Ксенія Циганчук - Кривавими слідами

Власта закотила очі, ледь стримуючи себе від коментарів на адресу рудого. Та в цей момент до неї завбачливо підскочив Валентин, схопив за лікоть і злегка натиснув. Погляд його промовляв: «Заспокойся, він того не вартий».

– Дебілоїд, – тихо проказала Власта в бік Скляра.

– Не хвилюйся, ми скоро звідси поїдемо, а він залишиться сам на сам із важкою справою. Це ж убивство іноземця, – тихенько спробував заспокоїти напарницю Валентин.

– Ненавиджу його. Ненавиджу всіх чоловіків, – просичала Власта. – Вибач, тебе не маю на увазі.

– Тобто для тебе я не чоловік? – пожартував Валік – так його називали друзі.

– Та ні. – Очі її пожвавішали. – Я не про те. Ти ж знаєш, коли я сварюся зі своїм колишнім, ненавиджу всіх чоловіків. Крім тебе, – по-дружньому поплескала його по спині.

Валентин засміявся. Власта хоч і мала суворий вигляд, її усмішка була напрочуд чарівною. Коли жінка посміхалася, йому ставало приємно на душі.

Однак радість не надовго затрималася на обличчі патрульного. Він раптом наткнувся на нерозуміючий погляд Віталіни. Так, і справді! Недоречно тут усміхатися: неповага до друзів та родини жертви.

* * *

Понеділок, 21 січня 2019 року. 10:35

Віталіна Волошко зосередила всю увагу на слідчому, який саме прямував до неї. За кілька хвилин до цього молода жінка мусила залишити Крістіну в кімнаті, аби вкотре поспілкуватися зі слідчим не в присутності дитини. Їй уже тут набридло, вона відчувала неабияку втому і знервованість. Хотілося, кінець-кінцем, поїхати додому і хоч трохи розслабитися.

Убитий був їй майже нареченим. У свій час їх познайомив Артем, коли Мáрко знадобився адвокат, аби відвоювати право в української дружини брати участь у вихованні новонародженого сина. То все виявилося не так просто: розлучення він уже майже отримав, а от право на дитину… із цим чимало мороки, особливо – зважаючи на характер його колишньої пасії: здається, очі йому готова видряпати. Робота Віталіни полягала в тому, щоб він міг без проблем бачитися з дитиною. Чоловік і молода жінка відразу сподобалися одне одному і почали зустрічатися. Навіть різниця у віці, майже двадцять років, не стала на заваді. У свої сорок чотири Мáрко виглядав значно молодшим і подобався багатьом жінкам. Не вельми гарне знання української не завадило йому відкрити в місті дві невеличкі кав’ярні, які успішно розвивалися.

Віталіна ковзнула очима по слідчому. Ніби молодий, проте серйозний погляд видавав справжній вік – близько сорока, дуже худий та суворий. «Головне – зберігати спокій, – знову і знову давала собі настанову. – Не можна, щоб він помітив, що я нервую».

Віталіна і досі горнулася в шубку: опалення, звісно, ніхто не ввімкнув. Поряд продовжувала працювати слідчо-оперативна група, а вона так і не могла зрозуміти, чи засмучена через смерть свого колишнього бойфренда. Здається, що… зовсім ні.

«Зосередься!» – наказала собі, ледь помітила, що слідчий уже біля неї. «Що йому ще від мене потрібно? – із пересердя подумалося. – Хіба я не розповіла все, що знаю?»

– Даруйте, маю дещо вточнити, – присів Єгор Скляр біля неї. – То в яких стосунках ви були з убитим? – І приготувався занотувати сказане до мобільного.

На відміну від колег він майже не користувався блокнотом та ручкою – усе записував у нотатки телефону. Навіщо купувати модний ґаджет із купою функцій, якщо користуєшся ним лише як телефоном та інколи заходиш в Інтернет? Тоді варто було б купити звичайний із меншою кількістю функцій і не переплачувати за «понти». Єгор майже не користувався в магазинах навіть карткою, розраховуючись за допомогою GooglePay[1]. Ця новинка порівняно недавно з’явилася в Україні, і він швидко став її шанувальником. Колеги з луцької поліції вважали його здвигнутим на новітніх технологіях. З іншого боку, він себе таким не вважав: по-перше, в Україні навіть при бажанні неможливо користуватися всіма надсучасними технологіями. Більшість із них дійдуть сюди невідомо коли. Крім того, щоб ними користуватися, треба добре тямити, як це робити, чим він похвалитися насправді не міг.

Скляр приготувався слухати відповіді дівчини, уважно спостерігаючи за виразом її обличчя. Так, він уже ставив їй чимало запитань і чудово про це пам’ятав. Навіть без проблем міг процитувати її відповіді. Проте, щоб зрозуміти, чи правду говорить людина, часом потрібно вивести її із себе. Тоді, нервуючи, вона може заплутатись у свідченнях, забути, що коли казала (якщо справді бреше), і цим себе виказати. Тож тепер із таким невинним виразом обличчя, на який тільки міг спромогтися, чекав розповіді.

– Ми зустрічалися, – Віталіна Волошко заговорила не відразу. Очевидно, збентежилася повтором запитання. – Ви ж, здається, цим уже цікавилися, – не втрималася від коментаря.

Скляр передбачав роздратування, проте на обличчі дівчини читалася легка втомлена усмішка. «Гм… Грає роль чи справді спокійна? Зазвичай повторення запитань, особливо в такій ситуації, неабияк дратує людей».

– Так, але наразі дуже багато інформації, тож дещо мушу перепитати, – співчутливо всміхнувся слідчий. – Розумію, вам це дуже неприємно, але, щоб якомога швидше впіймати вбивцю, потрібно зібрати максимум даних.

Віталіна з розумінням кивнула, здогадавшись, що не такий він і простий, як хоче здаватися. Працюючи спершу помічником адвоката, а тепер і адвокатом, вона добре знала, як дивляться слідчі. Особливо ті, які давно працюють у поліції. Непомітно вони сканують кожен твій жест, усю твою міміку, твій погляд, аби зрозуміти, чи кажеш правду. Навіть коли вона спілкувалася з копами не по роботі, щоразу відчувала на собі цей прискіпливий позір – як то кажуть, професійна звичка.

– Довго ви зустрічалися? – поставив коп заново «старе» запитання, занотувавши щось перед тим до свого ґаджету.

– Орієнтовно півроку. Так, десь приблизно півроку.

– Як ви познайомилися?

Віталіна почала було відповідати, та раптом у коридорі почулися вигуки експертів: ті щось знайшли. Єгор, вибачившись, поспішив подивитися знахідку. Молода жінка з полегшенням зітхнула: у його присутності почувалася зле. За слідчим подалися двоє патрульних, яких першими викликали на місце події. Скляр кинув на них зверхній погляд.

– Що жінки забули в поліції? Ну поясни мені? – сказав стиха колезі, помітивши, як поспішає Власта, аби дізнатися, що цікавого знайшли спеціалісти. – Вона має сидіти вдома і виховувати дітей.

Чоловік криво посміхнувся. Він був значно вищим та кремезнішим за Єгора. Якби не знати, хто з них головний, можна було б із легкістю переплутати.

– Що там, хлопці? – звернувся Скляр до колег, хоч уже встиг і сам побачити.

Криміналіст тримав у руці два контейнери до мисливських патронів.

– Ще щось є? – поцікавився слідчий.

– Поки ні, – сухо повідомив