Володимир Аполлінарійович Заєць - Місто, якого не було

— Дивіться, люди добрі! І не соромно тобі, такому здорованю! Втіху собі знайшов — лі-та-ти-и! Ти краще б сипонув курчатам пшона, налив водички…

А ще подобалося Хлопчикові спостерігати маленьких, рудих і метушливих мурашок на стежці, яка вела до хвіртки. Його дивувала наполегливість і працьовитість маленьких створінь. Щоранку він насипав із щербатої цукерниці в долоню цукру й ніс до мурашника. Кілька разів на день Хлопчик прибігав до нірки, щоб поглянути, чи не розтанула солодка гірка.

Все довкруж живило дитячу допитливість, все викликало в нього жвавий інтерес. Навіть звичайнісінька тінь від стовпа з ліхтарем на городі цікавила Хлопчика. Його вражало те, як зі швидкістю слимака повзе чорна тінь по землі, як переломлюється, падаючи на стіну сарая, як зменшується до півдня і знов росте до заходу сонця.

Тітка Тася працювала фельдшером на «швидкій допомозі». Йдучи на роботу, вона залишала на плиті суп, а кастрюлю з кашею ретельно Екутувала ганчір’ям, щоб довше була теплою.

До школи Хлопчик пішов у сім років. Учителі не могли ним нахвалитися: здібний, допитливий, слухняний, має гострий дитячий розум. Водночас знизували плечима: «Якийсь він дивакуватий, часом зовсім незрозумілий».

У тому віці він ставив десятки запитань, на які жоден дорослий не міг відповісти. Як і раніше, більшість часу був на самоті, вилізав на пагорок і жадібно вдихав тепле повітря, настояне на гіркуватому запаху трав. І про щось думав.

Одного вечора Хлопчик прийшов на своє улюблене місце і сів, підібгавши ноги. Земля пашіла теплом, в урочистій незворушності застигли крона дерев. Десь удалині, біля самої річки, галасливо веселилася компанія підлітків, і вечірнє повітря доносило сміх, вигуки.

Поруч хтось кашлянув. Хлопчик здригнувся і повернув голову: неподалік, точнісінько в такій позі, як і він, сидів Прибулець.

Нагадую, що Хлопчикова тітка Таїсія Іванівна працювала фельдшером на пункті «швидкої допомоги», що розташувався в старому будиночку, зовні невідь-коли поштукатуреному.

Та штукатурка потемніла, місцями повідколювалася — з-під рідко набитої дранки виднілись підгнилі сіро-жовтуваті колоди. В трьох кімнатах і поселилася «швидка допомога».

Навпроти, через дорогу, стояло одноповерхове приміщення поліклініки. За ним, у дворі, відгородженому од вулиці низеньким штахетом, — лікарня з усіма відділеннями.

Того дня Таїсія Іванівна вирішила нарешті порадитися з психіатром Андрієм Григоровичем про свої домашні справи.

Треба сказати, що на пораду до нього йшли не лише з приводу психічних розладів, питались його думки й тоді, коли про медицину зовсім не йшлося.

Андрій Григорович був пенсійного віку. Він носив окуляри тільки в золотій оправі. Як же не довіряти такій людині?

І до нього йшли з усього містечка. Син починав заглядати в чарку — негайно до Андрія Григоровича. Дочка пізно вертається додому — біжать радитися, що робити. Загальна думка була така: в будь-яких сімейних справах кращого порадника, ніж Андрій Григорович, не знайти.

Вибравши момент, коли не було викликів, Таїсія Іванівна прошмигнула через дорогу, зайшла до поліклініки, впевнено протиснулася крізь натовп біля віконця реєстратури і невдовзі опинилася коло дверей із синьою табличкою «Психіатр». Несміливо прочинила двері кабінету.

— Андрію Григоровичу, — мовила, сівши на край кушетки, прикритої жовтуватим, запраним простирадлом. — Я до вас порадитись.

Вона вочевидь хвилювалась. Андрій Григорович не впізнавав свою давню знайому.

— Що скоїлося?

— Справа незвичайна, — ледве витиснула тітка, і враз обличчя її вкрилося рожевими плямами.

— Заспокойтеся, Тасенько, — його голос звучав трохи хриплувато, як у Вінні-Пуха з відомого мультфільму. — У нашому містечку, перепрошую за мимовільний каламбур, незвичайні випадки — звичайнісінька справа. Надто останнім часом. — Лікар звернувся до похмурої, огрядної медичної сестри: — Зіно, скажіть, будь ласка, щоб хвилин десять — п’ятнадцять до мене ніхто не заходив.

— Я з приводу свого племінника, — від хвилювання Таїсія Іванівна заломила пальці. — Чи, може, це в мене з психікою не все гаразд? Може, мені так здається? — поступово голос набував звичної легкості, невимушеності. — Одне слово, дитина росте без батьків. Виховання, звісно, не те, що з мамою і татком, хоча я до нього — всім серцем. Але Хлопчик сам по собі дуже вразливий, і уява в нього надто буйна. Щоправда, я розумію: це не пояснення… З дитинства в нього багато дивацтв. А тепер — і поготів.

Андрій Григорович незворушно сидів у кріслі, склавши пухлі руки на повному животику, і уважно слухав, киваючи головою.

— То що ж усе-таки сталося?

— Пам’ятаєте, Андрію Григоровичу, ви колись були в мене вдома? Будинок стоїть на узгір’ї, а внизу ростуть акації. Там ще багато сорочиних гнізд. І ось недавно дивлюся — сидить племінник і щось бубонить, руками вимахує. Мене він не помітив — я вішала білизну на мотузок між двома грушами-дичками. Ну зразу за його спиною. Чую, весь час одне й те саме повторює: «Ой, сороко-білобока, навчи мене літать». Затихне і знову. Та якось дивно так, інтонація зовсім не дитяча. Мені чогось аж лячно стало, я й про білизну забула, стою, слухаю. — І раптом… — очі Таїсії Іванівни округлилися: — …І раптом Хлопчик відірвався від землі! Я остовпіла, з місця не можу зрушити. А він злетів метрів на три вгору — ну, думаю, зараз розіб’ється. Але минулося. Кілька секунд повисів у повітрі й плавно спустився на землю. Я незчулась, як опинилася біля свого будинку. Навіть виварку з білизною забула. Сіла за стіл і вдаю, ніби шию, а голка в руках ходором ходить. Яке там шиття? А він пройшов повз мене — якийсь розгублений, заклопотаний. Досі, як згадаю, серце заходиться…

— Ну й ну… — Андрій Григорович підвівся. — Заспокойтеся. Хочу вам сказати, шановна Таїсіє Іванівно, що в такому випадку можливі лише два варіанти: або ви психічно хворі, або спостерігали цілком реальну подію. Але я все-таки схильний швидше повірити в диво, ніж у ваше божевілля. Більше ви нічого за ним не помічали?

— Якби ж то все на тому й скінчилося… Далі ще гірше… Одного разу дивлюся, стоїть хлопець на стежці і руками повільно водить,