, іноді перетворюючи все в нерухому скульптуру. За що боротися? За які ідеї? Як йому діяти? Він поки що не знав відповідей на ці питання, умовляючи себе, що насамперед необхідно захистити сім’ю. Павло Гаврилович Вітко лежав, накритий ковдрою. Біль у передпліччі стихав, і він сповзав у сон, у світ непояснених зображень, які є для свідомості короткою п’єсою без оголошення автора, вступу та фіналу. Але за мить до того, як заснути, він почув два глухі гарматні постріли, вочевидь від заводу «Арсенал», де дислокувалося кілька сотень робітників та червоноармійців, які надумали вбивати всіх заради більшовицького блага.

– А наступного дня людиська з Подолу, що їх знов підбивали червоні, вдерлися на Хрещатик. Ось тоді я й подумав: що ж це за ідеї вбивають у їхні голови червоні, що голота втрачає здоровий глузд? Що це за бісівство? Тьху!

На стільці перед Вітком сидів його давній, ще з тридцять шостої бригади, де вони служили у 1915 році, приятель Морозов. То був кремезний чоловік із різкими, наче поспіхом виведеними рисами обличчя. Його великий ніс виділявся на огрядній фізії, дебелі руки стискали чарку з горілкою, яку Морозов намагався допити, але щоразу знаходив подробиці, що їх треба було розповісти просто зараз, тому він лише рухав рукою з чаркою, наче поршнем. Горілка плескалась у чарці подібно до збентеженого духу самого Морозова.

– Оце тебе поранило, дай Боже пам’яті, шістнадцятого січня, то голота, значить, полізла сімнадцятого. От, ти ж ба, чортівня, як згадаю, аж моторошно!.. Так от, відстрілюємось ми, і я собі думаю: кінець українській владі, задавлять нас ці червонопикі… Але ж тут двісті хлопців із Гордієнківського полку підійшли… Господи ти Боже, не заплющилися очі Твої!.. Погнали цих червоних, аж дим за ними курився!

Павло Гаврилович слухав мовчки, не відводячи очей від співбесідника, лише іноді похитуючи головою. Уже п’ятий день поспіль він сидів у квартирі, прислухаючись до вуличної стрілянини, рвався до військового відомства, але Ганна Дмитрівна щоразу вмовляла його зачекати ще день. Стискаючи серце, він погоджувався, трохи підводячи ліву, поранену руку, щоб зрозуміти, чи можна її використовувати в бою, але тут-таки нахлинав біль, хвилі якого перекочувались по м’язах, спадаючи десь за кістку і ллючись у передпліччя – рана досі завдавала чимало клопоту. Але тепер серце Павла Гавриловича закипало, у ньому бурлила рідина роздумів, підігріта вродженим вогнем справедливості. Це відчуття Вітко успадкував від батька. Той був поміщиком із невеличким маєтком у Таращі під Києвом. Саме батько наполіг, щоб син пішов в армію. Віддав Павла до кадетського, а згодом – до Київського піхотного юнкерського училища. Там світогляд Павла Гавриловича вияскравився – він часто розповідав про це батькові, коли вони вечеряли в рідному маєтку. «Є люди, яким треба руйнувати, така їхня природа, а я думаю, що блаженні ті, хто творить, адже у творенні можна пізнати велич самого Творця», – так казав він, тоді ще юнак. І так само казав уже дорослий – щоб ніколи цих слів не зректися. Батько відповідав, що можна втратити багатство, стати банкрутом; можна захворіти і бути прикутим до ліжка; можна піти зі служби, стати відлюдником, але все це повернеться – гроші накопичаться, здоров’я відновиться, кар’єра піде вгору. «Тільки, сину мій, запам’ятай, що честь втрачають раз і назавжди. Це як діва може