Володимир Аполлінарійович Заєць - Місто, якого не було

Життя невеликого українського містечка напередодні катастрофи…

Ніхто не бачив, як приземлився Прибулець. Лише старий Михайло, трясучи сухими кулачками, запально доводив, що він був єдиним свідком цієї події. Йому й не заперечували — просто не хотіли з ним зв’язуватися. Може, він таки перший угледів, але… Всі твердо знали: цей старий брехун навигадує сім верст до небес і все лісом. Одного разу він уже плів, ніби в 1054 році спостерігав спалах наднової зірки[1], описаної ще в древніх китайських хроніках. Саме звідси, з цієї самої вулиці, стоячи на цьому самому місці!

З нього просто посміялися. Мале й старе відає: їхнє містечко засноване 1154 року, а тому не міг старий брехун бачити космічну катастрофу, живучи в містечку, якого не існувало.

Розлючений Михайло подер на грудях сорочку, обізвав усіх безмозкими баранами й пришелепкуватими. А потім поніс таке, що вуха в’янули: жінки хутенько забрали дітей і пішли геть, навіть чоловіки почервоніли, ніяково знизуючи плечима:

— Оце дає! От розійшовся!

Сам факт незвичайного довголіття старого нікого не дивував і сприймався, як щось нормальне, природне. У містечку звикли до чудес. Справді, найдревніші його мешканці пам’ятали Михайла вже старим.

Ще в дні їхньої юності сторож містечкового кладовища був таким, якого й зараз знають: вертким, рухливим, часто п’яним дідуганом, лице якого заросло шпакуватою борідкою.

А містечко Крутояри досить древнє. Місцеві жителі особливо пишалися тим, що воно згадується в прадавньому літописі. Багато хто цитував напам’ять: «Князь Юрій Безпрозванний, аби оселитися йому для виїзду на лови, повелів три хати спорудити. А проти злодіїв та іншого розбійного люду до тих хат охорону поставив».

Так, за літописом, виникло містечко Крутояри.

Між тим автор має всі підстави думати, що Михайло не брехав.

Вранці в першу п’ятницю червня Михайло, як завше, прокинувся з важкою головою. Заспаний і невмитий, він. вичвалав за двері й нараз завмер у незручній позі, вслухаючись у незнайомі, тривожні звуки. До вкрай здивованого сторожа згори долинали могутній посвист, гул і нестерпний тріск. Михайло злякано підвів голову й побачив, як, пробивши кучеряву хмару й виблискуючи під косими променями сонця, на землю падав дивний літальний апарат, схожий на гігантську дитячу сріблясто-сіру дзигу.

Той апарат сховався в густому тумані, хруснув опорами, неначе переламався сухий сучок, і засторчився.

За звичкою рука сторожа метнулася до лоба, щоб перехреститися, але тут же опустилась. Старий докумекав: дивна штука — це ж звичайнісінький інопланетний космічний корабель.

Отже, треба негайно зустріти гостей. Михайло шмигонув до комірчини в надії знайти там транспарант «Ласкаво просимо», якого він одного разу, бувши напідпитку, зірвав з Будинку культури й повісив над ворітьми кладовища. Начальник комбінату комунальних підприємств гідно оцінив чистоту й благородство його помислів: суворим і доволі крутим словом наказав зняти транспарант.

Не одразу Михайло збагнув суть сказаного і лише через хвилину-другу почервонів, до сліз образився на свого начальника. Однак скорився його волі й заховав транспарант до комірчини, де він і досі валяється, завалений усяким мотлохом.

Змахуючи з лиця павутиння і раз у раз гикаючи, сторож через дірку в паркані видерся з кладовища. Обережно, крадькома підійшовши до космічного апарата, розгорнув транспарант і з неприхованим нетерпінням став чекати гиходу прибульця.

«Хоч би не павук, — заклопотано думав Михайло, уявивши двометрового павука-монстра. — От якби схожий на.:юдину. Тоді все гаразд. Людина з людиною завжди домовиться, якщо захоче…»

Так Михайло заспокоював себе, аби підняти дух перед історичною зустріччю.

Але даремно він жахався. Прибулець з космосу не був монстром, і коли він з’явився в отворі верхньої частини «дзиги», сторож з полегкістю зітхнув.

Згодом він вихвалявся:

— Відверто скажу: попервах боявся. Що за гість? А як одразу кинеться і почне мене гризти? Уявляєте?.. А він виявився звичайним собі чоловіком. Лоб високий, хоч горіхи лущ. А хліборізка, — при цьому весело зареготав, — мала. Хирява хліборізка. Такою багато не з’їси.

Прибулець був блідий, худий і вишукано граціозний. Спершу Михайлові здалося, що інопланетянин високого зросту, та коли ближче підступив до нього, пересвідчився: зріст у нього звичайний, середній.

— Здрастуйте, — дзвінким голосом звернувся Прибулець до Михайла. — Ви не могли б мені допомогти? Я хочу зустрітися з вашим начальством. Розумієте, сталася вимушена посадка.

З несподіванки сторож аж онімів, дивуючись, що інопланетянин такий нетямущий. Хіба ж так, хіба такими словами починають зустріч з представником іншої цивілізації?!

Нарешті простягнув руку долонею вперед, наче спиняючи Прибульця, і з докором сказав:

— Зачекай. Не поспішай поперед батька в пекло. Значить, так. Насамперед: ласкаво просимо, — сторож тицьнув пальцем на транспарант і провадив далі: — Дозвольте від мого імені, а також від імені… — він гикнув і зробив широкий жест, немовби охоплював свої безрадісні володіння. — Словом, просимо на Землю.

— Спасибі, — ввічливо мовив Прибулець і, збагнувши, що без ритуалу ніяк не обійтися, додав: — Дякую вам від свого імені, але без чийогось доручення. Скажіть, як пройти до вашого керівництва?

Михайлів ентузіазм хутко згас. Він знову відчув, як важкий тупий біль крає печінку, а шлунок зводить судомою. Поблякли кольори навколишнього світу. Все довкола стало старому байдужим: і діаманти роси, що спалахували на сріблястому сплетінні павутини, і смарагдова зелень трави, і лазурова голубизна квітів…

— Начальником ЖЕКу в нас Никодим Йосипович Іванов. Іди до нього, може, зарадить. Добра людина, душевна. Прошкуй по Корогодській вулиці, он вона, — махнув рукою сторож, — ліворуч побачиш нашу славну установу.

Останню фразу він вимовив тихо, потому зашепотів і, врешті, змовк.

Прибулець подякував Михайлові і закрокував по Корогодській — єдиній заасфальтованій вулиці, якою неабияк пишалися в містечку.

Поки інопланетянин іде до скрбмної одноповерхової споруди ЖЕКу, я хочу ввести читача в курс справ,