Володимир Аполлінарійович Заєць - Місто, якого не було

наче диригує. Підходжу, бачу на стежці якісь літери. «Ура! Канікули!» — читаю. І тут мало не впала з подиву. Букви ці, якими слова написано, з живих мурашок складено. Уявляєте, з живих мурашок! Стоять на місці одна за одною — і літери виходять. А потім починають повзати вперед-назад — і, здається, слова туди-сюди снують. — Вона стулила долоні біля грудей і трагічно зронила: — Скажіть, любий лікарю, хворий мій розум чи ні?

Андрій Григорович зиркнув на годинник, засопів і заклопотано похитав головою.

— Не хвилюйтеся. На галюцинації це не схоже. Правда, при шизофренії… Але з емоціями у вас все гаразд. От хіба що комплексна, так звана синестетична галюцинація Майєр-Гросса. Проте й тут кінці з кінцями не сходяться. Я певен, у вас немає ні галюциноїдів, ні галюцинозів, ні псевдогалюцинацій. У вас загалом здорова й витривала психіка. Їй нічого не страшно.

Втішне повідомлення чомусь викликало в Таїсії Іванівни зворотну реакцію. Брови її пішли вгору, губи склалися в трубочку, пальці судорожно скручували ріжок простирадла.

— Як це — не страшно? Чому — не страшно? Що ж, я не маю права з глузду з’їхати, як усі нормальні люди?

— Маєте, маєте, — заспокоїв її Андрій Григорович, приховуючи посмішку. — Головне не це. Просто все, що ви бачили, — правда. Істина. Об’єктивна реальність. У будь-якому іншому місті таке неможливе. А в нашому… Наше містечко особливе. Повірте старій людині: тут завжди творяться дивні речі. Взяти хоча б сторожа містечкового кладовища Михайла. Всі вважають його нікчемним п’яничкою, у якого одне в голові — залити очі горілкою. Що є, то є, ніде правди діти. Але бесіди з ним мене просто приголомшили. Його пам’ять зберігає тисячолітню інформацію! Одного разу я спитав, чому він став сторожем на кладовищі. «Мені все надокучило, — відповів. — Ні в чому я не зміг досягти досконалості. Отож усе для мене втратило свій сенс. Mea culpa, mea maxima culpa![2] — підсумував, стурбовано оглядаючись. — Оце б випити чарчину».

Тоді я й подумав, що він старіє, і порадив перебратися жити в міську упорядковану квартиру. Мовляв, стає дедалі важче себе обслуговувати — заготовляти паливо, носити воду. У відповідь Михайло засміявся: «Е, ні! Нажився я в міських квартирах, у тих клятих інсулах. Місто — ворог людини!»

Згадуючи ту розмову, Андрій Григорович лише здивовано знизував плечима.

— Не розумію, чому він сказав про інсулу. Латиною інсула — острівець. До чого тут острівець? Але Михайло не єдиний дивак у нашому містечку. Пам’ятаєте, років п’ятнадцять тому ніби греблю прорвало — стали діятися всілякі чудеса. До них уже почали звикати. Тож хай вас не дивує, вони й не таке бачили. Торік он у сонячний, безвітряний день автобус раптом піднявся в повітря і перелітав від зупинки до зупинки. Пасажири і водій співають, а кондуктор замість квитків продає квіти. Вам не дивно?

— А що тут дивного? На те й автобус, щоб возити людей.

— В інших містах автобуси курсують по землі, — делікатно зауважив Андрій Григоровичі провадив далі: — Або такий приклад: на Флітській вулиці живе чотирнадцятилітня фея із золотистими крилами за спиною — учениця середньої школи № 2 Феня Моргана. Чули, мабуть, легенду: раз на сторіччя народжується в нашому місті дивний хлопчик. З його появою на світ чудеса починають сипатись, як з мішка. Хлопчик той наділений тонкою натурою, чистою, кришталевою душею і надзвичайно вразливою уявою. І все, що народжує його голова, стає реальністю. До чого це я все веду? Зіставте дві цифри: п’ятнадцять років тому народився ваш племінник, і п’ятнадцять літ тому, наче з решета, посипались дива. Навіть Феня Моргана народилася через кілька місяців після Хлопчика. Ви розумієте, про що я кажу?

— Так. Але трохи сумніваюся. Не вкладається все це якось у голові. — Таїсія Іванівна змовкла й нараз випалила: — А ви не помічаєте за собою ніяких дивацтв?.. Ой, побіжу, бо там, мабуть, уже телефон розривається… Дякую за консультацію.

І вона заквапилася на «швидку».

4

Батько й мати Фені — звичайні люди. Літати в повітрі, звісно, не можуть, телепатичними здібностями не володіють. Дідусі й бабусі (як по батьковій так і по материній лініях) теж не вирізнялися з-поміж інших якимись особливостями.

Про те, що Феня не така, як усі діти, стало відомо ще в пологовому будинку. Акушерка помітила на спинці новонародженої якусь напівпрозору плівку і спробувала її зняти. Виявилося: плівка приросла до плечей. Коли ж плівка підсохла, то, на здивування лікарів, стала схожою на крильця, як у бабки.

Феня швидко росла, добре набирала вагу й усміхалася до тих, хто до неї підходив. У півтора місяця почала вимовляти деякі слова. Помітивши, що ті спроби інколи просто лякали батьків, вона вчилася говорити вночі або тоді, коли нікого не було поряд. Але ж хіба втримаєш таємницю?!

Одного разу, коли Фені виповнилося три місяці, мама надто наполегливо годувала доньку, і та, крутячи головою й кривлячись, несподівано озвалася тоненьким голоском:

— Не хочу більше. Я не голодна… Невже ти, мамо, не бачиш?

Мама зблідла, руки в неї затремтіли — вона ледве підвелася на ноги й позадкувала до дверей. Кілька хвилин ошелешено стояла, зіпершись на одвірок, а потім прошепотіла до чоловіка, який читав газету в сусідній кімнаті:

— Павлушо… Вона заговорила…

— Невже? — розгубився глава сімейства, проте одразу знайшовся: — Зрештою, нічого дивного. Для жінок розмова — форма існування.

Далі почалися коїтися речі ще незвичайніші. Батьки помітили, що їхня донька може поглядом пересувати окремі предмети і володіє телепатією. Минав час, до фантастичних здібностей дівчинки поступово почали звикати.

Як і всі діти, Феня ходила до дитсадка, в сім років сіла за шкільну парту. Хіба що зовні виділялася з-поміж дітей великими зеленими очима і непосидючістю.

У п’ятнадцять вона була вже вродливою дівчиною, на яку заглядалися містечкові хлопці. Але чарівна Феня дружила тільки з Хлопчиком, її ровесником, який жив у Флітському провулку.